Скажу лише, що в легкому синьому димку я бачив: точні вивірені рухи... скло — червоне, синє, прозоре оживало в руках майстрів... воно до певної хвилини було просто грудкою матеріалу, та заледве опинилося на кінці трубки майстра, в його цупких кліщах, і тоді воно починало дихати, прибирало форму... скло мовби зросталося з кліщами, робилося в'язким і слухняним, як віск,— майстер починав над ним панувати.
...Оце спробував описати момент творчості, дійство скляра і... відчуваю безсилля перед цим дійством, розумію приблизність своїх слів: невдачі, мабуть, зазнає кожний непосвячений, який хоче надто зблизька поглянути на птаху, що зветься музою. У склярів муза до того ж — гаряча.
Стало законом, що кожен, хто береться писати про художника, співака або ж письменника, неодмінно докопується до джерел творчості митця; такі пошуки, що повторюються, хтось назвав би схемою або й штампом, якби не одна обставина: дослідники психології творчості переконливо доводять, що край, де народився майбутній художник, його річки, трави, озера, зорі, ті люди, серед яких він зростав,— усе це не губиться, як підкова на дорозі, не пливе марно за водою, а десь у душі закарбовується, западає в її глибини, щоб потім стати поштовхом, вибухнути джерелом.
Я не був винятком і, правду кажучи, теж шукав заповітного джерела в біографії Мар'яна Гнатовича... шукав і не знаходив. Життєпис Тарнавського якнайпростіший: народився 1931 року в селянській родині. Татова хата стояла гейби на межі села Завади і містечка Мостиська — з віконець відкривався вид на торговицю, на котрій щотижня у середу вирував ярмарок. Ой як кипіли там пристрасті! А ще в біографії Мар'яна Гнатовича жила тяжка селянська праця, коли, підлітком будучи, налягав на чепіги плуга й клав скибу до скиби... а ще в підліткові в тоті часи жив також карабін з комплектом патронів, з котрим він, член місцевого загону самооборони, стеріг від лютих багачів майно щойно створеного колгоспу "Шлях до комунізму"... А ще тоді прийшла рання, як зимові громи, мамина смерть, і молодші сестри Іванка, Надія, Марія, брати Євген та Орест сіли йому, найстаршому в родині, на коліна, бо батько в полі то з конем, то з корівчиною, то з косою.
Гей, де ж те, чуєте, джерело, про яке сміливо можна сказати, що Мар'ян із нього напився,— і відкрився хлопцеві світ краси?
Гей, а де ж та криничка-царичка, з якої закропилася живлющою водою птаха, яка — настав-таки час — сіла йому на долоню, і долоня розвинулася, як дерево зеленіє навесні.
Почекайте, а може... У родині Тарнавських переказували, що ді-до по мамі Маїк походив із Яворівщини — з писанкового, виши-вальницького, ткацького і різьбярського краю і до котрогось із цих ремесел дідо Ілько мав безпосереднє відношення.
Почекайте! А ще в Заваді пам'ятають, що старий Гнат Тарнавський любив співати в хорі й просто так співав, для себе; бувало, у полі, як випряже з хомута коня, як заспіває — земля і небо слухають.
А ще?
А...
Що, хіба замало цих поштовхів і вибухів, з-поміж яких повинно просльозитися чисте джерельце? А чи, може, забагато? Іншого разу вистачає мальованого нажовто й начервоно яворівського іграшкового візочка — такого простого, як мрія селянського хлопчини... Деколи, буває, вистачає на ціле життя, на всі твої твори маминого доброго слова або татової сльози.
Віками будуть досліджувати психологію творчості, вимірювати глибину справжнього таланту й ніколи не досягнуть його дна.
А може, діялося зовсім інакше.
Не було ні маминого слова, ні татової співанки, ні дитячого мальованого візочка, ще не було прагнень і стремлінь — нічого ще не засіялось і не росло на чистому полі, був зате випадковий приїзд сільського хлопця до Львова, було випадкове гостювання у польського художника й" колекціонера Чеслава Малоховського, який роздав на Тернопільщині родовий маєток, одружився з українською дівчиною і поринув, мов у криницю упав, у світ мистецтва. З точки зору людей тверезих пан Чеслав виглядав диваком, якщо не сказати гірше, а малий Мар'ян, що втрапив до його покою, мав пана Чеслава за казкаря; у покоях був інший, цілком відмінний, не такий, як на вулиці, світ; тут висіли картини в золочених рамах, тьмаво зблискувало старе позеленіле срібло, мелодійно видзвонювали, як у дзиґарі били, богем-ське скло й німецький фаянс; це тут... а там, на вулиці Скшетуській, унизу на бруківці ковано й ритмічно, немовби в камінь забивали цвяхи, ходили німецькі патрулі: цок-цок; там, унизу, на околиці Янівсь-кої вулиці тишу розпанахували автомати й кулемети, на білих пісках умирали люди; там, унизу, скрізь і всюди дихало війною, окупацією, там блукав голод із тифом, там панувала ненависть, нещадна боротьба в підпіллі.
Там була жорстока реальність, а тут причаївся застояний, але повний незбагненного часу світ мистецтва, і хлопчик із Завади, той хлопчина від плуга, від татової співанки, від мальованого візочка, спершу розгубився: він і не підозрював, що існує світ краси, створеної людьми; хлопець сновигав приголомшено покоями, як у храмі, боявся дихнути, скрипнути паркетом, краса світила йому у вічі, як сонце, коли, бувало, лежав у лузі, пасучи корову; він стуляв повіки й раптом зовсім не по-хлоп'ячому подумав, що пан Чеслав ховається у цій красі, як у шкаралущі... Ховається, а не знає або вдає, що не знає: ой, а шкаралущу, пане Чеславе, раз-два можна розколоти одним ударом кованого приклада.
Чуєте, пане Чеславе?
А чи серед цієї краси пан Чеслав зовсім і не ховається, га?.. Може, вона допомагає йому перебути, перетерпіти оці воєнні часи? Адже Мар'ян сам бачив, що на обід у пана Чеслава була бідацька, як на селі, картопля у лушпинні з сіллю та огірками й "панська", без молока, ячмінна кава.
Хто знає (цього не підтверджував і сам Мар'ян Тарнавський), може, саме того дня пробилося і задзвеніло в ньому джерельце — підсвідоме, незбагненне поки що, потайне, далеке, як пролісок під снігом, бажання і собі творити красу? Він нипав слідом за паном Чесла-ном на Високий Замок, допомагав носити етюдник — пан Чеслав пробував малювати квіти; квіти в альбомі проростали різні, Мар'ян не шав, як вони називаються, вони були інакшими, не такими, як у полі в житі. Пан Чеслав Малоховський зазирав через хлопцеве плече н альбом,, часом хвалив, а часом — докоряв"
— О матко боска, навіщо все це тобі, селянській дитині? Пощо спокушаєшся малюванням, га? Тобі сіяти й жати — ростити збіжжя, а квіти для хлібороба — бур'ян. Потопчуть люди твої квіти...
Одне говорив пан Чеслав, а друге робив. Його олівець бігав по Мар'яновому малюнку й показував-поправляв: "Ось так треба, хлопчику, ось так..."
Дивний був той пан Чеслав.
Про Чеслава Малоховського я дізнався від Мар'яна Гнатовича того дня, коли потрапив до майстерні Тарнавського на вулиці Зеленій у Львові. Велике приміщення було заставлене металевими конструкціями, картонами ескізів майбутніх вітражів. На стінах висіли, наче величезні букети кульбаб, світильники, обстановка тут була направду майстерницька, робоча, і лише одна кімнатка мовби призначалася для відпочинку й для прийому гостей: канапа, стільці і стіл, кілька старовинних картин.
І ось тут впало, як травневий дощ, похвальне слово про Малоховського; я вхопився за нього. У слові таївся сюжетний стержень: уявляєте, селюк припадає до джерела мистецтва... а джерело це викопав й обклав дубовим цямринням пан Чеслав із своєю чудовою колекцією.
Як просто, і як... неправдиво.
Я зрозумів свою помилку тут же, у майстерні; допомогло мені сонце, що заходило. Його промені, переламавшись на шибках низенького вікна, несподівано стрельнули на стелаж, що був повен-повнісінь-кий виробів Мар'яна Гнатовича; рикали леви, паслися баранці й тури, щебетали птахи, гостювали запорожці, веселі молодиці, задумливі діди і грайливі дівчата. Поруч з анімалістичними фігурками й скляними статуетками стояв незвичної краси, єдиний у своєму ролі фігурний посуд, що в багатьох випадках прибрав вигляду знову ж таки тих самих баранців, риб і людських постатей; були тут свічники, вази, попільнички... Зрештою, нема змоги перелічувати витвори Тарнавського, зверну лише увагу, що кольори скла — всі барви веселки — вабили очі; переливалися, входили в душу, гріли.
Це була таїна і мудрість великого майстра — гріти своїм теплом, хвилювати людські серця.
І разом з тим зібране на стелажі (якась тисячна часточка скарбів, що їх створив художник) переконливо свідчило, що всі ці твори мають народне походження і їх попередників треба шукати серед виробів українських гутників минулих століть і серед народної керамічної скульптури малих форм. А ще у творах Тарнавського оживали-таки татова співанка, мамина сльоза і ярмарковий гомін на тому боці річечки, що вихлюпувала хвилями в його дитинстві; а ще в скляних виробах воскресла давня дитяча втіха від того, що він зробив й розфарбував нажовто й начервоно візочок, який потому потрапив на виставку аж у далеку Варшаву; а ще на стелажах поміж скляним чудом ходила Мар'янова колискова, яку колись наспівував сестрі Марійці. Боже мій, коли це було...
А було і... і заслонило Чеслава Малоховського?
Невже покої пана Чеслава, повні мистецьких речей, так і не вділили, нічим не обдарували Мар'яна в той окупаційний рік? Невже хлопець зостався глухим, сліпим до побаченого?
Мар'ян Гнатович ходить по майстерні, мовчить, думає.
(Продовження на наступній сторінці)