— Чом не хвалишся? — боярин пробував зіп'ястися на ноги. Це йому не вдавалося. Отяжіли ноги від вина, через це сердився на себе і на Дуліба, котрий сушив біля стола недопиту корчагу.
Пив через крису жадібно, вино стікало по цапиній борідці й багрило на грудях сорочку.
— Нема чим хвалитися,— врешті передихнув Дуліб. Долоні втер полою чорного корзна й, мов рівний з рівним, сів поруч Яна. Тінь од нього прилипла до стіни.
— Злякався,— обірвав його печатник.
— Таке вигадаєш. Мене не знаєш? Не вигоріло за першим разом — вигорить за другим. Високий тин вигородив майстер кам'яних справ Соколян навколо терема Русинового. Привратник не спить. Пси спущені. Як міг підступитися до терема з трутом?
— Старієш, Дулібе,— дорікнув печатник. Він не міг примиритися, що загадане ним негайно не здійснено. Тепер чекай завтрашнього, післязавтрашнього вечора, а може статися, що післязавтрашній вечір запізниться.— Ум, вигадливість твоя колишня зсохлися на тріску. Кипчаки городи палять на відстані, мечучи вогненними стрілами, а ти терему не даси ради.
— Оба старіємо,— позіхнув Дуліб. Справді сидячи поруч на лаві такі неподібні,— бо один з них високий і сухий, а другий — приземкуватий,— були, як близнюки, на себе схожі. Схожість ця в обличчях — гостроносих, сухих, і в очах — прищурених, цупких. Виглядали обидва, як старі круки.
— Ти теж розмишляєш, боярине, як дитя. Половці... тут половці твої ні до чого. Терем у саду, як у вінку. Дерева — крислаті, стрілою до терема не проб'єш. Хіба зволиш підкотити пороки,— посміхнувся.
— Но-но, волю язикові даєш,— погрозливо сказав Ян. Дуліб зневажливо махнув рукою.
— Не пирскай, боярине. Я тобі потрібний, ти — мені. Але не будемо в цьому ділі квапитися. Я спробую підкупити або привратника Соколянового, або когось з унотів, або нового чоловіка підішлю. Якщо не згорить писання Русинове, то до твоїх рук неушкодженим доставлю. Тільки не знаю, якого біса заповзявся ти на це писання? Що тобі до нього? Яку шкоду... шкоду для волості Галицької або для себе вбачаєш у тому, що Русин списав "Хронограф" та уклав пісні різні.
— Яку? — княжого печатника прибила розгуба. Він не ждав, що Дуліб Покруч, який звик сповняти його веління без зайвих слів, почне розпитувати про доцільність знищення Русинового писання. Він взагалі був певний, що вірний Покруч ніколи не замислювався над своїми вчинками.
І раптом...
Міг би Ян відбутися окриком, що, мовляв, не для твоєї голови, ниций смерде, мої задуми... горобцеві ж не збагнути піднебесні стремління беркута. Міг би, врешті, просто змовчати, але сказати правду — ні.
— Так треба,— промимрив у відповідь.
— Кому? — уперся Дуліб, котрий вочевидь помітив бояринову розгубу.
Вчинки свої, замисли печатник пояснював лише кня зеві та зрідка — боярській думі, але пояснювати щось холопові... Забагато волі дістав Дуліб, ходить без ланцюга й нашийника, мовби дурний теє вигадав, що пес завше залишається псом. І забагато знає Дуліб Покруч про свого осподаря, а всяке знання таїть у собі небезпеку. Хіба не може трапитися, що одного разу пес, ударений біля порога Янового, побіжить до порога Русинового й слово в слово переповість про діяння свої, вчинені з відома, благословіння і повеління мого? Русин на руку меткий, писати "Хронограф" і на старість не покинув. Яким постану з його хартій перед прийдешніми поколіннями?
Думка про посмертну славу була новою гостею на його чолі. Дотепер жив одним днем, одним життям, зрідка лише крадькома зазирав на останній рубіж і прагнув віддалити його, відсунути. Але рубежа не переступав ніколи. Тому новій гості сьогодні приглядався пильно, спершу вона видавалася, як усе нове, значущою і чомусь білою, він затуляв повіки перед її білизною і глухманів душею. Потім доглупався, що не варто, мабуть, надто перейматися новою гостею: мертві-бо сорому не знають. Що йому до того, якщо Іван Русин у своєму "Хронографі" через сто, двісті або тисячу літ виведе його, Яна, сина Чагрового, на Золоті Токи на людський суд. З нього, Яна, через тисячу літ навіть тіні не залишиться, навіть праху, лише ім'я буде розп'ято.
Лише ім'я...
"Ім'я моє, виходить, тоді зрівняється з іменем Іуди Іс-каріотського,— морщив боярин чоло.— Давно нема на землі зрадливого апостола, забули люди про його могилу, а святе письмо донесло з правіку Іудину зраду; донині кожного зрадника таврують Іудиним іменем, і будуть таврувати поки світа та сонця. Невже й мені судилася подібна доля? Долю мою посмертну тримає на припоні якийсь Покруч, від нього залежить, водитимуть на Золоті Токи моє ім'я, щоб поглумитися з нього а чи поросте воно муравою, забуттям, як тисячі й тисячі інших, до яких не торкалося перо, вмочене в кіновар.
То, отже, зло в тому, що багато розплодилося писців?
А якби котроїсь горобиної ночі вигубити, як Ірод немовлят, усіх тих, що орудують пером. Міг би я тоді спокійно вмерти. Та хіба всіх вигубиш?.. Насіяв їх без ліку Іван Русин по городах і по весях навіть. Найлегше згубити того, який найближче... котрий знає про свого осподина забагато й котрий при першій нагоді може стати жерелом, з якого питимуть книжники. Згубити По-круча?.."
Боярин скоса зирнув на нього, прагнучи уявити поруч себе порожнє місце. Ніколи це місце не пустувало, з молодих літ. Покруч був у нього під рукою, власне, був Покруч десницею, без якої Ян не міг жити. Уявивши нині місце спорожнілим, боярин охолов, мовби й направду відтято в нього тую десницю, страх розширив йому зіниці; два страхи, як когути, чубилися в ньому: перший страх перед язиком Покручевим, другий страх — присохнути самотнім і безпорадним без того, хто був його слухняною і вірною тінню, яку ліпив упродовж цілого життя і тішився її досконалістю.
— Чого зиркаєш на мене сполохано? — спам'ятав боярина Покручів голос.
— Привиділось мені казна-що,— буркнув Ян і стулив повіки, щоб Покруч не вичитав з очей найпотаємніше.— Іди спати.
— Іду,— підвівся одразу Покруч.— Хоч і не засну, на ложі буду думати, що великий ти чоловік, боярине, у злому. Мучить тебе чужа слава, чужій славі заздриш, лет її передбачаєш у прийдешньому. І тому натягуєш тятиву, поки ту славу в змозі досягнути.
— Ти про що? — мовби не розумів боярин.
— Про те ж... про писання Русинове.
Варто б похвалити проникливість Дулібову... самого себе похвалити, що добротно виліпив власну тінь. Це погано, дуже погано, коли тінь розбалакується, ліпше, якби змовкла вона навіки, але без неї поки що не обійтися... ще сліпає над телячою шкірою ненависний Русин. То хай зостається усе по-старому, до пори до часу.
Глава дванадцята, з літ минулих
Тіун Боринич вибудував терем на горбі біля церкви. Високий, укритий драницею ґанок служив йому замість вежиці, звідки в ярмаркові дні любив зорити за торжиіцем. Сьогодні Боринич теж розсівся на ганку й солодко плямкає губами: густо купців на торжищі, гори краму. А від кожного воза, від діжки, від ко-робиці, від пари рогів митальники на воротях луплять мито. Княжий це, звичайно, добиток, Боринич тільки слуга в князя, але в нього клепки не порозсихалися, щоб не схіснувати з нагоди. Князь Володимирко попід вікнами з сумою не піде... не лічив він, приміром, скільки сьогодні пропущено через Коломийські ворота купецьких возів.
Князь не лічив... а писець Іван Русин? Ой леле, не дурно приблукав молодик у Тисменицю з княжим перетнем. Хто поручиться, що не підісланий він Володимир-ком? Наш князь на хитрощі страх який придатний. Молодика стерегтися треба... береженого бог береже, а там задобримо його, купимо. Хе-хе, не таких укоськували. Всі молодики попервах чеснотами натоптані, як мішки клоччям, аж поки життя не прикрутить: а плетіть небораки з клоччя мотуззя.
— Хіба не слушно мислю, Іване? — Боринич краєм ока глянув на Русина, що нудьгував поруч.
— Про що?
— Про чесноти людські та їх скороминучість. Чесноти всілякі — одежина святочна, а всяка одежина зношується, найборше на ліктях.
'— Це як у кого, боярине. В робів, наприклад, лати на колінах, а у челяді — на ліктях. Це від того, що ліктями вибиваються з гурту на чоло.
— Ох, злоязикий ти,— крутив борідкою Боринич.— А дарма. Мав у голові олію той мудрець, який сказав: язик мій — ворог мій.
Це, мабуть, скидалося на погрозу. Ну, то хай, іншим разом посперечаюсь з боярином, а тепер... А тепер прикипів поглядом до білявої дівочої голови, яку запримітив у людському стовпищі. Біле волосся... біля хвиля... біля корогва... біля з'ява маячила... маячила і зникала.
Вона?
Обоє летіли собі навстріч; дві ладьї краяли навпіл море, й воно податливо розступалося. Тепер на вітру морському Русин отямився: не гоже було трубіти з тіуно-вого ґанку ім'я судженої... і не гоже летіти без пам'яті через увесь торжок, муж він — писець, що подумають про нього язикаті ярмарчани.
Задихано впала йому на груди й поривисто обіймала, ніжно брала в долоні його лице, обціловувала... обціловувала й плакала. Жебоніла:
— Забув свою Любану... ти забув, а я виглядаю щодня... а вже два місяці минуло, вже літо в розпалі, ми ж, Іванку-сонечко, прощалися яр-порою.
Доокіл голотилися, певно, ярмарчани, і, певно, вони посмішковувалися з їхнього здибання; хто посмішко-вувався доброзичливо, хто заздрісно, хто сумовито, згадуючи власні молоді літа. А хто й огнівано.
"А мо', й правда, що на світі лише я і Любана?"
(Продовження на наступній сторінці)