Біда, що афіняни теж не завжди прислухалися до Солона, а князеві галицькому мудрість тисячолітня, мабуть, теж зайва. Не побажає він пальцем кивнути супроти слуги свого можного, а коли й кивне, то хіба Данило не відкупиться? Скарбу у нього без ліку.
Отже, лишилося мені одне: встати й піти, дочасно зникнути. Піду на свою Суздалыцину. Русь-бо велика... обмину кривду. Тут обмину й там. Русь справді велика, та чи після цього буду я самим собою у власних думках?"
Дрімав...
І ледь-ледь не проспав добру нагоду — княжича Ярослава, іцо вертався з воєводою Ратибором із поля. Княжич був у кольчузі, в позолоченому шоломі... шолом підказав Русинові, кого бог йому посилає. Без довгого вагання кинувся поперед коней і вхопився за стремено.
— Стань і вислухай,— благав.
Княжич, стомлений ратною наукою воєводи, нахмурився, збираючись кликнути гриднів з супроводу, щоб прибрали з дороги смерда.
— Чого жадаєш?
— Справедливості.
Княжич зиркнув на воєводу: цим нагадав старому про їх давню зимову бесіду.
— Всі зелені прагнуть справедливості. їм здається, що на справедливості світ тримається,— відкрито глузував воєвода.
— Я не вершу правосуддя,— на противагу воєводі лагідно промовив Ярослав. Йому чимсь подобався оцей отрок, що так сміливо вхопив за стремено.— Є князь на те, батько мій.
— Вітець твій тримає мене під воротами від полудня... то бодай ти вислухай. "Місто державне оце не загине ніколи за Зевса вироком чи через гнів вічноблаженних богів,— спала йому доречно на думку, а може, наперед підготовлена Солонова елегія. Русин, щоправда, не відразу знаходив відповідні для перекладу слова, тому перейшов на мову грецьку.— Адже прихильна заступниця наша Паллада Афіна, грізного батька донька, руки простерла над ним. Нищити прагнуть, проте, городяни самі величезне місто, з безумства свого й грошей віддавшись жазі..."
Ярослав рвучко відкинувся в сідлі назад, лице просіяло: не кожного дня здибаєш на Золотому Току отрока, котрий примовляє до тебе устами грецьких поетів. А з вигляду отрок — волоцюга, хіба до поезії йому.
— Ти гречин єси? — поцікавився Ярослав, хоч тепер це не мало значення. Він уже знав, що мусить з отроком поговорити... поговорити, може, й про поезію, яку любив.
— Русин єсьм...
...А все ж того дня княжич про поезію більше не згадував, дарма що в світлиці його, де сиділи обидва, книг грецьких і латинянських було немало; Іван оповідав про митарства свої, з Цареграда починаючи і вогнем Боя-нової хижки закінчуючи. Знав, що княжич його зрозуміє, мав у його особі слухача уважного й просвіченого.
І не помилився.
— Якої помочі сподіваєшся від батька мого — князя?
— Покарати зло...
— Кого карати? — перебив Ярослав.— Які в тебе підстави підозрівати, що зганьбив Любану якраз син боярський Сірославич? Сумніваюся, щоб ти міг це довести.
— Це обов'язок мій. Справа честі.
— Честі тобі не додасться, а Любана не воскресне, якщо навіть Сірославич визнає себе винним. Поголовщину він заплатить єпископу... а ти ворога заполучиш на все життя. Та й ще хто поручиться за твоє життя? Вельми лукаві бояри галицькі, й кріпость у них велика.
— Повинен би князь боронити правду.
— Правда на боці можних,— повторив княжич мовлене колись воєводою Ратибором.
— І це говориш ти, один з тих, яким належить закони пильнувати?
— Пастиря без бука паршива вівця не боїться. Тим паче до тура голіруч не підступай.— Ярослав нехотячи видав потаємні батькові розмисли.— У бояр великих густіше мечів, ніж у мого батька... і до пори до часу зважати на це треба. — Ярослав розмовляв з Русином вільно, навіть надто вільно. Радів, що випадок звів його з рівним співбесідником. Завдячував це книгам... книги стали мостом, що сполучив два протилежні береги. Хай міст цей поки що хиткий, бо велика різниця між княжим сином і просвіченим смердом... міст треба кріпити... гуртувати навколо себе мужів учених, ширити учення книжне повсюдно... книги напувають людей розумом, лагідністю і поміркованістю, тоді ніхто не попиратиме закони. Не меч буде стояти на сторожі справедливості, а сумління.
— Поки примножиться у твого вітця мечів — кістки Соколянові побіліють у Калитичевій ямі.
Княжич розвів руками.
— Що я можу? — Він повертався з омріяного свого справедливого княження у майбутньому в грішну сьогочасність.— Будь на це воля моя — я б завтра наїхав на Калитича. Та поки що я тільки княжий син.
— Учися бути князем,— кував Іван крицю, поки гаряча.— Наука ця, мабуть, як усяка наука, важка, та рано чи пізно її треба починати. Тож чому не започаткувати її з діла доброго й святого? Гадаєш, один Соколян у тенетах Данилових? Десятки їх... Десяткові вільних повернена воля — це часом більше важить, ніж побідна рать. Про це теж думай. Люд руський уміє шанувати й возвеличувати тих, хто боронить справедливіть.
— Хіба й тобі о славу розходиться? — захоплений пристрастю Русиновою, княжич шанобливо дивився на нього.— І через це ти тут?
— Я в Галич прийшов для того, щоб оповісти про смерть Любанину й безчинства тисменицькі. Це мій обов'язок.
Переконав-таки Русин княжого сина.
А Ярослав утішений: вволив його волю батько-князь. Правда, не обійшлося без помочі отця Остафія — давнього недруга тисменицького посадника.
— Якщо підтвердиться мовлене про лиходійство Данилове,— сказав він мовби між іншим,— то без числа кун припливе до спорожнілої твоєї скотниці, княже. Доручи це Ярославові.
Тобі ж хосен двоякий. Про перший уже знаєш, а другий: прославишся оборонцем простолюддя. Після галицької ворохоби тобі це не завадить.
Кількох слів печатникових вистачило, щоб досвітком молодша дружина на чолі з Ярославом осідлала коней і рушила на Тисменицю.
На цей раз не дзвонили у Тисмениці дзвони.
Ярославів наїзд застав Данила Калитича зненацька. Ще до полуденка було далеко, коли прибіг від тіуна челядин і передав:
— Син князя нашого Володимира хоче з тобою говорити.
— Звідки він тут? — Тісна стала хоромина, забракло повітря Калитичу.
— Щойно приїхав.
— Сам?
— З дружиною. При ньому писець Русин, який позавчора зник із города.
"Русин? Ой не подобається мені цей нагальний приїзд. Невже лисиця галицька занюхала смажене? А ще той Русин... Що він може знати про мій промисел? Може — не може, а ліпше, щоб гнив у ямі... про це колись я думав і не додумав. О господи, клопоти... А мо даремні мої тривоги? Однак треба йти... з дарами треба йти, Перун би вцілив у княжича! Ярослав до книг замилування має, візьму, мабуть, євангеліє, воно, правда, для єпископа Козьми призначалося, та почекає владика..."
Загорнув євангеліє у плат бобряний, кликнув трьох гриднів з собою.
Ярослав чекав у саду тіуна. Сад густий, зарослий; під крислатими яблунями віяло приємним холодком. Поруч за простим, із обаполів збитим, столом сидів Русин. Його відразу й не впізнаєш: каптан на ньому новий, з плеча Ярославового. Тіун Боринич, наляканий і підлесливий, наливав у пугарі пива. Данило крадькома моргнув Бори-ничу, мовляв, що за свіжа напасть? Той здвигнув плечима.
— Смальцем заплив ти, Калитичу, — дорікнув княжич, розглядаючи його розповнілу статуру.— Я у городі, а до посадника послів шлють, щоб з'явився перед очі. Сам повинен зустрічати.
— Винен я, світлий княжичу,— Данило гнувся в три погибелі.— Слабую трохи...— Оці слова мовив, мед у зморшках на обличчі розлив, аж текло по бороді, а з-під лоба сторожко попасав обох молодиків. Видалися вони простодушними й по молодості зеленими умом... а коли зеленими, то нема страху, не таких мудрагеликів обводив навколо пальця. Самого князя, бувало...
— То й видно, що хворощі в тебе,— глузував Ярослав.— Гридні попід руки водять,— кивав на трьох молодців, що стовбичили за Даниловими плечами.
— Узяв хлопців для безпеки.— Калитич подав гридням знак, щоб щезли.— Береженого бог береже... ніс я дещо коштовне для тебе. Подивися.— Розгорнув бобряний плат на столі. Золота обкладинка євангелія з карбованим густим плетивом винограду й срібними медальйонами, на яких лики євангелістів, блиснула сяйно проти сонця... блиснула й осліпила Ярослава. Аж дух забило від краси.— Дар це для тебе,— закінчив Данило, задоволений враженням, яке справило на княжича євангеліє.
Ярослав забув подякувати, любуючись тонкою роботою золотаря і каліграфа.
— Дар справді княжий, вартує дорого,— опам'ятався врешті, бо ж не задля євангелія примчався сюди з дружиною. Данило подумки хвалив себе: "Маю тепер високоу-родженого отрока в жмені, не посміє бути невдячним. Тіун Боринич з цього приводу сказав би: рука руку миє".
— Марниця, не варто й говорити,— солодив він повні губи.— Для тебе сорочки не пошкодував би.
— Ну, певно,— втрутився в розмову Русин.— Тобі сорочки не шкода, бо не сієш коноплю і не вибираєш, стебло не миєш, не прядеш і не тчеш.
— Жіноча це робота, — хотів Калитич відбутися жартом; жарт плавав зверху, на дні ятрився гнів. З великою охотою побалакав би з Русином по-своєму, аби знав пес місце. Та стримувався. Сидить-бо Русин з Ярославом.
(Продовження на наступній сторінці)