Вчинок Кукоби глибоко вразив Сашка. І переживав це болюче Сашко тому, що в змові з Галиною був саме Олег. Адже Галина знала, як Башмачний завжди глузував з Сашкових віршів, як завжди намагався його принизити. Згадалась тут і та бійка, коли Сашко опинився на підлозі, притиснутий Олеговим коліном. Все згадалось. Завжди сама Галина не дуже прихильно висловлювалась про Олега.
І ось… маєш! Цей самий Башмачний, ворог Сашкових віршів, одержує від Галини любо-мило її зошит!
Удома того дня Сашко був неуважний і насуплений. Він не схотів подивитись навіть на акваріум, якого зробив малий Івасик. І навіть десяток крабенят у цьому акваріумі не зацікавили його.
— Ти не хочеш дивитися на крабенят, бо в тебе зараз не порожня голова? Еге ж? — допитувався Івасик. — А я знаю, що в твоїй голові!
— Ну й гаразд, — буркнув Сашко.
— У твоїй голові вірші! Ось що, — весело висловив своє переконання Івасик. — А коли в тебе буде порожня голова, тоді ти й на акваріум подивишся, і на крабенят. Я знаю, що з порожньою головою ти на все подивишся…
Голова у Сашка сьогодні справді не була порожньою. Важка була голова. Тільки Івасик помилився — не до віршів було Сашкові. Думки гнітили хлопця. Він зненацька зрозумів, що ніколи вже, ніколи не буде другом Галині. І так шкода стало тих чудових вечорів, проведених за спільним читанням улюблених письменників, тих вечорів, коли вони вкупі готували уроки, допомагаючи одне одному. Ці вечори вже ніколи-ні-коли не повторяться…
Невесело почалися збори піонерського загону. Тихо сідали піонери за парти, Максим за столом переглядав якісь папери і про щось тихенько розмовляв з ланковими. Не було між тими ланковими Галини Кукоби. Вона сиділа в кутку, а в іншому кутку хмурився Олег Башмачний.
"Це Максим про мене розмовляє, — думала Галина. — Ну, що ж, нехай…"
Збори почалися. Коли виступив Максим і запропонував вислухати спочатку Башмачного, Олег вийшов наперед, до стола. Всім кинулось у вічі, що він був тепер цілком спокійний, і, хоч хмурив брови, почувалось, що в хлопця є якесь тверде рішення.
— Я розкажу про все, — заявив він. — У всьому винен я. Кукоба тут ні при чому.
Галина здивовано підняла голову. Вона не чекала такої рішучої заяви від Олега. А Башмачний продовжував:
— З мого боку… це не дуже гарно… Я відняв у Кукоби записку і пригрозив прочитати її перед усім класом… коли Кукоба не дасть мені списати…
— Що це була за записка? Яка записка? — гукнуло кілька голосів.
— Ні, це не записка, а так… лист. Лист, якого Кукоба написала своїй матері, — вимовив Башмачний.
Та тієї ж хвилини поряд з Олегом опинилась Галина.
— Ні, це була записка, — пролунав її голос. — Я написала її Сашкові Чайці, з яким я товаришую. Я не хотіла, щоб усі знали зміст цієї записки, і, коли Олег пригрозив мені, дала йому списати.
— А який зміст? Який зміст? — знову почулися голоси.
— Я думаю, що це не має значення, — втрутився Максим. — Звичайно, кожному буде неприємно, коли його записку читатимуть перед усім класом. Тепер справа ясна.
— Мені було соромно, — продовжувала Галина. — І я… я написала цю записку на уроці…
— Справа ясна, — повторив піонервожатий.
— А чого соромитись? — гукнув з місця Яша Дореза. — Хіба дружити соромно?
— А записки писати на уроці — теж не соромно? — обізвався Нагірний.
— То інша справа.
Коли почали висловлюватись піонери, Башмачний здивовано почув, що ніхто з них жодним словом не говорить про виключення. Всі підкреслювали, що вчинок неприпустимий, але і Кукоба, і Башмачний щиро каються в цьому і вже, напевне, ніколи не повторять подібного. Проте одного каяття замало. Треба, щоб Башмачний здав завдання по літературі на "відмінно".
Нагірний був незадоволений. Він настоював, щоб Кукобу переобрали, бо, мовляв, не може бути ланковою піонерка, яка дає списувати.
Тоді виступив Максим. Ніхто з піонерів не знав, як він хвилювався, які сумніви тривожили вожатого. Він розумів, що слова Нагірного правдиві і, на перший погляд, цілком переконливі. Галина — ланкова, і який же вона подала приклад піонерам? Чи виправдує її те, що вона щиро розкаялась? Чи може вона лишатись ланковою?
І водночас вожатий був певний, що переобрання Кукоби — хибний шлях. Хіба не досить знав він цю світловолосу дівчинку, найкращу піонерку, з вразливим відвертим серцем, таку ніжну і сором'язливу? Хіба не буде для неї переобрання страшним ударом, який гне й ламає юну істоту, мов струнку молоду берізку?
— Інакше кажучи, ти, Нагірний, пропонуєш тяжко покарати Кукобу? — спитав вожатий. — Може, її посадити в бочку й кинути в море? Може, відправити її на покуту за тридев'ять земель? Тяжка кара? Ну, звичайно. Сумлінною роботою, бездоганною поведінкою заслужила Кукоба честі обрання її ланковою. Вона з гордістю носила своє звання…
— Ні, я думаю, що дуже карати не треба, — вихопилося в Нагірного.
Всі засміялись.
— Отакої! Адже ти сам тільки що…
— Я думав, що це не тяжка кара…
— Не тяжка кара? А що ж? Нагорода?
— Я думав, що…
— А ти ще подумай!
— Тільки швидше!
Під зливою цих реплік Нагірний тільки озирався на всі боки. Тоді махнув рукою, посміхнувся і сів на своє місце.
Наче важкий камінь скотився в Максима з грудей. Кукоба лишилась ланковою.
Пізно ввечері поверталась Галина зі зборів додому. Пригнічений, напружений стан, в якому дівчинка була сьогодні цілий день, розвіявся. Адже це трапилося вперше і востаннє. Це тверде переконання відганяло всі неприємні, гіркі думки. Проте в серці ворушився кусючий, настирливий черв'ячок. І що за черв'ячок такий — ніяк не може зрозуміти Галина. Невже — догана? Ні, це щось інше…
Вже біля свого будинку дівчинка почула за собою кроки й озирнулась. Зупинилась. За нею йшов Сашко Чайка. Він теж зупинився. Він стояв біля кам'яної огорожі нерухомий і мовчазний. Хіба ж йому сюди додому?
І зненацька Галина зрозуміла, який черв'ячок її непокоїв. Адже своїм вчинком вона відштовхнула Сашка! Він навмисне цілий день уникав зустрічі з нею, йому неприємно було з нею розмовляти, він, напевне, був би. радий, коли б її виключили з організації. Чому ж він мовчав на зборах? Він не сказав жодного слова…
Сашко стоїть у тіні біля високої огорожі. Галина сходить на ґанок і знову зупиняється. Їй видно, як по другий бік кам'яної огорожі місяць гаптує сріблом кручену стежку до моря… Цією стежкою дівчинка так часто спускалася з батьком до морського берега… І з ним, з Сашком… За огорожею ціла злива місячного сяйва, а Чайка стоїть у тіні, стоїть нерухомий, застиглий… Що ж це? Чому він такий? І хіба… хіба йому сюди додому?
І ось Галина бачить, як Сашко зривається з місця. Ну да, тепер зрозуміло — він випадково наздогнав її і тепер, щоб не стрітися, заверне в провулок. Але що це? Сашко біжить. Він біжить просто до неї… Галина чує його дихання, він хутко сходить на ґанок. Він стоїть перед нею, похнюпившись, не сміючи звести очей, і тихо каже:
— Галино… Ти пробач мені… Я думав, що… Ні, я нічого не думав. Нічого, Галино. Я не знав… А ти, виходить, мені записку написала… А він… Олег… відняв і… і…
Повний місяць, мабуть, викотився з-за рогу будинку, бо, коли Сашко підняв голову і глянув на Галину, його обличчя залило місячне сяйво, і Сашкові очі від того сяйва заблищали. І так вони блищали й мінились, і так відбивали срібне проміння, що дівчинка дивилась і дивилась — на ці очі, на Сашкове обличчя, і так їй ураз зробилось хороше і легко на серці, наче ніколи на світі не було ні догани, ні віднятої записки.
О радість дитячого примирення! Як швидко розтанули тривожні хмарини на ясному блакитному обрії! І знову пахне в садах первоцвіт, і гаряче обличчя цілує морський вітер, прилетівши за тисячу миль!
— Сашко, ти повинен зайти до мене, — сказала Галина.
Їм відчинив двері Галинин батько. На його обличчі був той непередаваний вираз, добре знайомий Галині, коли батько намагається за удаваним спокоєм сховати якусь радісну звістку. Це примусило дівчинку насторожитись. А батько привітався за руку з Сашком і, пропускаючи дітей уперед, легенько взяв дочку за плече.
— Приготуйся, доню…
Тієї ж миті Галина все зрозуміла. Вона ще не сміла вірити своєму щастю. Та ось її погляд упав на великий чемодан у передпокої. Здавлений покрик вихопився в дівчинки. Вона метнулась у кімнату. За нею поспішив батько.
Сашко залишився сам. Він не насмілився й собі побігти за Галиною. Про нього, здається, забули. Хлопчина почув за дверима жіночий голос, швидкі кроки, і хтось чи то сміявся, чи плакав — не можна було розібрати. "До неї приїхала мати", — догадався він.
Хвилину Сашко прислухався. Метушня за дверима не стихала. Потім вигуки віддалились, мабуть, Галина й мати перейшли в іншу кімнату. Хлопець ще постояв трохи, почекав. Тоді надів картуз і тихо вийшов на ганок. "До неї повернулась мати", — радісно прошепотів він. І, зірвавшись з місця, він щосили побіг місячним провулком униз, назустріч нічному морю і свіжому вітрові, що прилетів за тисячу миль.
(Продовження на наступній сторінці)