Невідомий сунувся ліворуч, потім праворуч, але всюди його руки зустрічали кам'яний мур! У мозку невідомого майнула думка, що він потрапив у якусь пастку. Обмацуючи стіни, він несподівано зробив відкриття, що навколо сухо. Сюди не потрапляла жодна краплина дощу. Значить, угорі є якесь прикриття? Може, дах?
Невідомий прислухався. Далеко-далеко внизу ревло море. Але його гуркіт долітав сюди глухо, ледве чутно. Тоді стало зрозуміло — це печера. Невідомий ліг. Щось мулило в бік. Згадав — годинник! І тоді майнула остання думка: чому не було сигналу?
В гори йшло двоє — Олег і Максим. Стежка повзла вище й вище, то зникала. за поворотом, то знову з'являлась між скелями. В теплій бірюзовій блакиті хутко кружляли щури.
— Ех, ти ж!
Олег запитливо глянув на вожатого.
— Що?
Максим посміхнувся.
— Мій скарб кращий. Атож. Я кажу про казки, які я записую з народних уст. Чим справді не скарб? Ти уяви собі — столітня народна мудрість, справжні перлини живої творчості! А скарб пана Капніста, по-перше, не знайдений, по-друге…
— Ти ж дав слово нікому не казати…
— Пам'ятаю, пам'ятаю, нас зараз ніхто не чує. Даремно ти мені раніше не розповів про лист. Що ж до браунінга…
— Вже близько, — перебив Олег.
Незабаром обоє зупинились перед круглою широкою діркою між скелями. Олег розсунув кущі дерези і, нахилившись, пішов уперед. За ним — вожатий.
— Нічого собі, добра схованка, — сказав він, озираючись. — Ну, де ж твоя зброя?
Любий читачу, ти вже зрозумів, що Олег розповів Максимові всю історію про розшуки скарбу.
— Де ж револьвер? — повторив своє запитання вожатий. Але Башмачний не відповідав. Він розгублено стояв серед печери.
— Ось тут я поклав його… Під цією каменюкою… — нарешті пробурмотів хлопчина. Зненацька він зірвався з місця і швидко почав перевертати один за одним кожний камінь, який знаходив у печері. Потім мовчки глянув на Максима, спантеличений і спітнілий. Револьвер зник.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Професор міжзоряної авіації знаходить браунінг на Марсі
З страшенною швидкістю Марс. наближався. Саме таке було почуття: ракета стоїть на місці, а заповітна криваво-червона планета мчить мені назустріч. Правда, вона тепер була вже не червона. У кругле віконце з прозорого кварцу я міг уже ясно бачити жовтогарячі рівнини пустинь, зелені плями рослинності і білу шапку снігів на полюсі.
Моя рука наче прикипіла до важелів керування, але очі жадібно вбирали в себе поверхню Марса. Я вже бачив те, що найбільше хвилювало мене протягом усього мого життя. Я бачив глибокі величезні провалля. Вони в усіх напрямках перерізали планету. Ось ці широкі тріщини багато років тому вважали у нас на Землі за канали. Я бачив уже світлі плями озер, бачив море… Але водних просторів було мало. Всюди жовтіли пустині.
Я був цілком готовий ступити на поверхню Марса. Не буду докладно розповідати, як відбулось саме приземлення (чи то пак примарсення!). Ракета сіла в море. Хвиля вдарила у віконця ілюмінаторів. Це була звичайна зелена морська хвиля, як у нашому рідному Чорному морі.
Та не встигли буруни перекотитися через ракету, як вона вже легко й блискавично мчала поверхнею моря, гострим носом ріжучи хвилі. Швидкість її зменшувалась дуже повільно, і я пильнував, щоб не наскочити на якийсь острівець чи скелю. Водночас я вперто, але поступово, сантиметр за сантиметром, випускав щит Цера. Нарешті чотирикутний сталевий щит закрив увесь ніс ракети. Це було могутнє гальмо. Швидкість зменшувалась з хвилини на хвилину. Буруни тепер чинили завзятий опір, стіною виростаючи перед щитом. Ще півгодини… Ще година… Ура! Ракета зупинилась! Вона тепер плавно хиталась на хвилях — ця металева сигара, міжзоряний корабель, чудесний витвір соціалістичної техніки!
Вкрай знеможений, я не знайшов у собі, сили, щоб підвестися, і тут же, в спокійному кріслі, міцно заснув. Я спав, мабуть, дуже довго. Мене розбудив якийсь стукіт і шкрябання об металеву поверхню ракети. Схопившись, я кинувся до ілюмінатора. Ракета й досі спокійно коливалась на хвилях. Як і раніше, був день. Може, це вже був новий день — я не знаю. Я встиг помітити легенький плюскіт за кілька кроків від ілюмінатора. Вдалині майорів берег. Я сів за важіль. Голова в мене була ясна, я почував себе чудово. Натиснув кнопку і почув легенький вибух. Ракета плавно і швидко попливла вперед.
Біля берега я загальмував з допомогою щита Цера і почав готуватися до виходу на повітря. Повітря! Воно тут розріджене, і я заздалегідь одягнув скафандр із спеціальної тканини абецеї. За півгодини я відгвинтив покришку і до пояса висунувся з ракети. І знову я помітив в кількох кроках легенький плюскіт. Було таке враження, наче якісь істоти блискавично гулькнули в воду, ховаючись від моїх очей.
Берег був високий, глинястий і непривітний. Недалеко росли якісь незнайомі мені дерева з червонуватими стовбурами і вузьким, стрілчастим листям. За кіло-метр-два я побачив озеро. Воно було дуже довге, воно перетинало руду рівнину і тяглося аж до обрію. Я вирішив зробити невеличку подорож до цього озера. Кисневий апарат збоку скафандра працював чудово, і я йшов легко й хутко.
Я не можу розповісти про ті почування, які охопили всю мою істоту. Я був першою людиною, яка відвідала Марс! Правда, двадцять шість років тому з Землі знявся в ракеті славетний Бруно Ціоні з своїм учнем Демидом Семиряжком. Але й досі невідомо, що з ними сталося. Чи досягнув їхній міжзоряний корабель Марса? Найбільш імовірно, що обидва аргонавти стали жертвою якоїсь невідомої катастрофи.
Я стояв на березі озера. Скраю, на мілині, ледь коливались червоні водорості, а далі темніла глибочінь. Ніде не видно було ніяких живих істот. Чи існують вони на Марсі?
Мороз пробіг у мене по спині. Я згадав про свою ракету, кинуту напризволяще біля берега. Правда, я спустив надійний якір, але чи знаю я, що може трапитись під час моєї відсутності з міжзоряним кораблем?
Я стрімголов кинувся бігти. І тут уперше мене охопило те неприємне почуття, коли всією істотою відчуваєш, що за тобою невпинно стежать чиїсь невидимі пильні очі. Поспішаючи вздовж озера, я мимоволі озирнувся на спокійну, наче застиглу воду і побачив кілька десятків кругів, які швидко розбігались на всі боки. Наче хтось тільки-но кинув камінці. Я не чув ніякого плюскоту, але був уже переконаний, що саме звідти, з глибини озера, за мною стежать настирливі, невідступні очі.
Я звернув ліворуч і побіг глинястою рівниною навпростець у той бік, де була ракета. Відбігши досить далеко від озера, я зупинився й озирнувся знову. Приблизно за півтора кілометра (саме там, де я тільки що був) на сонці вилискували чорні істоти. Я миттю притулив до очей бінокль. І тоді побачив тварин так близько, наче вони були за кілька кроків від мене.
Тварин. Так я назвав їх спочатку. Але за хвилину вже був певен, що маю справу з розумними створіннями, які ведуть на мене правильний наступ. Їхні рухи здалека були надзвичайно схожі на жаб'ячі стрибки. Невідомі істоти підтягали довгі задні ноги до коротких передніх, потім піднімались на задніх ногах, робили рух уперед, витягувались і знову опускались на передні ноги. (Може, точніше було б сказати — руки. У свій чудовий бінокль я міг добре розглядіти вже тоді довгі розвинені пальці з перетинками для плавання.)
Але це були не стрибки. І не кроки. І не плазування. Коли хочете, тут було дещо і від плазування, і від кроку, і від стрибків. Це був повільний, розмірений, але невпинний методичний рух уперед.
Довгасте тіло невідомих істот мало круглу кулеподібну голову, знову-таки де в чому схожу на жаб'ячу. Може, цю подібність викликали пара вирячкуватих очей та довгаста лінія рота. Істоти йшли правильним півколом. За першим рядом — другий, за другим — третій… Їх було не менше кількох сотень. На сонці їхня чорна шкіра вилискувала, наче лакова, але коли істоти в своєму русі піднімались на задні ноги, огидно біліло черево.
Нема чого казати, що появу такої кількості тварин я зустрів не тільки з цікавістю. У мене. прокинувся страх за своє життя. Гостре почуття небезпеки пронизало мене. Я знову кинувся бігти і потрапив до ракети вчасно. Кілька десятків тварин обліпили металеву оболонку міжзоряного корабля. Це були такі самі чорношкірі істоти, які наступали на мене від озера. Раз у раз у повітрі миготіли їхні білі черева. Круглі голови на довгастих і гнучких, як у морських левів, шиях зацікавлено крутились на всі боки.
Це, безсумнівно, були володарі планети — марсіани. Значна частина їх тісним колом оточила відкритий вхід до ракети. Почувши мої швидкі кроки, істоти втупили в мене вирячкуваті чорні очі і повільно, одна за одною, зникли у воді. Незважаючи на розрідженість повітря, марсіани, здавалось, чудово себе почували як у воді, так і на суходолі. Але широкі перетинки на довгих пальцях їхніх рук і ніг і короткий, веслоподібний, як у бобрів, хвіст говорили за те, що рідна стихія цих істот — вода.
Я хутко піднявся по драбині і за кілька секунд був у каюті ракети. Я почав уже загвинчувати люк, коли почув за спиною звук, схожий на шльопання босих ніг по підлозі. У двох кроках від мене на задніх лапах стояв марсіанин. Довгий рот його був напіввідкритий, я бачив дрібні білі зуби і червоний язик. Я встиг ще помітити на тому місці, де мають бути вуха, дві довгасті щілини, які то відкривались, то стулялись. Зябра!
Не встиг я поворухнутись, як марсіанин відштовхнув мене, відкрив люк і зник.
(Продовження на наступній сторінці)