І треба було в цю мить бачити Ірину Вільде. Завжди стримана, вона на цей раз вибухнула гнівом:
— Ви сказали: бав-лю-ся у літературу? Для вас, молодий чоловіче, творчість — це забавка? Ну, тоді вибачайте, але на забавки не маю часу. Для мене літературна праця — дуже тяжка робота, бо ж маємо тяжку відповідальність перед народом.
Про цей давній випадок я згадав, коли слухав розповідь Мар'яна Гнатовича про його поїздки до Києва, Москви, Ленінграда. Він "сідлав" свою стареньку "Волгу", й котився йому шлях ген-ген за Перегінське, де над річкою Лімницею є село Небилів, або ж блукав полями навколо стародавніх Галича, Белза, Потелича. Скептичному чоловікові могли його мандри здатися дивними або й непотрібними. Ну, гаразд, Москва і Ленінград — зрозуміло, там музеї, жене його туди цікавість і потреба, ну, а скажіть, будьте ласкаві, що мудрого для гутника можна, приміром, знайти на березі Лімниці біля села Небилова? Там камінь на камені... там гірська річка мчить і мчить стрімко — і більше нічого. "Більше нічого" — це для скептиків, а Тарнавському відомо, що над
Лімницею існувала чи не найдавніша в Галицькій землі з усіх "зата-бульованих" (тобто таких, що згадуються у документах) скляних гут. Йому тут не тільки цікаво над Лімницею чи під Белзом бувати, він начебто стрічається з історією, з людьми, яких давно нема й невідомо навіть, де вони поховані, але в музеях навіки лишилися їхні то прості і наївні, то несподівано прекрасні у своїй простоті "скляниці", якраз вони, безіменні "шуляри" (так називали колись гутників), завдають на плечі Тарнавському важкі жорна: "Пам'ятай, ми творили перед тобою, ти повинен творити краще, з тебе також спитає майбутнє".
Хто знає, чи не звідси треба виводити певну традиційність і дещо холоднувату строгість (так пишуть мистецтвознавці) його фігурного посуду? І разом з тим, чи не з цього джерела б'є його буйна фантазія?
...Кілька років тому, коли у Львові під час будівництва підземного переходу під вулицями Радянською—Леніна екскаватор натрапив під старими мурами Бернардинського монастиря на рештки оборонного рову XVI—XVII століття, то не тільки фахівці-археологи, а й чимало любителів старовини запаслося великою кількістю уламків стародавньої львівської кераміки й скла. Люди нипали серед розкопаної "старої" землі, перехожі з них кепкували, що, мовляв, знайшлися "новітні скарбошукачі", серед тих шукачів я бачив також Мар'яна Гна-товича. Він тримав на долоні старе побіліле від часу скло й говорив схвильовано:
— Дивіться-но, які досконалі лінії. Як люди вміли робити... Як відчували форму! Нам було б соромно, коли б ми робили гірше. Чи як гадаєте?
У Російському музеї в Ленінграді на виставці декоративно-ужиткового мистецтва Тарнавський звернув увагу на скляну вазу, яка була повна-довнісінька... скляних квітів. Власне, це навіть не були квіти, на тонких прозорих стеблинках червоніли й жовтіли спіралеподібні кружальця. Вся композиція вабила око витонченістю, зачаровувала мовби аж підкресленим викликом: так, усе це умовне, крихке, воно не пахне й не гріє, його аж страшно брати в руки, а все ж ти не можеш пройти повз вазу байдуже, у ній щось є...
Щось... / ;
Ч, Може, мертва краса?
ЧА хіба буває краса мертвою?
МарЦн Гнатович повертався до вази раз і другий, виходив геть із зали й знбву... повертався.
Щось такйgt;|5уло в ній, у скляній вазі із скляними квітами. І хіба тільки у вазі? Поряд стояли посудини без дна, стояли жбани, в котрі не можна налити ні вина, ні квасу, стояли карафки і різноколірні келишки, котрі ніколи не будуть знати, як пахне полинова горілка.
Вихований на народних традиціях, молодий ще тоді Тарнавський
протестував проти неприродного, як йому здавалося, поводження з речами: ужитковий предмет, крім естетичного, художнього навантаження повинен обов'язково мати й утилітарне призначення. Слухай-но— хіба кухоль виготовляють не для того, щоб із нього пити? Виявляється ж, однак, що кухоль, ваза, чайник нарешті — це водночас і тема, і форма і суто декоративні пошуки. Пізніше, будучи студентом Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, він запише у свій зошит— "Якщо утилітарність розуміти ширше, бачити практичну користь не тільки в тому, "об "пити чай" (із чайника, наприклад), то виявляється, що предмет може бути корисним у духовному відношенні, у широкому розумінні завдань естетичної організації предметно-просторового середовища. І якраз таку "корисність" необхідно визнати властивістю всякої декоративної форми. Художник повинен знати, для чого він творить річ, це і є утилітарність у широкому розумінні
цього слова". . ^ . .
Однак цю думку він вистраждає і запише набагато пізніше, а того осіннього дня у Ленінграді, в Російському музеї, який він полюбив ще з того часу коли, навчаючись на курсах при Ленінградському скляному заводі, приходив сюди майже кожної неділі, чипів розгублений якщо не сказати — знищений; він тоді раптом зрозумів, що скло таїть у собі сотні таємниць і сотні граней, і якщо ти, чоловічку, говорив до себе, направду хочеш стати майстром, то мусиш шукати, шукати й шукати. Річ, яку ти зробив сьогодні, не повинна нагадувати вчорашню...
Тарнавський має мовчкуватий характер, він звик більше роздумувати ніж говорити, а все ж інколи якесь слово зачепить його, западе в душу, як жаринка, і тоді художник відкривається:
— Ось кажете: таїна... скло таїть у собі сотні таємниць і граней. А таки суща правда. Я ось працюю зі склом, вважайте, понад двадцять років, міг би, здається, вивчити його можливості, грані, а виходить що ні Скло — матеріал безмежний (якщо можна так сказати про скло) і запас його можливостей до кінця ще ніким не вичерпаний. Я починав з анімалістичних фігурок, які розбудили в мені жагу до творчості Потім захопився фігурним посудом... Хочете, прочитаю уривок статті де пишуть про мене... прочитаю не заради того, щоб похвалитися ні а щоб вам "пожалітися": скло мене мучило, підштовхувало, вимагало нових шукань. Ось прошу: "Застосовуючи різні технічні прийоми стародавнього українського та сучасного скла, митець знаходить нові несподівані композиції, вирішення. Дуті форми він уміло поєднує з ліпними деталями, з мистецьким тактом застосовує декоративні акценти та технічні ефекти. Немалого значення надає тепер Тарнавський кольору, яким підсилює звучання форм..."
Він уриває читання на половині фрази и скупо всміхається:
Як у них, у мистецтвознавців, усе гладко виходить. Вони геть
усе чисто можуть пояснити й розтовкмачити, похвалити тебе або ж критикнути. На те, зрештою, вони і є. А за тією фразою, яку вам зачитав, півжиття мого — ціле поле там, сумніви мої, розпач, радість.
Я питаю Тарнавського:
— А що кажуть мистецтвознавці про те суто ваше, особисте, внесене вами у розвиток українського гутництва?
Він довго мовчить.
— Не так легко відповісти,— хмуриться.— Ось я пасіку тримаю... люблю бджіл, годинами спостерігаю за їхньою роботою. Солодкий їх мед. А хіба скажеш, котра бджола найбільше наносила до вулика нектару? Так і тут... Мої роботи то тут то там у музеях... У Союзі і в світі. І не лише в музеях, а також у житлах багатьох людей. Нема ж на виробах мого імені, а я у них присутній, у тих кольорах чистих, у формах різних. Хіба ж то не солодкий мед?
Ні, Мар'ян Гнатович так і не відповів на моє запитання. Не побажав зі скромності? Чи вважає, що його творчість ще не дійшла до зеніту? Тепер він багато працює над вітражами. Нещодавно я застав його в майстерні зненацька, коли він чаклував над стародавніми венеціанськими коралями-намистом, яке колись "пачкарі" контрабандою доставляли в гуцульські наші гори: за одно намисто багацькі жінки давали вола.
— Може, розгадаю секрет венеціанських майстрів? Адже не святі горшки ліпили.
Справді, він завжди в пошуках, у мандрах, у неспокої.
Та й знайдено вже чимало. Він, наприклад, один із перших українських гутників багато зробив для розвитку ліпної великомасштабної скульптури зі скла. Дослідниця Ф. С. Петрякова писала з цього приводу: "Створення ліпної великомасштабної (заввишки до ЗО см) скульптури вимагає неабиякої професійної майстерності, розуміння об'єму в монолітному склі, почуття міри й смаку".
Птаха сиділа на вікні...
(Продовження на наступній сторінці)