Васильку, сину Чагрів, скажи: боїшся втратити своє останнє кохання? А чи в тобі гніздиться звичайний ляк мужа, якому жона має народити первістка? А може, це розуміння важливості хвилини, яка вирішить: бути на землі, плодитися далі колінові Чагровому а чи знидіти, пропасти, розвіятися без сліду в пустці?
Передторішньої осені він скуштував гіркоту цієї пустки, гіркішого дотепер не переживав, бо навколо товпилися люди, птахи, звірина, текли води, росли дерева і трави, світило сонце, вмирали святі і виплоджувалися дияволи, а Василька, сина Чагрового, це не обходило, світ існував сам по собі, дереводіл же — сам у собі, всі кольори вбралися в чорний колір, всі почуття переткалися байдужістю, вдень і вночі без супочинку він шкутильгав біблейською пустелею і не знав, коли впаде. Але чекав того падіння конечного, та й, зрештою, навіщо кудись іти, чому б не впасти відразу, однаково пустелі немає кінця-краю і не вруниться на ній бодай кволого пагінця надії.
Бодай пагінця...
Вперше здибавши Анну, йому й не снилося, що вона і є той паросток, з якого має вибуяти ліс.
Діялося це на шляху з Галича в Угри неподалік від городка гірського воєводи Микули. День тоді догоряв, призахідне сонце підпалило молоді зарості бучини, що росла обабіч старовинного шляху, і все навколо потопало в полуміні. Дівчина, що необережно вихопилась з гущавини на дорогу і сторожко заціпеніла на обочині, теж палахкотіла в осінньому вогні, бризки дотлівали в її очах, жевріли в косах, на струнках ногах, обутих у легкі шкуряки, і навіть гніздилися в двох кошелях з опеньками.
Він, щоб не сполошити дівчини, здалека призупинив коня і крикнув:
— Чи далеко городок воєводи?
Василько при першому здибанні не розпізнав чорнявої вроди дівчини, був ще повен довгої і небезпечної дороги із Снятина, ще причувався йому за плечима чвал погоні, хоч і догадувався, що погоні у цей бік не буде. Лютий його ворог великий боярин галицький Костянтин Сіро-славич нацькував биричів, певно, на шлях Берладниць-кий, бо куди ще, як не в берладники, податися ворохобникові з роду Чагра. Василько ж, не дурний будучи, повернув коня до верхів'я Прута-річки, над якою десь у горах заклав порубіжний городок давній приятель батька Чагра воєвода Микула Яремич. Сподівався знайти у нього пристанище і прокорм до весни... І ще в той час Василько був повний згадками про смерть жони Ради та синка Чагра.
Дівчина підозріло й разом з тим іронічно пасла очима його пошарпану вберю і стомленого коня.
— А ти хто будеш, що боярського городка питаєш?
— Хіба не бачиш, путник я. А шукаю городка тому, що сидить в ньому давній задруг мій, воєвода Микула.
— Довгий твій шлях, якщо не відаєш відомого: нема воєводи Микули. Три весни минуло, як убили його угри.
Похилився на луку сідла. Спитав глухо:
— Хто ж тепер на порубіжжі щит тримає?
— Син Микули, Микита.
Зійшов із сідла. Зірвав придорожню стеблину, жував її і думав, що біди спадають на нього одна за одною. Шукав притулку в Яремичевому городку... а нині хто поручиться, що боярин Микита посів після батька, крім маєт-ностей, також і щиру душу.
Жура краяла зморшками його чоло: терпке стало життя, як цей сік із бадилини.
— Може, я чимсь зараджу? — несподівано обізвалась дівчина. Голос її долунав мовби і здалека, з-поза його зажури.
— Ой леле, дівко красна,— зітхнув.— Коли муж сам собі не зарадить, то...— Бачив: готова поспішати на поміч, і це його зворушило.— Чия будеш? Боярська?
Вважав її за челядину двірську. Одежа на ній проста, самоткана.
— Ні, я мамина,— в кутиках її уст вловив посмішку.—
А коли направду, то отець мій був гриднем у старого воєводи, разом з ним і згинув. Ми з мамою тут...
— Як звешся?
— Анною...
— Отож, Анно, коли жадаєш мені добра, скажи: що за чоловік ваш боярин?
Бавилася ножем у піхвах, притороченим ремінцем до пояса, мовчала.
— Чому не відповідаєш? Для мене це важливо.
— Інших боярів не знаю, тому порівняти не можу. Та мовлять люди: червиве яблуко впало із здорової яблуні. До меча охочий Микитка, але й до хмелю теж борзий і до жінок...— Сказала це поважно, мовби материні слова переповідала. І додала: — Суди сам, отже...
Зважував. А мусить таки йти до Яремичевого городка. Нема інших доріг.
Анна ступала у своїх шкуряках легко, як сарна, навіть мовби не примічала, що дорога пнулася вгору. Зате Василькові зробилося парко, ноги не звикли до крутовер-хів. Вона про це, певно, здогадалася, бо сказала:
— Виджу, ти в наших краях уперше.
— Світ великий, Анно. Скрізь не встигнеш.
Видерлись нарешті на хребет, звідси було видно долину, стиснуту зусібіч лісистими горами. Поміж звивистими берегами блиснув старий Васильків знайомець — Прут. На правому його боці, над урвищем, тулився городок воєводи Яремича з присадкуватою церковцею, теремом, кількома довгими хижами, що служили пристанищем для воїв; городок наїжачився високим частоколом, вежицями-стрільницями на вуглях і через те виглядав неприступним, суворим. Два чи три десятки хижок розбіглися поза частоколом, там їм дихалося вільніше, а їх безпеку стерегли власні тини.
В добрі минулі часи Василько багато наслухався про городок посеред гір від воєводи Яремича; старий воїн, наїжджаючи з справунками до Галича, не обминав Чагрового дворища. Була на це причина: Чагр і Яремич — краяни із весі над Золотою Бистрицею. На одній землі росли, а вдачі мали різні: Яремич до меча тягнувся, а Чагр — до тесла. Проте коли князь Ярослав за вірну службу на порубіжжі повісив Яремичу на шию боярську гривну, воєвода не цурався дереводіла.
— Приїхав би ти, Васильку, до мене в гори,— говорив він, бувало, синові Чагра. — Мало б твоє тесло роботу.
Василько обіцяв:
— Виберусь колись...
І ось аж тепер приїхав... приїхав, може, задля того, щоб син Яремичів Микитка поглузував з опалого Чагро-вого роду... і то ще гаразд, коли тільки поглузує. Що ж буде, коли, заради вислужування перед Коснятком Сіро-славичем, накаже забити Василька в колодки?
Аж призупинився Василько. Студений піт виступив на чолі. Чи не правцює добровільно в пастку?
— Тепер мусиш іти, сторожа на вежицях нас помітила,— промовила Анна.— Коли повернешся — запідозрять у лихому...
— Це так,— погодився Василько.— Тілько жахно мені долю випробовувати. Я до старого Яремича як до батька їхав, а до молодого...
— Молодому не відкривайся — ось і вся мудрість, путнику. Залиши при собі своє ім'я і своє життя, назвися ким забажаєш, тут приймають усіх, у кого рука до меча охоча.
IV
Умів чекати боярин Ян.
Умів у великому й малому ждати, вичікувати й перечікувати; служба при княжому столі, люди, серед яких обертався довгі роки, навчили нелегкої науки ждання. Науку цю син Чагрів збагнув до дна, і в умінні собі на втіху був подібний до того садівника, котрий і після спаса не поспішає зривати з дерева плід, бо знає садівник: яблуко наллється соком, обгалуниться сонцем, черешок його зів'яне й тоді воно саме солодкою краплею впаде у плетену коробицю. Ян був подібний до ловчого, котрий не бігає за звіриною лісовими нетрями й не тратить намарне стріли, а витерплює на чатах біля водопою довге ждання. Терпіння ж скуповується сторицею: кожна пущена стріла вціляє під лопатку.
А тому боярин немало нині здивувався, упіймавши себе на нетерплячці, здивувався і огнівався, бо не личить сивоголовому виказувати нетерплячку, міг би й забути, що послав кудись Дуліба Покруча... Дуліб упорожні не вернеться.
Отак умовляв себе.
Це мало помагало, здобута при княжому дворі наука годилася тільки для людських очей, від себе не міг приховати, що нетерплячка мучить його й піднімається, як у діжі опара, печатникові здавалось, що Покруч спізнюється.
Ждав його, як голодний великодня.
Кілька разів збирався навіть плеснути в долоні, щоб подали корзно й палицю,, намірюючись рушити навстріч Покручеві, та всякий раз брав себе в руки, утихомирювався. Чого доброго, стріне хтось з галичан на нічній вулиці й запідозрить печатника у причетності до того, що зараз має скоїтися.
Зараз?
Господи, чому ж досі не скоїлося, найвища пора, щоб нічна тиша розкололася лементом дзвонів і бил, криком сполошених містечан, щоб край неба обагрився пожежею. Це був би знак, що сповнено Покручем його веління... тоді він подякував би небесам за поміч і почовгав би у ложницю спати. Іще одне діло зроблено, а добре воно чи зле — кому про це судити?
А може, Покруч обійшовся без вогню, він уміє справи вершити шито-крито. Та коби...
Боярин Ян висунувся боком із-за стола і присів на підвіконну лаву. Наслуховував. Вікно із грубої слюди — ніякий згук не проб'ється до хоромини боярської. Однак печатник невдовзі таки зачув у нетерплячій тиші Покру-чеву ходу... зачув а чи, може, внутрішніми якимись очима винюшкував у глухому провулку постать Покруча... винюшкував і провадив її, як пес, до потайної хвіртки в саду.
Лише один Покруч, окрім осподаря, має ключ від потайної хвірки.
Ось ключ скреготнув у замку; ось вартового оклик; ось пискнули в завісах двері; скрипнули половиці на переходах.
І Покруч уже на порозі.
— Ти? — навіщось спитав його печатник.
— Ну, я,— Дуліб скинув з голови каптур. Не вклонився бояринові й не глянув на нього, іншого за неґречне поводження з осиодарем не минула б кара... іншого, але не Покруча.
(Продовження на наступній сторінці)