Хоч був початок листопада, але погода визорилася теплою, лагідною. З дерев опадало останнє листя. Сонце щедро просівало крізь плетиво гілля своє проміння і густо по-літньому золотило опале листя. Я сидів на лавці, підставивши обличчя сонцю, ніжився у його променях, а думкою блукав у глибині століть і уявляв... отам, де польські археологи вели розкопки, стоїть гора Ростиславичів — прямих нащадків Ярослава Мудрого.
Ревли мені у вухах роги давніх русинів.
Несподівано хтось сказав:
— Дзєнь, добри, пану.
Переді мною стояла висока й пряма, уся в чорному, стара жінка. Опиралася на довгу чоловічу парасолю. її біла, аж із синім полиском, голова трусилася. Запалі, в червоних колах, очі споглядали на мене осудливо. Можливо, це було її місце, її лавка, і в парку на Замковій горі, мабуть, про це всі знали, не знав цього лиш я, приїжджий, закордонний, і тому я тільки підвівся, посунувшись на край, і автоматично відповів на привітання українською мовою.
— Пан з тамтого боку? — спитала вона гостро.
— Зі Львова...
Вона сіпнулася, мовби хотіла встати й піти, щоб не сидіти поруч зі мною. Однак не зробила цього, магічне слово "Львів" мовби прикувало її до місця. І ми розговорилися; не була з її боку розмова ця надто тактовна, скоріше, може, навпаки — вона жила спогадами з часів санації, до того ж, як відразу гонорово відрекомендувалася, походила вона з давньої шляхетської родини Корецьких. Так само відразу призналася, що надзвичайної прихильності до "русинів" не має, хоч вони і звуться тепер українцями. Але Львів, Львів... у Львові, прошу, вона народилася, там ходила до гімназії, у Львові мешкала до 1946 року... мешкала на вулиці Кохановського навпроти Ветеринарної академії, тобто сучасного зооветеринарного інституту. І треба ж: на цій самій вулиці, що тепер названа іменем Маяковського, мешкаю і я. За це вона, мабуть, ще більше мене ненавиділа й водночас випитувала про сад Ветеринарної академії, про Погулянку, Кайзервальд, про старі вулиці й площі, про музеї і театри.
— В Опері і Галереї, прошу пана, тепер, мабуть, порожньо,— чи то запитувала, чи то стверджувала.
Очікувала моєї відповіді.
— Чому б то? — засміявся я, згадавши Бориса Возницького, який любить при нагоді похвалитися, що кожного року його Галерею відвідує до сотні тисяч людей. І я сказав їй про це.
— Відвідати, прошу пана,— це ще не означає прилучитися до мистецтва, полюбити його. Мистецтво — це релігія, в яку треба повірити, розкривши їй серце. У нас тут, у Польщі, теж водять до музеїв... маси людей водять. Але для мас, на мою гадку, доступніша звичайна фотографія.
— А для обранців,— продовжив я в її ж тоні,— існують полотна Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тіціана, Рубенса, Яна Матейка. Так?
— А чому б і ні! — гордовито смикнула головою. Двоє злих очей у червоних колах свердлили мене наскрізь.— Ви що, прошу пана, справді вірите, що хлоп з Клепарова, з Голоська Малого — із сіл підльвівських, назви яких я позабувала, а чи хлоп із глухих ведмежих нетрів зрозуміє тонку мелодію, настрій бузкового пензля французьких імпресіоністів? Полотна творили, а галереї організовували не для плейбсу...
Вона мала рацію. Серед райців Львівського магістрату, які урядували майже сімдесят років тому, мабуть, учинився б немалий переполох, якби вони якимось чином могли передбачити, що куплені ними в колекціонера І. Яковича 300 картин і скульптур переважно західноєвропейських майстрів для міського художнього музею колись належатимуть робітникові з краківського передмістя Львова й "хлопові з ведмежих нетрів". Вони ж, робітники і селяни, не тільки зрозуміли й відчули настрій бузкових мазків французьких імпресіоністів, а й осягнули всю красу і вагу мистецтва, тому тепер у Львівській картинній галереї не триста картин, не три тисячі, як це було за буржуазної Польщі, а понад 20 тисяч експонатів.
Чи маю про це розповісти моїй випадковій співрозмовниці? Навіщо? Хай живе-доживає у своєму нафталіновому світикові, небагато їй залишилося. Якщо правда, що час — це море, а покоління — хвилі, то де ж та хвиля, до якої вона, шляхтянка з роду Корецьких, належить? Ого, ні сліду по ній, ні знаку...
А все ж я згадав шляхтянку в чорному одязі не випадково; її міркування якимось чином були пов'язані... з життям Бориса Григоровича Возницького. Ні, він недурно, будучи зеленим юнаком, узяв кулемет системи "Максим" і вогненними чергами пішов косити старий світ десь там під Клайпедами та попід Кенігсбергами... Той прогни-лий світ мусив умерти, щезнути, згоріти, пропасти, бо інакше чи став би сільський хлопець з Волині директором Картинної галереї, чи відкрилися б, зрештою, галереї для людей з Голоська Малого?
Коли це сталося? Коли?
Він не пам'ятає точно, коли зрозумів, що має несплачені борги. Здається, сталося це ген-ген по війні (бо аж 1950 року демобілізувався), коли за плечима було закінчене училище прикладного мистецтва у Львові і він, будучи студентом факультету теорії та історії мистецтв Ленінградського художнього інституту імені Рєпіна, вирушив у мандрівку по рідній Волині, щоб написати курсову роботу про архітектуру свого краю. Село від села, містечко від містечка: Олика, а в ній замок XIV—XVI століть; Луцьк із замком, що в ті часи приписувався Любартові, Нижній замок XV століття, житловий будинок з 1624 року; у Володимир-Волинському районі дві церкви — у Лудині з 1606 року та в Суходолах із 1580 року; в'їзна брама в Голобах з XVII століття; монастир піарів у Любешові... Десятки, сотні пам'яток архітектури, а в них різьба по каменю і на дереві, ікони, розписи. За кожною з цих пам'яток — люди: майстри, митці. Хто знає про них? Хто назве їх імена? Хто описував і являв світові красу, яку вони створили?
Саме в те літо на Волині на нього ліг тягар відповідальності: не залишитися у боргу ні перед минулим, ні перед сучасним.
Була це зрілість.
Я спитав його:
— А все ж, Борисе Григоровичу, був якийсь поштовх, що ви пішли, так би мовити, по "художній лінії", а не стали вчитися на дорожнього майстра або на інженера? Щось мусило статися у вашому житті, що після демобілізації прийшли в художнє училище?
Він стиснув плечима.
— Може, й сталося... Тільки подія ця, як би вам сказати, була буденна, чи що. Коли ми займали берегову оборону під Кенігсбергом, до нас у роту прислали сержанта Сергія Родіонова. Хлопець походив з Донбасу. Мені на той час здавалося, що Родіонов був художником над усіма художниками. Він малював на аркушиках із блокнота портрети дівчат і дружин, з фотографій, звичайно, копіюючи. А ще "художньо" оформляв наші листи додому: на тих листах жили квіти, чайки, дерева... Сьогодні можна іронізувати з цього, але хто й коли визначив, що краса однозначна?.. Краса являється нам у різних шатах, у неї тисячі облич, тому кожний і сприймає її по-своєму. Сергієві малюнки не просто мене хвилювали або тільки зацікавили, це не ті слова. Вони вибухнули в мені. Я теж узяв олівець і крадькома почав малювати... Малював дівчину з довгою косою. Мрія це була моя юнача? Любов майбутня? Муза? Не знаю...
А навколо ж війна — кипіла, вибухала, косила, топила солдатиків у Балтійському морі.
Ви не помітили, що мистецтвознавці схожі на астрономів? Астрономи часом відкривають зірки на тих ділянках неба, де ніхто цього не сподівався, а історики мистецтва, трапляється, теж відкривають нам світила першої величини. Інколи дивуєшся: як це сталося, що минали десятки, сотні років, а про них, про світила, ніхто й не згадував, їх мовби й не існувало на світі, мовби вони й не були зірками, а тільки кометами, що згоріли, не долетівши до нащадків?
Часто зірки першої величини й небуденної яскравості пропадали в мороці через недбальство своїх сучасників. Так і хочеться звинуватити всіх тих велемудрих літописців і хроністів — мужів учених і книжних, які зі шкіри пнулися, описуючи битви, бенкети й полювання, народження і смерть князів, воєвод, бояр, гетьманів, а майстра Йова вони не помітили, навіть ім'я його не занесли до хронік, не кажучи вже по весь його життєпис. Що сталося б, якби він, геніально передбачивши, що його творіння потраплять до мистецької скарбниці нашого народу, колись не підписався у Скиті Манявському: "Йов, рукою власною"?
Скільки років майстер Йов блукав незвіданими стежками невпізнаним і невизнаним, загадковий і майже міфічний, аж поки в село Черчиці біля Луцька не заїхав непосидющий Возницький. Він дотепер пам'ятає не лише той день, а й навіть хвилину, коли в замку сільської церковці скреготнув ключ, рипнули двері й у ніс ударило спертим духом свічок, порохнею.
Він приїхав у Черчиці випадково, міг би й обминути це село, хоч, правду кажучи, завжди боїться об'їхати боком якесь сільце, хутір, дзві-ничку, бо хто гарантує, що якраз там не чекають на свого астронома невідкриті зірки?..
(Продовження на наступній сторінці)