— Тут багато й моєї провини. Не розкусив я раніше цього Кажана… Не розкусив.
Два роки тому на цій дільниці були маневри частин прикордонної охорони. Від запеклих "боїв" залишились добре сховані між скелями ями від кулеметних "гнізд". В одній з таких ям сидів невідомий. Він переліз сюди з печери, куди потрапив у першу ніч перебування на радянській землі.
Лишатись у печері було небезпечно, бо її, безумовно, хтось відвідував. Уранці невідомий виявив сліди від чобіт. І хоч сліди належали, напевне, якомусь хлопчакові, та зустріч з ним, особливо зараз, ніяк не входила в програму дій невідомого. Його розбита нога гоїлась дуже повільно, ходити він не міг, і вже ця обставина неминуче викликала б велику підозру.
Яма заросла бузиною, хащі колючої дерези обступили її з усіх боків. Тут була чудова схованка, і не дивно, що її не помітили ні Максим, ні Олег. Невідомий чув їхні голоси зовсім недалеко, чув, як Василь Васильович сказав: "Чиясь голова визирнула й сховалась за скелю". Невідомий не знав, звичайно, цих людей, які нишпорили між скелями, він принишк на дні ями і кляв свою необережність.
їжі в шкіряній сумці лишилось найбільше на три дні. Цю сумку, міцно прив'язану до спини, він урятував разом з своїм життям, вихопившись з розлючених морських бурунів. Їжі лишилось на три дні. А що ж буде далі?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Про те, як Галина писала Чайці записку і що з того вийшло
До шкільних іспитів лишилось дві декади. Як швидко й непомітно промайнуть ці двадцять днів!
Школярі всю увагу приділяли навчанню. Не чути було вечорами в школі галасливих зборів численних гуртків.
Шкільний журнал теж тимчасово припинив своє життя. Сашко Чайка — і той уже не знаходив вільного часу для писання віршів. Навіть на перервах школярі носилися з підручниками, повторюючи без кінця завдання.
Василь Васильович щодня переглядав оцінки. Шостий клас ішов першим. Трохи відставав Олег Башмачний. Та незабаром хлопець виправився, перейшов на "відмінно" і тільки з літератури ще мав "посередньо".
Ніхто не знав, яких зусиль докладав Олег, щоб іти в ногу з відмінниками. Він сів за книжки, іспити наближались. Не можна пасти задніх, коли весь клас іде на "відмінно", коли наближаються літні канікули і кожний школяр уже мріє про чудовий вітрильний човен, піонерські вогнища і цікаві походи…
І як гляне у вічі своїм товаришам Олег, коли через нього клас не одержить човна і всі мрії розвіються, як дим? І який з нього буде капітан, коли він найгірший у класі?
— Слухай, Башмачний, — зупинила якось Олега Галина Кукоба, — ти й далі думаєш їхати по літературі верхи на "посередньо"?
— Тебе це дуже цікавить?
— Це цікавить усіх твоїх товаришів.
— Хай цікавить на здоров'ячко.
— Слухай, — почервоніла Галина, — ти дурника не грай. Я тобі серйозно кажу.
— Подумаєш — ланкова!
— Ланкова… А коли б ти більше любив вірші й поетів, то в тебе було б, напевне, "відмінно" по літературі.
— Ха! Згадала, як я твого Сашка на обидві лопатки поклав? Бачили ми таких "поетів"!
Галина скипіла:
— Дурень!
— "Дурень"! Це по-піонерському так? Ланкова! Ну, почекай, я по літературі "відмінно" матиму, а "дурня" тобі не подарую!..
Весь день у Галини було неприємно на серці. "Справді негарно вийшло. Проти лайки борюся, а сама… Ну, та він же дуже роздратував, не втрималася…"
"І які воно бувають люди, — думала Галина. — Що не школяр, то й інша у нього вдача, інші слова… Олег ось такий, Яша Дереза — інакший, Нагірний теж відмінний від усіх, у Сашка теж своя вдача".
При згадці про Сашка Чайку зробилось так затишно й весело. Галина бачила перед собою його спину, схилену над партою голову і згадала Сашкове прохання — написати йому листа. "Чудний він, — посміхнулася, — неодмінно йому треба одержати від мене якесь "посланіє".
Був урок з природознавства. До перерви лишалося кілька хвилин. Галина хутко написала на промокальному папері:
"Сашуню! Підождеш мене, підемо додому разом. У мене є радісна звістка. Ти мій дружок, і тому ця звістка буде радісною і для тебе. Галина".
Дівчина склала вчетверо рожевий папірець і хотіла вже непомітно передати його Сашкові. Раптом чиясь рука майнула перед носом Галини і…
Записка зникла. Ззаду почувся тихенький смішок Олега. Дівчина озирнулась і побачила торжествуюче Олегове обличчя. Хлопець навмисне повільним рухом ховав у кишеню рожевий клаптик промокального паперу.
Галина аж нестямилась від образи й гніву.
— Віддай! — прошипіла вона.
— Потім віддам, — відповів, усміхаючись, Олег.
— Віддай!
— Після дощика в четвер!
— Слухай, ти… Віддай!
— Обов'язково. На той рік в оце врем'я…
Після уроку Галина загнала Олега в куток і, розчервоніла, з гнівними очима, вимагала:
— Зараз же віддай! Чуєш? Не маєш права хапати чужу записку. Це не чесно і не по-піонерському…
— А писати записочки на уроці — по-піонерському? Не дам!
— Коли ти не віддаси мені зараз, я…
— Що ти зробиш? Не боюся! Ось я спочатку прочитаю перед усім класом, а тоді вже можна, звісно, і віддати. Хай усі знають, які записочки пише поетові ланкова Кукоба! "Підожди мене, мій любий дружок"…
— Там немає "любий"… А коли б і було…
— Як немає? Є! — запевнив Олег. — Забула, що й писала?
Кров стукала Галині у виски. Вона не знала, що їй робити з цим… негідником, з цим нахабою. Поскаржитись Василеві Васильовичу? Але ж тоді Олег покаже йому записку… "Мій любий дружок"… Напевне, там так і написано…
Невимовний сором пік серце. Усі довідаються… Увесь клас…
— Олег! Слухай… Ти нікому не скажеш… Ти віддаси мені.
— А далі що…
— Слухай… Я допоможу тобі по літературі…
— Мені й так хочуть допомогти, та я не хочу. Хіба я сам не зможу визубрити?
— Та хіба треба зубрити? Треба…
— О, нотацію вже збираєшся читати! Ти краще ось що…
На мить Олег замислився.
Галина напружено чекала, що він скаже.
— Ти ось що… Дай мені списати домашнє завдання… По… по літературі. Я й сам би написав, та… мені сьогодні дуже ніколи. Розумієш? А завтра треба подавати роботу.
Дівчинка стояла, наче приглушена громом.
— Списати?.. — пролепетала вона.
— Ну да. І я тоді записку на твоїх очах — раз-раз, і готово! На двісті клаптиків подеру.
— Олег, я не можу цього зробити!
— Не можеш?
— Це нечесно, чуєш? Я нікому ніколи не давала списувати. Від цього тобі буде не користь, а, навпаки, тільки…
— Знову нотація? Нечесно? А такі записочки писати, та ще й на уроці, чесно, по-твоєму?
— Довідаються…
— Ніхто не довідається. Я не слово в слово списуватиму. І своє щось додам. Ти не турбуйся про це.
— Олег!..
— Еге ж, мене так звуть. А записочка все ж таки в мене. І завтра я прочитаю її перед усім класом. Побачимо тоді, хто буде дурнем — ти чи я.
Того вечора у Галини були дуже засмучені очі. Вони були великі-великі від суму, ці очі з довгими віями.
Батько стривожився. Він давно вже не бачив такою своєї дочки. Навпаки, Галина останні дні була особливо веселою й життєрадісною. Вона чекала приїзду матері, світило квітневе сонце, і над морем було таке блакитне небо, таке небо, що хотілося мати за плечима нестримні, незламні крила.
На батькове запитання про причину суму Галина відповіла неохоче і трохи зніяковіло. Навіть батькові вона соромилась розповісти правду про записку і про свій злочин. Так, до цього примусив її Олег — дівчинка таки дала йому списати завдання "Герої творів Панаса Мирного". Ось що мучило Галину, ось чому вона була така похмура й сумна.
Коли другого дня її зустрів Олег, дівчинка відвернулась від нього і хотіла пройти мимо. Та він затримав її.
— Чому ти дмешся? Гніваєшся? Адже я подер записку — чого ж тобі ще?
Галина мовчала.
— Даремно ти злостишся. Нічого поганого ти не зробила. Я сам потім добре все вивчу, весь урок. І роботу потім напишу — сам для себе. Мені тільки ці дні ніколи. От і все.
До них підбігла Люда Скворцова.
— Про віщо ви тут? Щось цікаве?
— Цікаве, — відповів Олег, — тільки тобі не скажемо.
— І не треба. І просити не буду. Значить — секрет? У мене самої, слава аллахові, секретів досить. Ціка-аво! — заспівала вона. — Ціка-аво! У Олега з Галиною якісь секрети!
За два дні Василь Васильович повертав учням роботи по літературі. Галина з жахом побачила, що ні їй, ні Олегові Василь Васильович зошитів не віддав. Олег сидів червоний, сперши на кулак підборіддя. Галина озирнулась на нього, і їхні погляди зустрілися. Олег відвернувся, але в його очах дівчинка встигла прочитати. "Впіймались!"
В тиші класу уривчасто прозвучав голос Василя Васильовича:
— Кукоба!
(Продовження на наступній сторінці)