О, високо сидиш, княже Володимире, на золотокова-ному престолі! Аж надто високо!
Русин ще не уявляв, як і чим допоможе Даниловим страдникам. "Та й чи поможу взагалі? Бо чи є у мене сила,— сумнівався,— яка б зламала й перемогла силу княжого посадника? Чи маю приятелів з дужими плечима, котрі у разі потреби підсобили б та оооронили? З Калитичем битися важко, ще й з місця не рушиш, як спіткнешся об підставлену ногу й полетиш у поруб.
Отже, й собі набрати в рот води? Отже, й моя хата скраю?"
Небо над Тисменицею прояснилося, темрява мовби посрібліла, й Русин виразно бачив Степанцеве лице. Троянів син ждав од нього поради, обіцянки, дії, нарешті, ждав Степанець, а за ним усі оті без'язикі, отой Добромир з галицького роду Соколянів. Вони допоминаються у Русина оборони, й байдуже їм, що він молодий і недосвідчений... що тільки-но відкриває для себе Русь... що теж тремтить за власне життя.
"Але ж і Степанцеві життя дороге, і він важив головою, насмілившись розказати про Данилову татьбу. Бо якби натрапив на іншого... Честь і хвала тобі, хоробрий Троянів сину".
— Ти заприсягнешся, коли буде потреба, перед людьми й перед богом і підтвердиш те, що оповів мені тут? Чи уявляєш, на яку небезпеку наражаєшся? Ти і я...
— Присягну перед ким хочеш,— похопився Степанець.— Ти лише розворуши Данилове кублище. А настане суд — допитається князь правди і в німих. Якщо виживе у порубі Добромир, то за всіх розповість, за живих і мертвих посвідчить.
"Ой, високо сидиш, княже Володимире...
Ой, маєш ти людей малих за хробаків.
А мене, мабуть, то й зовсім забув?
Бо, певно, затих у твоїх вухах мій регіт... моє прокляття... моя надія. Ти поховав мене... всі живі запечатали навіки мій гріб, навіть баба Предслава не являється у снах. Дивно якось: був Добромир і нема Добромира. Скінчився на мені славний рід Соколянів.
Скінчився — не скінчився... Скінчився, бо батоги По-ловчана-Вихреста безжально й щільно лягали один попри одного, поки не заслонили сонце. І не скінчився, бо не здох я... бо кинуто мене в яму; вміють дереводіли Данилові гладенько ями обшивати тисом — не намацаєш шпаринки. Днище вистелили мирвою... я лежу на гнилій мирві і на власному гною, тіло моє пострупіло, а небо надо мною високе, а сонячні промені такі скупі, а дощик ллється і ллється на мою голову.
Дивуюся, княже, чому я досі не вмер... чому не обернувся у звіра... чому ум мій не померк?
Зате не дивно мені, о стороже законів руських, що я не визнав себе побідженим.
Бо єсьм Добромир з роду Соколянів.
Чуєш, сам Данило Калитич не лінується приходити до моєї ями. Складе нечестивець долоні жолобком й гукає, мовби каміння жбурляє в криницю: "Агей, чоловіче нерозумний, назовися робом, і я подарую тобі волю!"
Ти здибав колись, княже, вільного роба?
По правді сказати, я ніяк не розгадаю замислу посад-никового. Адже й без мене доста у нього підневільних людей, котрі лютою роботою примножують гривни, адже й без мене насолоджується він повсякчасно побі-дою сильного над слабим. А може, толочить він стежку до моєї ями для того, щоб побавитися і відпочити після трудів многих?
Нудно живеться твоєму посадникові, княже".
II
У підклітній хоромині тіунового терема Русин запалив світильник і завмер, похилившись на стіл.
На тисовому столі, як на розлогому полі, розпластав крила сокіл. Птах, здавалося, ось-ось змахне крильми, вдарить напролом грудьми об хрестовиння віконця і майне в сріблясту просторінь тисменицької ночі.
Сокіл був дерев'яний, різьблений з липового поліна обтинком ножа; ніж і поліно кинув непомітно Добро-мирові в яму Троянів син, і цим, може, нехитрим даром порятував його від розпуки. "Коли ж, Степанцю, порятував ближнього у великому, то порятуй у ще більшому: подай 'му мотуз або драбину й виведи на ясні зорі, на тихі води,— розмовляв Русин подумки з Степанцем.— Тобі це з руки, адже сокотиш-пильнуєш Добромирову яму. Лихо, правда, що в острозі Калитичевому не одна яма... що, вирвавшись з темниці, волею ще не дихнеш, бовваніють бо непідкупні, ситі вартівники на воротах і на вежицях. Інакше треба визволяти Добромира й побратимів з Данилового брану. Інакше... але як?"
— Ну лети ж, лети,— заохочував Іван Русин дерев'яного птаха, беручи його в долоні. Відколи живе... з тих пір, як навчився умом і серцем осягати глибину, скритну силу витворів ізографів, скульпторів, поетів, золотих справ майстрів, він не пам'ятає, щоб був колись більш зворушеним, ніж тепер. А мав же нагоду споглядати довершені скульптури старої Еллади, привезені до Константинополя.
Вогонь у ньому горів... дерев'яна птиця вогонь роз'ятрювала; не вдалася птиця досконалою, ремісник, може, осудив би сокола, що пір'ячко його не пригладжено, що обскубаний у неї хвіст. Добромир, видно, не дбав, щоб витвір його комусь припав до вподоби, він прагнув одного: дати соколу стремління до лету. Воно, стремління, таїлося у гострих і квапливих лініях крил і в напруженій шиї. В лініях цих — душа митцева. Добромирів порив. Але почекай, при чому тут митець. Повідав же Степанець, що Добромир у Галичі кував крицю, а в Данила — виминав шкіри. Виминав... ну й що з того? В гнилій ямі прокинулася в ньому з конечної потреби жага до творчості.
Коли вдосвіта Бусина розбудили й сказали, що якийсь дідок, вишкандибавши з лісу, очікує його на Галицьких воротах, то він спочатку не повірив. Боян? Хто ж інший? А коли так... мусило немаловажне щось статися, якщо Зелейник виповз з пралісу на людські очі. Щось важливе... щось тривожне... щось пов'язане з Любаною?
Русин, хлюпнувши в обличчя студенцевої води, вискочив з тіунового дворища, як з підпаленої хижі. Тисме-ницькі вулиці прокидалися від сну. На тихому ще торжку нипали бродячі собаки. У пройомі уже відчинених град-ських воріт виднів до пояса спеленаний мрякою ліс. На опущеному мосту вигрівався проти сонця, як кіт, закоцюблий за ніч гридень. У стайнях трубіла голодна худоба, в курниках піяли когути.
Іван на ходу ловив ці буденні вранішні звуки: баглося йому ті звуки, як розрізнені букви, піднести на долонях до очей, щоб роздивитися їх пильно, бо чимсь вони не подібні до вчорашніх і позавчорашніх, деренчить у них тривога, й пахнуть звуки погарищем.
"Не накликай лиха,— картав себе Іван,— воно в призначений час без тебе вдарить копитом об твій поріг. Хто це сказав? Хто? Я сам? І чому, власне, я сподіваюся лиха... чому це мусить бути Зелейник Боян, а не хтось інший?"
Ні, був таки батько Боян. Сидів Боян на греблі оборонного рову пониклий і відчужений. Довколишній світ — оці поля тисменицькі, що хвилювали зеленим житом, витоптана вівцями оболонь, розчинені навстіж ворота, крізь які, мов на іконі, виписувалася церква із золотим хрестом, закурені вбогі хижі рукомесних людей, для яких не знайшлося місця у тісному городі... увесь довколишній світ, посвіжілий за ніч і оманливо підзолочений ранковим сонцем, для Зелейника, мабуть, не існував, старий просто його не бачив, стуливши повіки. Чужий він був йому, ненависний; ворожість карбувалася зморшками на Бояновому чолі... ворожість причаїлася навіть в його скуйовдженій бороді.
— Батьку Бояне...
Старий лупнув очима. Ліпше б він далі хмурився і гнівався, ліпше б цідив погляд крізь вузькі щілинки повік, ліпше... бо, хлюпнувши на Йвана широким зором, одразу виповів йому все. В очах не було ані злості, ані байдужості, ані осуду, ані жадання помсти; очі були налиті сумом... сум скраплювався у сльози. А може, сльози, як жерела підземні, били у ньому й вирували, бо старий аж тремтів од їхньої підспудної сили.
— Щось з Любаною, батьку? — хрипло вичавив з себе Русин.
Старий не зронив слова. Мовчки покульгав навпростець через жита, й даремно тілько гридні біля воріт галайкали, щоб не толочив людський труд.
Услід за ним, як вервечкою спутаний, дибав Іван Русин. Жита купали його в студених росах... він ніс у собі драглисту студінь... страх і непевність обернулися в студінь. Посеред житів Іван не втерпів і спитав, що сталося.
А сталося з Любаною. Цілу добу вешталася десь у пралісі, додому вернулася змучена й закривавлена. І не при своєму розумі.
Боян розповідав неохоче — спішив чимдуж на займанку. Він, мабуть, не помічав дерев, повторно переживаючи ранок, коли Любана появилася на порозі хижі. Виглянула із-за одвірка несміливо, як зайча з борозни, ноги під нею гнулися, поділ сорочки розірваний навпіл, і голе тіло сороміцьке світилося, очі... її очі мовби хтось випив до дна, такі вони були порожні, а на обличчі, на губах блукала тиха й ласкава посмішка. Боян шарпнувся до неї з пенька, на якому дрімав біля вогнища, жасна догадка поцілила в тім'я.
Застогнав:
— Що з тобою, дитино?
— Нічо',— здвигнула плечима й засміялася безжурно. Від її сміху замерзала кров.— Бігала я до Йванка-сонеч-ка в Тисменицю. Іванко намисто мені купив. Глянь-но, яке красне, — і розтулила долоню, на ній блимнули краплинами роси кілька синіх намистин. — Вони, правда, розірвали намисто... розірвали й потолочили, але Йванко 'го позбирає. Йванко ня любить. Ти ж знаєш, батьку, що він мене любить? — допитувалася.
— Авжеж, знаю,— заспокоював доню Боян. А самому хотілося плакати — і боявся плачем доньку тривожити; хотів волати на весь праліс — боявся доньку криком сполошити; хотів проклясти рід людський до сьомого коліна — і не міг ворухнути занімілими губами; хотів поволати на поміч старих добрих богів — і не зважився їх турбувати.
(Продовження на наступній сторінці)