Та сама птаха, що літала колами, що п присутність Мар'ян Гнатович відчував повсякчасно, та сама птаха, яка не мала, може, імені, й митець не завжди знав, якого кольору її пір'ячко, тепер сумирно сиділа, склавши крила, на вікні. За вікном, за прозорою шибкою нишкло чуже, не відоме ні птасі, ні Мар'янові Гнатовичу польське містечко, що називалося Гожів Великопольський; і птаха, і митець споглядали через вікно на гостроверхі череп'яні дахи і шпилі костьолів, споглядали на сонце, що так само, як удома під Карпатами, пестило білі голови дітлахів, котрі парами переходили через бруковану вуличку; і ще птаха і майстер впізнавали в кімнаті сивого згорбленого чоловіка, що колись був молодим і елегантним... Чоловіком тим був Чеслав Малоховський. Пам'ятаєте? За кілька десятиліть, відколи Мар'ян Гнатович його бачив, пан Чеслав змінився, як міняється поле глибокої осені, коли на горизонті нависають зимові хмари. Нема в помешканні пана Чеслава і вишуканих мистецьких речей, котрі старий цінитель так любив... любив і збирав. Пан Чеслав, може, давно забув про свої колекціонерські зацікавлення, зате пам'ятає про них Тарнавський. Він привіз йому цілу валізу свого скла: вази, фігурки, підсвічники. Пан Чеслав викладав на стіл негадані скарби, й руки в нього тремтіли, губи тремтіли, а голос дрижав:
— Господи, яка досконала краса! Невже це ти, Мар'янку, сотворив її? А я ж тобі радив не кидати плуга, пам'ятаєш... плуга та борозни. Чи це і є твій плуг і твоє поле?
Птаха сиділа на вікні... Птаха залетіла сюди з далекого Прикарпаття.
ДЕНЬ ПОВЕРНЕННЯ БОРГІВ
Я уже знав цей кабінет з високими вікнами на подвір'я. Тут старовина, здавалося, дихала й виглядала з кожного кутка, але не була вона тут ані модна, ані нарочита, як це тепер часто трапляється. Просто все тут стояло на своєму місці. У цьому кабінеті з вікнами на подвір'я можна побачити прецікаві речі: сьогодні вздовж стіни порозставляли рядком ікони, привезені з чергової експедиції у гірські села, вчора на підвіконні можна було помилуватися народною різьбою, яку мистецтвознавці роздобули в містечку поблизу Львова. Зрештою, хіба передбачиш, із чим зустрінешся, з якими мистецькими витворами познайомишся і намилуєшся у кабінеті директора Львівської картинної галереї Бориса Григоровича Возницького.
Я сидів у цьому кабінеті не вперше; сидів і намагався не заважати Борисові Григоровичу, а ще ліпше було б, коли б він узагалі забув про мене. А день випав звичайнісінький, буденний: до директора Галереї заходили із своїми насущними проблемами, пропозиціями й просто господарськими клопотами. Багато часу зайняла жінка з палицею. Вона пропонувала оглянути старовинний гобелен, який залишила їй у спадок давно померла бабуся... гобелен, бачите, десятиліттями лежав на горищі серед іншого мотлоху, його вже й міль подірявила і миші подекуди прогризли, а ось несподівано, як з неба, з'явився з немалими грішми чоловік з Кавказу. І річ не в тім, товаришу директор, що вона боїться продешевити, ні, а в тому, що старовинному гобеленові, може, місце в Картинній галереї? Потім Борисові Григоровичу телефонували з обкому партії, із Спілки художників, з Інституту прикладного та декоративного мистецтва. Наостанку дзвонив якийсь чоловік, котрому Борис Григорович говорив у трубку, що так, мій приятелю, ми протягом життя дуже радо щодня й щогодини беремо в борг... беремо науку в школі та батьківське повчання, беремо сонце і вітер, дощ і ясний осінній день, коли листя, що опадає з дерев, будить шелестом тишу. А ще беремо зачудування мистецькими полотнами в музеях, захоплення від книг... беремо мимовільний милий жіночий усміх.
"Ти слухаєш,— казав він,— мене: беремо, беремо, беремо... Щоправда, ми сподіваємося повернути борг сторицею, ми ж бо, прецінь, не ску-парі, не якісь гобсеки, і багато хто з нас борги таки повертає, але й чимало вмирає боржниками.
А яка це велика радість находить на людину, коли настає день повернення боргів. Треба, мій приятелю, уміти й віддавати, а не тільки брати..."
Можливо, що цю підслухану телефонну розмову передаю не зовсім точно, цілком може бути, що Борис Григорович добирав і укладав слова трохи інакше; я також не знаю, чи був це початок розмови, а чи закінчення давньої суперечки з невідомим мені опонентом. Та, зрештою, мене це зовсім не обходило; мене раптом, наче блискавкою, осяяло, що сам Борис Григорович і є та людина, яка пам'ятає про свої борги і вміє щедро їх повертати: він збагачує скарбницю культури нашого народу знайденим, розшуканим, тим, що було забуте.
Він, як кажуть, "не давався мені в руки", мов птах із волі.
Я давно мав намір написати про Бориса Григоровича і. кружляв навколо нього: читав його наукові статті, слухав при нагоді промови на гарячих засіданнях мистецьких конкурсних комісій, збирав друковане про нього самого. Якось навіть натрапив у кабінеті Возниць-кого на кілька папок з його студентськими мистецтвознавчими працями і нотатками, проте однаково ж він "не давався у руки". Кожного разу, коли я сідав до столу і брався за перо, мене хмарою облягали сумніви: чи зумію правдиво змалювати його портрет і розгадати його людську суть? Бо не штука, мабуть, написати, що він добрий, сумлінний і старанний директор, що він належить до категорії людей, які вміють працювати з дивовижною віддачею. Треба було ще й збагнути: чому саме він такий, а не інакший?
І мій задум, як голуб, злітав з білого паперу кудись попід хмари, там голуб кружляв, а може, він сидів на старих кленах навпроти Картинної галереї і прислухався, поки не задзвонить у кабінеті Возницького телефон, поки Борис Григорович сам не "розкриється" з тими його безконечно щедрими днями віддачі боргів...
О ні, неправда, що натхнення зайве, коли пишеться проза, а тим більше проза про конкретну людину. Скажіть мені, чого вартий прозаїк без голуба?..
Дивуюся, чому до цього часу ніхто з львівських художників, із численних його колег не намалював його портрета. Була б це, мабуть, нелегка робота.
Зовні Возницький М'ЯКИЙ; лагідний, розмовляє неголосно, рухи плавні. Тонкі риси продовгуватого обличчя, великі залисини і якась несмілива усмішка під чорним вусом. Очі теж усміхаються...
Це лише кілька мазків до суто зовнішнього портрета, а точніше — до фотографії. Коли ж ненароком заглянеш глибше в його очі, то відчуваєш, що за милою і лагідною усмішкою, як за вимережаною фіранкою, безперервно б'ється і нуртує думка, упертий характер... вольовий характер, що сидить у ньому приховано, у глибинах.
— Чим я вас зацікавив... чим я взагалі можу бути цікавим для людей? — спитав він, ніяковіючи.— Я ж бо не митець, творчість якого треба популяризувати... треба, щоб митця — актора, художника, співака, письменника — люди знали, і коли він цього заслуговує, то щоб любили. Любов, я вам скажу, до багато дечого зобов'язує. Як і слава. А я — звичайний директор...
Я слухав його і в думці підрахував: є в мене п'ять чи шість знайомих директорів музеїв. Усі вони, очевидно, теж хороші люди і добрі директори, які сумлінно виконують свої службові обов'язки. А все ж Борис Григорович чимсь від них відрізняється. Стилем керівництва? Умінням бути приємним людям? Це, мабуть, теж важливо. А ще важливіше, що він уміє і любить працювати. Його життя тільки в тому, що він робить. Щось особисте, просто по-людському корисливе, здається, його ніби й не стосується, він мовби стоїть на цьому березі, а житейське й не завжди дрібне — на тому березі далекому.
Так принаймні мені здається.
Він вибачливо всміхається.
— Ну-ну,— каже,— хто про Возницького бозна-що подумає. Але попри все,— Борис Григорович замислюється і аж згодом доказує,— але попри все... маєш-бо повсякчасно справу з мистецтвом. Ним захоплюєшся, ним живеш і все думаєш, як би більше залучити до нього людей... як би людей здивувати й полонити цією великою силою, що зветься красою. Ну, а "помолившись" мистецтву, я вертався на грішну землю. Ось конче треба розширити площу Галереї, бо запасники тріщать... найкоштовніші скарби, як кажуть хранителі, блякнуть, якщо їх не оглядає, якщо ними не милується людське око. Знову пишу листа, куди треба, і прошу: прилучіть до Галереї кілька житлових приміщень на вулиці Коперника аж до теперішнього Палацу урочистих подій. Могли б хоч трохи вільніше дихнути...
— Обіцяли? — питаю.
— Та обіцяли. Але ніби я не розумію, як це важко вилучити для Галереї кілька помешкань. Я все розумію... а все ж Галерею треба розширювати.
...Уперше, здається, це було сім років тому. Я побачив його в Галереї з ломом у руках. Був увесь запилений вапном. Вибачався і пояснював, що з кількома робітниками щось там переробляє на сходах. Подав мені тверду, наче витесану з мореного дуба, руку.
Хтось мудро сказав:
— Хочеш збагнути людину — зазирни, як у вікно, у її дитинство. Там початок початків.
Якось я спробував скористатися з цієї мудрої поради й помандрував волинським краєм ген-ген попід оспіване Гоголем Дубно, а там повернув у його, Возницького, рідне село Нагірне, котре в часи його дитинства і юності називалося Ульбаровом. Тут, де упереміш з корінними волиняками жили також чехи, він ріс. Я не знаходив у рідних його околицях чогось особливого, такого, що спонукувало б його все життя шукати красу. Село як село, ніяких тобі особливих пейзажів, і ніяких у його дитинстві я не знаходив вимріяних доріг до золотих стовпів, що підпирають небо... Дід Георгій, старий материн батько, який усеньке життя працював на залізниці й там набрався практичності й цупкості, бувало, навчав:
(Продовження на наступній сторінці)