— Ви Бориска до десятинок, до земельки пісної не туліть, хай ногами в землю по коліна не западається і корінням хай до неї не приростає. Дайте йому в руки ремісницький фах, буде його рука, як чародійна калитка: злотий узяв, два стало на місце... Отак... А земелька від нього не втече.
Практичний був у житті дід Георгій Мастерчук.
Тому й починав Борис Григорович науку в Рівному в тому училищі, де готували... дорожніх майстрів.
Ходить, кружляє по кабінету. Тема його зацікавила, вона належить до актуальної тепер науки, що зветься психологією творчості. І йому, як мистецтвознавцеві, варто над цим подумати.
Справді ж бо: чи споглядання краси викликає у серці потребу творчості, потребу спілкування з красою? Пишуть часто про Покуття, про це, мовляв, сама земля, красою розквітла по вінця, народжує митців, щоб вони, митці, її красу оспівували. Ця благодатна земля дала В. Стефаника, М. Черемшину, Л. Мартовича, П. Козланю-ка, М. Ірчана, Д. Павличка...
Але ж... хто сказав, що так буває завжди? Хіба часом не досить для того, щоб людину схвилювати, пронизати щемливим болем, виповнити радістю, краплини роси на житньому колоску, що половіє, хіба не досить торкнутися срібних струн бабиного літа на стернищі?..
Краса існує повсюдно, її треба вміти бачити. Так?
Поки він ріс у своєму волинському Ульбарові, поки ходив до школи, поки дід Георгій з мамою уготовляли йому прибуткові ремесла, в одному з львівських музеїв відвідувачів дивував шедевр українського малярства XVII—XVIII століть — Богородчанський іконостас, котрий після шестирічного перебування у Відні на початку двадцятих років повернувся додому як визнаний у світовому мистецтві твір.
Возницький ще нічого про цей іконостас не знав, не чув він також, що жив колись на світі "недостойний ієромонах Йов Кондзеле-вич" — автор цього шедевру. Зрештою, у ті часи мистецтвознавці палко сперечалися: чи був Кондзелевич автором, а чи тільки реставратором іконостаса. Причиною суперечки стало припущення Владислава Дзедушицького, який, до речі, був першовідкривачем іконостаса. Мандруючи влітку 1880 року по селах і містечках тогочасної Галичини, він несподівано натрапив у містечку Богородчанах на Станіславщині (тепер Ївано-Франківщина) на дивної і незбагненної краси старі образи іконостаса. Обличчя святих, як живі, очі їх уважні, пильні, фарби були чисті, ясні, мовби Дзедушицький дивився не у глиб століть, а в криницю чистої води. На одній з рам дослідник знайшов напис "ЙОВ, 1698 року", а на іконі "Вознесіння" це ім'я розшифровувалося повністю: "Недостойний ієромонах Йов Кондзелевич, законник Білостоцького монастиря, рукою власною зробив у березні 1705 року".
Рукою власною?
А може, не власною?
Може...
Дзедушицький, цей мудрий і прискіпливий мистецтвознавець, з'ясував, що іконостас потрапив до Богородчан із Скита Манявського, який був закритий австрійськими властями наприкінці XVIII століття: Дзедушицький навіть їздив до Маняви — це зовсім недалеко від Богородчан, за Солотвикою. Блукав він тоді серед кам'яних руїн, сидів над річкою, в якій вода чиста, мов сльоза. Кладовище монастиря поросло лісом, що, як джунглі, наступав на цю колишню останню цитадель православ'я у Галичині з усіх боків. "Тут справді можна було малювати лише шедеври... тут вода, як срібло, тут вітри, як органи, тут..."
Але навіть мудрий Дзедушицький не міг вище себе скочити: був поляком і в дослідженні своєму про Богородчанський іконостас написав, що, мабуть, малював його невідомий польський майстер, а вже русин Кондзелевич опісля реставрував мальоване.
А старий окрадений Йов мовчав.
Якоїсь неділі Возницький прийшов до мене додому. Падав, пам'ятаю, дощ. Директор Галереї скинув плащ і добув з кишені складений учетверо полотняний мішок.
— Я за Саваофом,— пояснив коротко.
Саваоф — різьба по дереву: давній різьбяр прагнув створити образ Бога-Вседержителя, а насправді вдався кремезний кметь-бойко. Різьбу подарував мені знайомий учитель з Івано-Франківщини. Походить вона з церкви святого Миколая — цікавої пам'ятки бойківської архітектури XVII століття, яка до середини 50-х років стояла посеред містечка Долини. А потім — завалилася...
— Я читав про цю архітектурну пам'ятку... а ви мимохіть колись проговорилися про те, що маєте Саваофа з Долини...— упівголоса говорив Возницький.
Справді, я обіцяв віддати Саваофа до Картинної галереї, але все не міг вибрати на це часу. Аж тут з'явився сам директор. Директор з мішком?
Очевидно, через те, що тоді я ще мало знав Возницького, мене трохи здивувало не так нетерпіння (це було мені знайоме), як отой полотняний мішок. Міг же директор прислати когось іншого.
— Хіба це, зрештою, має якесь принципове значення? — спитав він.— Я надаю значення лише тому, що сьогодні Галерея збагатиться ще на одну цікаву різьбу. А збагачувати Галерею — прямий директорський обов'язок. Що може бути вище від цього?
Ну й що ти йому на це скажеш?
Що правда, то правда: про митця писати легше, ніж про того, хто творчість цього митця досліджує. Віками складалося уявлення, що художники сплять з музами, а поети щоранку виводять прогулятися на росу своїх прудких Пегасів. Дослідники ж мистецтва, як відомо, не роблять ні першого, ні другого, а тільки підглядають, коли до митця приходить натхнення, "реєструють", коли муза його зраджує, сигналізують, коли поетичні Пегаси "гублять підкови" й починають тоді шкутильгати всі чотири босі ноги.
Трапляються мистецтвознавці іншого гатунку. Історія мистецтва знає випадки, коли часом оті прозаїчні реєстратори і коментатори стають на чолі всього мистецького і карбують закони для життя і добра того ж мистецтва. Згадаймо Стасова в російській культурі.
Складається враження, що Йов Кондзелевич навмисне залишався загадкою протягом довгих десятиліть, очікуючи свого відкривача: старий майстро тінню блукав давніми стежками й старанно маскував свої сліди і твори, присипаючи їх пилом забуття. Він, певно, думав, що ім'я творця полотен не має особливого значення ні для історії, ні для людей, для яких він творив. Головне, що ці картини є. І хоч спливає час, а фарби на полотнах не блякнуть і не старіють, мазки не втрачають своєї натхненної упевненості. І це головне!
А Борис Возницький, ще слухом і духом нічого не відаючи про майстра Йова, збирався тим часом на війну. Був 1944 рік. Рідні його волинські околиці щойно визволила радянська армія, і, як писалося тоді в газетах, "скрізь налагоджувалося мирне життя", у районному центрі почали працювати крамниці, лазня, поліклініка й насамперед — військкомат. Борисові на той час минуло вісімнадцять — вік далеко не зрілого мужа, та й удався він тендітним, як дівчина, але військкомат його тендітність не обходила, війну його юнацька незрілість теж абсолютно не цікавила, її цікавило одне: чи "придатний до стройової"? Якщо придатний, то у військкоматі поспіхом написали, як і багатьом іншим, повістку: "Прибути... мати з собою ложку й казанок..."
І — маршшш!
...Борисова мама не могла уявити собі, як це її мізинчик та буде марширувати, як буде мокнути в окопах, як буде бігти на фашистські кулі. Борисова мама була жінкою рішучою, увечері вона сказала чоловікові:
— Слухай-но, старий, що я намислила. А намислила я, що хоч твій річник під мобілізацію не підпадає, бо постарів вельми, але ж добровольцем тебе до армії візьмуть.
— Та візьмуть,— підтакнув старий.— То діло таке... добровільне. Добровольцеві, прецінь, у зуби не дивляться. Війна ж.
— Отож бо і є, що війна. Підеш, Григорію, на війну разом із сином, із Борисом. Бережи його там від кулі й від безчестя. Молодий він ще... а ти старий, досвід у тебе до рушниці ще з тієї війни.
Григорій Іполитович не став сперечатися з дружиною. По-перше, була б це марна справа, а по-друге, він справді мав чималий досвід воєнний — воював у громадянську війну в Червоному козацтві.
І батько з сином рушили з рідного порога у вир війни. Спершу й справді служили разом у запасній роті запасного полку, що квартирував у Саратовській області; старий Возницький був у роті заспівувачем, усе заводив отієї дореволюційної солдатської "Соловей, соло-вей-пташечка...", потім батька відрядили на Урал до заводської роботи, а сина — на Балтійський фронт. Дали йому кулемет системи "Максим", і пішов він строчити вогняними мережками попід Клайпедою, попід Кенігсбергом, понад морем Балтійським. Ворожі кулі теж його не минали, але він зводився з медсанбатівських нар і госпітальних ліжок, з ним нічого не могло трапитися лихого не лише тому, що вдома очікувала його мама, а ще й тому, що чекав на нього старий майстро Йов.
І ще чекала у Львові Картинна галерея...
Кілька років тому, збираючи матеріали до історичного роману про Галицьку Русь XII століття, я побував у Польщі; відвідав старовинні міста Холм, Люблін та Перемишль; особливе враження справив на мене Перемишль, його мальовнича Замкова гора. Саме тут залишилося найбільше слідів колишньої слави Перемишля — західної твердині давньоруської держави. На жаль, я не міг побувати в міському музеї, де, як інформували мене, є чимало руських археологічних пам'яток, бо там якраз тривав ремонт. Не міг я також скористатися архівом та бібліотекою Перемиської єпархії — матеріали були відправлені, як мені пояснили, у більш компетентні руки — до Варшави. Отож визначений для Перемишля час я переважно використовував для вивчення краєвидів, що для письменника теж має неабияке значення: блукав стежками та алеями Замкової гори. .
(Продовження на наступній сторінці)