Я розгублено озирнувся. І тут побачив револьвер. Він лежав на моєму шкіряному кріслі. Це був браунінг. Він ніколи раніше мені не належав. Мої два автоматичних швидкостріли були зі мною. Але цей… непроханий браунінг! Звідки він узявся? Хто його приніс і поклав на моє пілотське крісло?
Сліди мокрих пальців з перетинками вели просто до крісла й повертали назад. Несподівано химерна думка блиснула в моїй голові.
"Ні, це неможливо! Це неможливо!" — мурмотів я сам собі в той час, коли вже був певний, що розв'язав загадку. Цей браунінг належав колись тим хоробрим, які перші прибули на Марс і, мабуть, загинули внаслідок якоїсь катастрофи або… або були знищені марсіанами… О Бруно Ціоні і Демид Семиряжко! Я натрапив на певний знак, що ви були тут! Цей револьвер тримали ваші руки, і, можливо, ви загинули, відстрелюючись до останнього патрона від навали білопузих земноводних марсіан.
Я уважно оглядав браунінг. Він, здавалось мені, ще носив на собі вогкі сліди від холодних довгих пальців з перетинками…
Навіщо ж марсіанин приніс мені цей револьвер? Чи не хотів він цим повідомити мене про те, що люди вже колись відвідали Марс? У всякому разі це був дружній вчинок з боку марсіанина. Дружній вчинок? А може, навпаки? Може, це попередження, що, коли я не відступлю з планети, від мене теж залишиться тільки холодний іржавий револьвер?
Мої міркування перервали крики на березі. Я вперше чув, як кричали марсіани. Ці звуки були схожі на рев морських левів. Я кинувся загвинчувати покришку і зробив це вчасно, бо незабаром почулися глухі удари по металевій оболонці. Можливо, що марсіани били ракету великими каменюками. "Ось тобі й дружні вчинки, — подумав я. — Оболонка хоч і міцна, але…"
Удари посипались градом. Я визирнув в ілюмінатор. Увесь берег був усипаний марсіанами.
Не встиг я гаразд довідатись про їхні наміри, як кілька вирячкуватих, круглих, як у риби очей, з'явилось перед ілюмінатором. Тієї ж миті вся ракета здригнулась від страшного удару. У мене було таке враження, що марсіани кинули на мій міжзоряний корабель принаймні цілісіньку скелю. "Еге, це вже непереливки, — подумав я. — У цих марсіан, мабуть, зовсім немає совісті, коли вони заповзялися знищити чудесний витвір людини!" Я дав малий вибух, і ракета, погойдуючись, хутко попливла у відкрите море. У мене було досить часу, щоб обміркувати своє становище. Я був на Марсі і не мав змоги вийти з свого міжзоряного корабля! Невже доведеться розпочинати війну? Власне кажучи, війну вже розпочали марсіани, але хіба для бійки прилетів я на їхню планету?
Ракета зупинилась далеко в морі. Ніч минула спокійно, але вранці я дуже збентежився з незрозумілого явища — ракета повільно, дуже повільно, але невпинно поринала у воду. Вона опускалася глибше й глибше. Я кинувся до ілюмінатора — він уже був у воді. Щось заскреготало. Знову марсіани? І тут я помітив на всіх ілюмінаторах якісь тонкі зелені троси. Схоже було на те, що міцні сіті тягли ракету на дно. Я згадав про нижній ілюмінатор і припав до нього. В прозорій воді далеко внизу я побачив химерний ліс червоних водоростей. Між водоростями сновигало безліч марсіан. Усі вони дивилися вгору, на ракету. Блакитне феєричне сяйво розливалося в цій підводній країні.
Щось трусонуло мій корабель, і він почав спускатися швидше й швидше. За мить він уже не опускався, а стрімголов летів униз. Я з жахом побачив гостру підводну скелю, на яку зараз неминуче сяде ракета. Я знав — це загибель. Марсіани вибрали зручне місце для знищення непроханого гостя з Землі.
Для того, щоб схопити важіль і повернути його, потрібна секунда. Я встиг це зробити досить швидко, і два вибухи один за другим глухо віддалися в ракеті. Вона здригнулася, рвонулась уперед, вискочила на морську поверхню і… знялася в повітря. Замість малих вибухів, помилково схопивши інший важіль, я дав ракеті "повний хід". Це значить — повернення додому… На Землю!..
… Пілот міжзоряного корабля скінчив своє оповідання. Якусь мить глибока тиша панувала в кімнаті Василя Васильовича. Всі були під глибоким враженням розповіді. Потім усі загомоніли, посипались запитання, задзвенів сміх…
Любий читачу, ти вже догадався, в чому справа. Це останні перед іспитами збори гуртка юних астрономів. Омелько Нагірний робив доповідь про свою "подорож" на Марс. Я переказав її по-своєму, але запевняю, що нічого свого до Омелькових пригод не додав.
— Вітаю з щасливим поверненням на Землю! — потиснув Нагірному руку Василь Васильович.
І всі навперебій із сміхом почали тиснути руку своєму товаришеві, наче він справді тільки що повернувся з відважної подорожі. А Омелько, удаючи, що він цілком по-справжньому приймає ознаки пошани до своєї особи, важно кивав головою і промовляв:
— Не забувайте, громадяни, додавати "професор". Професор міжзоряної авіації Нагірний. Прошу. Будь ласка. Будь ласка…
У нього був такий комічний вигляд, що навіть Василь Васильович не витримав і голосно зареготав.
Поволі гамір стих. Треба по-діловому, серйозно обговорити доповідь.
— Ех, і подорож! — мрійливо вимовила Люда Скворцова.
І всі, мабуть, подумали про космічний простір, про крижаний холод міжзоряного океану, про неосяжну далечінь планети, про криваво-червоний Марс — маленьку зірку на нічному небі… І ніхто не помітив, як надворі скупчились важкі чорні хмари, як заревло море і загримів удалині грім…
— Стривай, міжзоряний пілоте, — раптом голосно сказав Яша Дереза. — Ти не скінчив. Де ти подів револьвер, який тобі приніс у ракету марсіанин?
— Револьвер? — спокійно перепитав Нагірний. — Він і зараз у мене.
З цими словами Омелько витяг з кишені і поклав на стіл перед ошелешеними слухачами чорний браунінг.
— Товаришу начальник, вас хочуть бачити двоє… із Слобідки.
— Хто такі? В якій справі?
— Хлопчина якийсь і піонервожатий з Слобідської школи. Кажуть, що дуже важлива справа.
Начальник прикордонного загону відсунув папери.
— Нехай увійдуть.
Червоноармієць відчинив двері, і в кімнату увійшли Олег Башмачний і Максим. Начальник відразу впізнав Олега й Максима, якого бачив раніше, коли той приходив з піонерами в гості до прикордонників. Від уважних, гострих очей начальника не сховалося хвилювання, яке намагався приховати Олег.
Максим глянув на хлопця, той кивнув головою, і тоді піонервожатий перший почав розповідати. Він розказав про Кажана з ліхтарем на горищі і, нарешті, про знайдений там же, на горищі, браунінг і про його загадкове зникнення. Олег доповнив вожатого. І коли все розповів, відчув, як зненацька скинув з себе важкий тягар. Уже не хвилювався, тільки щоки червоніли, як маків цвіт.
Начальник уважно слухав і, нарешті, сказав:
— Ви, хлопці, трохи спізнились. Учора вночі ми Кажана заарештували. Він справді… переховував порушників кордону.
— Заарештували? Переховував порушників кордону?.. — вихопилось у Олега. — А його брат?
— Який це брат?
— Ну, звичайний брат? Отой, що в листі мав приїхати до Кажана?..
Начальник посміхнувся.
— "Брат"! У нього було їх багато… Фашистські шпигуни, диверсанти. Тепла родинна компанія… Свідчення твоє, Олег, дуже цікаве. Ми його запишемо…
— А як же… скарб? — спитав Олег.
— Знайшли і "скарб", — начальник знову посміхнувся. — Вогнепальний скарб. Чув про такий?
Башмачний зрозумів — зброя.
— Мій скарб трохи інший, — шепнув йому вожатий.
— Ось тільки справа з браунінгом, — продовжував начальник, — для мене не зовсім ясна. Навіщо ти його відніс у печеру? Ага, так, так. Ти йшов у школу. Зрозуміло.
Олег не встиг відповісти. Він здивовано широко відкрив очі і для чогось встав із стільця. В кімнату хутко увійшов… Василь Васильович. Побачивши Максима з Башмачним, директор школи на мить затримався, тоді підійшов до начальника, привітався за руку і мовчки поклав перед ним револьвер. Це був браунінг.
Омелько Нагірний навіть на зборах юних астрономів не втримався, щоб до історії своєї фантастичної подорожі на Марс не приплести цілком реальний чорний браунінг, знайдений ним напередодні в печері. Це був, звісно, той самісінький револьвер із шкільного горища, захований Олегом.
Коли Василь Васильович разом з Башмачним і Максимом поверталися в Слобідку, директор з батьківським докором узяв Олега за плечі:
— Героєм, кажеш, хотілося бути? Про Арктику мріяв? Ех, герой, герой…
— Я й тепер мрію про Арктику, Василю Васильовичу.
— Чудово. Про Арктику, про подорож на Місяць, на Марс… Чудово. Треба мріяти. А для цього найперше треба бути героєм навчання. І тоді мрії стануть дійсністю. Мрія без діла — це… Стривай, ти нічого не бачив? Ось там, між камінням… Чиясь голова визирнула й сховалась за скелю.
Всі троє зупинились. Максим зірвався з місця.
— Ану, ходімо глянемо.
Олег і Василь Васильович поспішили за вожатим. За камінням і скелею не було нікого.
— Вам здалося, Василю Васильовичу, — сказав Максим.
— Справді, немає нікого. Дивно, дивно. Мабуть, мене зраджують очі. Старію!.. — І Василь Васильович похитав головою. Далі всю дорогу він був якийсь неуважний і мовчазний. Уже біля самої школи він вимовив:
(Продовження на наступній сторінці)