В дівочих обіймах був захищений од зла, як у зеленій колисці пралісу, де нема тіунів Бориничів, їхніх підсолоджених бесід, сувоїв з телячої шкіри й трубок берестяних з довгими й нудними рядами чисел та одноманітних слів. Ех, вхопити б Любану за руку та гайнути б з Тисмениці, далі від крикливого й хитрого цього торжища, який зветься християнським світом, і зачинитися назавжди у тихому й правдивому світі старого Бояна...
І він, задуманий, виводив таки Любану з гурту. Дівчина ступала за ним покірливо, й мало вже бракувало, щоб повернули вони до Галицьких воріт.
Мало і багато.
Під церквою лунко вдарили била. Металевий згук нагадав Русинові, що зараз посадник Данило Калитич іменем князя чинитиме суд і розправу. Такий покон у Тисмениці: в ярмаркові дні оправдували чесних і карали винних. Вир на торжищі присмирнів, люди, забувши про двох молодят, захмелілих од щастя, посунули під церкву.
Воочію жадали уздріти таїнство творення справедливості.
Справедливості? Сподіватися справедливості від Данила Калитича... від того козолупа, котрий у чинбарнях своїх люд підневільний тримає гірше, ніж смерд робучих волів?
О сліпці!
Ім'я Калитича, мов путня води, остудило Русина; вервечка Любаниної колиски урвалася. Вона присіла на пласт сіна, біля якого ремиґали воли. Іван утер долонею лице.
— Чого ти тут?
— Схотіла й прийшла.
— Назавжди?
— Ая... батько Боян не знає.
— Сердитись буде.
— Перетерплю. За тобою ж прийшла.
— Направду?
— Мо підеш? — питала безпосередньо, як дитина.
— Куди?
— У праліс. Тужно без тебе.
— І мені тужно. Але я на службі княжій.
— Ти сам, як князь,— гладила його зелений новенький каптан. Навіть торкнулася пальчиком запилених чобіт.— Красно убрався.
— Інакше не личить писцеві при княжому тіуні,— відповів Іван, пригадуючи, як недовірливо позирав на нього Боринич, коли став перед ним у вовчій шкурі. Коли б не перстень Володимирків, то прогнав би палицями. По одежині приймають людину.
— Княжому писцеві, може, вже не до пари дівчина з Боянової займанки? — Любанин голос бринів сльозою.— Може, нову тут ладу завів. У Тисмениці дівок красних — гать гати.
— Любана на світі одна,— глаїв її ревнощі. Глаїв і милувався нею.— Я тій єдиній на світі терем різьблений збудую... вберу в бобряні шати, куплю чобітки.
Русин справді у цю хвилину клав би зруби ясенові, міряв би ладі чобітки, одягав би її в тонку сорочицю. А з цього усього купив... скляне намисто. Намисто було синє-синє...
А вона була красна, як сонце, і день був тоді красний, святочний, і були того дня веселі грища скоморохів, і були смутнії співи гуслярські, і були підхмелені боярове, галасливі купці.
Ген-ген сполудня, коли Русин вивів Любану за ворота на узлісся, вона впала лицем у густий мох і довго лежала непорушно, вдихаючи його запахи.
— Очищаюся от многоликого того світу,— промовила згодом.— Але люб він мені, бо ти є в ньому. Буду і я.— Поцілувала Івана в чоло.— Пора мені. Батько Боян чекає.
Безвусий молодик, Іванів, може, ровесник, у каптані, в яких красуються, як когути, гридні зі сторожі Данилка Калитича, спроквола цмулив пиво й зрідка поглядав на Йвана Русина, що притулився за довгим столом біля дверей.
Гридень удавав, начебто особа тіунового писця його не цікавить. Принаймні він хотів, щоб так корчемця думала.
Іван майже щовечора гостював у Захарія Лупія. Правду кажучи, йому не дуже смакувало корчемне пиво з сушеною рибою. Зате мав змогу цілий вечір надивлятися на хмільний люд. Поруч з вірменами-чинбарями, місте-чанами тисменицькими, воями з тутешньої сотні в кор-чемці пирували і купці галицькі, і солевари коломийські, і німецькі, ляцькі, моравські гості. Тут, як на роздоріжжі, схрещувалися чутки-новини з різних земель, тут пили з радості, з удачі, і пили, заливаючи смуток. Люди приходили сюди з відкритими серцями як до святого храму. Іванові здавалося, що вони на порозі скидали з себе буденні строї: одні скидали бундючність, інші — пригніченість, треті — злість. Хміль їх рівняв. Не рівняв хміль тільки їхні калити: ці хлепчуть пиво, а тим — цідять з амфор густе вино.
Було по опівночі, коли Русин загорнувся у корзно й вдарив коліном двері. Ніч стояла глуха і тиха, а після світла корчемних смолоскипів — сліпа, як овід.
Услід за ним вихитався з корчемці молодик... Іван чомусь був певний, що це Калитичів гридень. На хвіртці підождав його і спитав:
— Маєш до мене справу?
— Мовчи,— шепнув молодик і, повернувшись до корчемних вікон, у яких крізь бичачі міхурі слабо пробивалося світло, додав: — Боюся послухів Данилових. Вони всюдисущі, Русине.
— Можливо,— відповів Іван. — Мене хіба знаєш?
— Так. Бачив позавчора на торжку.— Вони пішли поруч.
— На торжку не ти один мене бачив.
— Зате тільки я відаю, що дівчина, з якою ти цілувався, донька Бояна Зелейника.
— Ого, вивідав ти багато,— посміхнувся про себе Русин. — Чи ти часом не сам послух Данилів.
— Не уривай честі,— попросив молодик.— Кличуть мене Степанцем, син я Троянів. Чув, мабуть, про такого від Любани?
— Он ти хто? — Русин пожалів, що в корчемці не приглянувся до Степанця.— Повідала Любана, як ти вводив її у світ ратайський.
— Вводив, та не ввів,— зітхнув Степанець.— Мати не дозволила. Шкода. Красна вельми дівка... любив би я її.
— І тепер любиш? — У Русинові прокинулася ревність до того першого, який цілував Любану.
— Чув я од людей: любов — як ватра. її сокотити треба. Без догляду погасне.
— Чого ж ти тут? — подобрішав Іван.— Ти ж — ратай, а хизуєшся чомусь малиновим каптаном Даниловим.
— Риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Мати моя померла, господарка запустіла. Продав я єдиного старого вола — весь скарб мій — і подався до Тисмениці.
— Робота, гадаю, не важка. На всьому готовому.
— Зате — бридка. Й лиха на додачу.
— Ніхто не прикував тебе до Данила. Вольний ти, а світ широкий.
— Ой ні, скувало ня хресне цілування. Сам Калитич велів при ньому заприсягтися, кличучи у свідки господа бога, що не винесу й не розголошу поза воротами ані побаченого, ані почутого на дворищі, що три роки буду служити йому вірою і правдою. Коли ж нарушу цілування — смерть. Страх, як бачиш, мене сковує.
— Нащо мені... чужому про це повідаєш?
— Бо вірю тобі.
— Першому-ліпшому?
— Першого-ліпшого Любана не покохала б. Коли я позавчора уздрів тебе з нею, то аж прояснів: посилає мені бог поміч і розраду. Русин не дасть чинити наругу над людьми... знайде на Калитича управу.— Степанець сипав словами квапливо, й Русин не міг уловити головного.
— Почекай,— зупинив Степанця.— Чую, що важливе маєш казати. Ліпше-но зійдемо з дороги, щоб нас вартівники нічні не примітили.
За хвилину сиділи на зарослому корчами пустищі, що примикало до кладовища.
— Тепер повідай, якщо вже почав,— нагадав Русин.
— Навіть повідати моторошно. Я бачив на дворищі Даниловому... у шопах чинбарських людей... власне, я пильную їх... люди ці крадені з волі й силоміць обернуті в робів,— нескладно почав Степанець.— Данилові на-дібно багато рук до корит... до вичинення шкіри.
— Що треба, то треба,— кивнув Русин.— Але не розумію, як це "краденими з волі"?
— А так. Тримає Данило Калитич ватагу головників — вірних псів, котрі перестрівають у полі необережного смерда, на шляху — самотнього подорожнього. І...
— Де ж закони руські, князь, старійшини, нарешті, тисменицькі?
Ратайський син не ждав, що молодий писець, котрому доступна таїна мудрих книг, не розуміє простих речей.
— Був у Тисмениці по коляді князь наш. Чув ти про це? Навіть у шопи чинбарські повела то цікавість. І що з того? Один з таких крадених, Добромир з галицького роду Соколянів, по недосвідченості своїй шукав у Володимирка правди.
— І князь не оборонив?
— Князеві розтлумачили, що не варто слухати купленого роба-скомороха. Добромирові повезло, його тільки обсинцювали, поки притомність не втратив, і кинули в поруб. Зате трьом новачкам, недавно впійманим у засідках, відтяли язики. На всяк випадок і на пострах іншим.
Іван, похиливши голову, дерев'янів на пеньку. Неймовірне оповідав Степанець... і чому тільки Степанець? Ну добре, молода душа і чиста ворохобиться проти беззаконня і шукає оборони для Данилових мучеників. А чому ж інші мовчать? Невже до тіуна не долетіли жахні чутки із-за частоколу Калитичевого обійстя? Невже старійшини, мужі градські куплені Данилом з тельбухами? Невже стоїть Тисмениця на краю землі й ніякий сміливець не дійшов до Галича, щоб торкнутися дверної клямки в княжій гридниці?
Ніяка птаха не долітає до Галича.
А може, летіли білі птахи до стольного города... летіли, а їх наздоганяли стріли і вбивали на лету, ловили у сильця? Тому нема охочих в'язати ціпи з всесильним княжим посадником. Тому тиша й благодать у Тисмениці. Нікому нема діла до того, що в гнилій тисменицькій тиші данил-ки калитичі роблять з вольних робів, бесідливих — німими, сміливців прозивають скоморохами.
(Продовження на наступній сторінці)