І вони заговорили про книжки. В обох були улюблені твори, про які вони згадували з гарячими вогкими очима. Доля Дубровського з повісті Пушкіна викликала в серці Галини гостру жалість. Вона розповідала про нього Сашкові, хлопець слухав з круглими зіницями.
— Галино, — шепотів він, — я знаю ще одного такого. Тільки він був із селян — чула про Кармалюка?
Удвох вони читали Пушкіна й Лермонтова, Некрасова, Марка Вовчка, "Енеїду" Котляревського, захоплювалися повістями Гоголя. Скільки книжок на світі, і кожна з них по-своєму хвилює, кожна залишає в юному серці незгладимий слід!
З тремтінням вони лічили, скільки сторінок залишалось до кінця, їм важко було розлучатися з героями твору, вони як могли намагались продовжити насолоду від читання.
Сашко Чайка дістав у бібліотеці "Мартіна Ідена" Джека Лондона. За шість вечорів вони вдвох з Галиною прочитали книжку. Це були незабутні вечори. Як хвилювала двох малих читачів ця трагічна повість! Як раділи вони кожному успіхові Мартіна! А коли Сашко дочитав до того місця, де оповідання Мартінове уперше прийняла до друку редакція журналу, хлопець не витримав, гарячими руками він схопив тонку руку дівчинки, в його очах блищали сльози, діти сміялись і плакали, і тієї хвилини їм зовсім не було соромно тих сліз…
І коли дочитали останню сторінку, вони сиділи нерухомі, сиділи, побравшись за руки, бліді, з розширеними очима. Кінець книжки пригнобив дітей. Вони бачили нещасного самогубця Мартіна одного в південному нічному морі. Вже ніщо не врятує його. Далеко-далеко пароплав з людьми, і над Мартіном тільки холодні блакитні зорі…
— Мартіне, нащо ти так зробив? — ураз прошепотіла Галина.
Вона дивилась кудись у куток, поверх Сашкової голови, її губи тремтіли, очі зробились темні й глибокі.
— Нащо ти так зробив, Мартіне? — повторила дівчинка з такою страшною тугою в голосі, з таким розпачем, що в Сашка похололо серце.
Дружба Чайки й Галини міцніла з кожним днем. Найбільше їх зблизило спільне читання. Вони не мали одне від одного таємниць. Але Сашка дуже дратувало намагання Галини приховати їхню дружбу від товаришів.
Галина не хотіла, щоб їх часто бачили вкупі. Вона сердилась, коли Сашко при всіх брав її за руку. Вона взяла с Чайки чесне піонерське слово, що ніхто не знатиме про їхнє спільне читання, про те, що вони разом готують уроки.
— Галино, що ж тут такого? — спитав Сашко.
— Не хочу, — коротко відрубала Галина.
— Хіба ми що погане робимо?
— Не хочу!
Сашко почервонів від роздратування, але змовк. Він сидів надутий хвилину, другу. Мовчала й дівчинка, скоса кидаючи на нього швидкі погляди. Потім тихо взяла його за плече:
— Сашо…
Насуплене й застигле, наче вилите з воску, обличчя Сашка потроху змінилося. Віск розтав, з-за насупленої машкари уже всміхалося тепле й рідне лице Чайки — до нової суперечки.
Одного разу Сашко попросив:
— Галино, напиши мені листа.
— Навіщо це?
— Ну, так. Усі пишуть листи, коли… коли в кого дружба…
— Чудний ти, Сашо. Для чого ж писати, коли ми з тобою вдвох і ніхто з нас нікуди не поїхав!
— Галинко, а ти — так. Навмисне. Ніби я далеко-далеко за морем, а ти тут одна. Напиши, Галино. Ну, яка ти — не хочеш! А мені… мені так хочеться, Галинко, одержати від тебе листа! Хоч записочку, хоч двоє слівець…
Галина кивнула головою.
— Напишеш? — зрадів Сашко.
— А відповідь буде?
— Три відповіді, десять, сто!
— Гаразд.
Незабаром велика радість завітала до Галини. Повернувшись із школи, вона побачила на столі листа, адресованого батькові. Почерк здався дівчинці дуже знайомим. Раптом вона зблідла. Їй перехопило подих. Тремтячою рукою дівчинка взяла запечатаний конверт. Рідний, знайомий почерк. Наче ось тут, у кімнаті, війнув запах маминого одеколону, наче майнули в повітрі широкі рукава її домашнього блакитного халата.
Конверт тремтить у руці в дівчинки. Це лист від матері.
— Мамо, — шепоче Галина, — мамо…
Батько повернеться додому не скоро. Не можна його чекати — це вічність. (Чому так тремтять пальці?) Мама! Рідна, кохана мама! Галина думала про неї, щодня думала, тільки нікому-нікому не казала про це — ні батькові, ні Сашкові… Вона ретельно вчила уроки і ніколи вже не мала поганої оцінки… Вона — відмінниця, але хто знав про те, що дівчинка часто просипалась уночі й гірко плакала в подушку від пекучої туги.
Галина зціплює зуби і розриває конверт. Її обличчя горить жаром, очі блищать. Мов у тумані, читає дівчинка дорогого листа. Мати пише, що вона вже майже зовсім-зовсім вилікувалась, цілує свою кохану дитину, свою дівчинку-школярку і питає про її успіхи в школі. І головне — збирається незабаром повернутись додому.
Мати приїде!
Галина почуває зненацька страшну втому. Безсило лягає на стіл рука. Як довго вона чекала цього дня, цієї радості… Мати приїде… Вона здорова…
І тоді несказанна, буйна радість заступає все на світі — і розірваний конверт, і тата, і втому від несподіваних хвилюючих переживань. Дівчинка кружляє по кімнаті, вона кружляє в дикому, химерному танці, дрібно стукотять по підлозі її маленькі каблучки.
Радість — велика, захоплююча, сонячна радість, як сині морські хвилі, хлюпає в серці.
Батько прийшов пізно, як завжди. Галина вибігла йому назустріч. Глянувши на збентежене обличчя доньки, лікар відразу зрозумів, що трапилась якась незвичайна подія.
— Ну? Що? — допитливо дивився на Галину.
— Відгадай, тату!
Батько побачив, як дочка ховає за спиною руки, і враз неясна догадка схвилювала його. Але він мовчав. Він боявся відгадувати. Лист від дружини?..
Галина не витримала:
— Від мами!..
Конверт майнув у повітрі, у батька ледь-ледь помітно здригнулися губи.
— Пробач, — вимовила дівчинка, — я розпечатала без тебе…
І зненацька в дикому захопленні кинулась батькові на шию:
— Мама видужала!
Над морем нестримно буяла рання весна. Зелений ряст вкривав усе надбережжя, ліз на кручі, на прибережні скелі, ніби й сіре каміння сповнилось життєдайними соками й почало пестити на своєму суворому лоні перші ніжні рослини. Наче саме море вийшло з берегів і хлюпнуло на Слобідку зеленими хвилями.
Тихими вечорами спалахували на темному небі смарагдові зорі, але були вони не такі, як узимку, вони збільшились, налились тріпотливим яскравим світлом і, наче злетівши з високостей, низько повисли над морем і Слобідкою. З височини долітав часом на землю далекий гусиний покрик, летіли під весняними хмарами дикі гуси, курликали журавлі, і те призивне курликання довго бриніло в теплому й тихому повітрі.
Коли добре смеркало, Василь Васильович із дзвоном відчиняв скляні двері на ґанок і виносив свій "телескоп". Він дбайливо і любовно встановлював його на тринозі і скеровував на зорі. Дітвора рясним колом обступала Василя Васильовича, і заняття гуртка юних астрономів починалося.
Коли директор школи запросив до себе Омелька Нагірного, він був певний, що хлопець серйозно зацікавиться астрономією. Адже немає, здається, такої іншої науки, яка б мала стільки нерозгаданих таємниць, як астрономія. Василь Васильович не помилився. В гурток записались, крім Нагірного, Сашко Чайка, Яша Дереза, Галина Кукоба, Дмитро Озерков, Люба Скворцова і Стьопа Музиченко. Нагірного обрали старостою гуртка, і він з першого ж дня виявив себе найзавзятішим "астрономом".
… Омелько з нетерплячкою притулився оком до "телескопа". Які почування охопили хлопця, коли він побачив перед собою величезну жовту кулю місяця!
Мовчазна пустельна планета самітно пливла в холодному міжзоряному просторі. Омелько застиг. Затаївши подих, він дивився на безконечно далекі гори й ущелини, на круглі місячні кратери. Новий світ розкрився перед хлопчиною. І якими дрібненькими й жалюгідними здалися йому, мабуть, тієї хвилини всі "таємничі ліги" і всі "таємниці гіпнотизму" порівняно з цією великою тайною мертвої планети!
І разом з тим тріпотливе серце школяра наповнилось невимовною гордістю. Це була гордість за людину, за науку, за людей — учених, які створили могутні телескопи і вивчили кожну точку поверхні, описали й дали назву кожному кратерові на далекій нічній планеті… Людина вирахувала відстань до кожної зорі, людина вивчила їхні шляхи в світових безмежних просторах! І чи не буде він, Омелько Нагірний, тим першим міжзоряним мандрівником, що сміливо спуститься на ракетоплані на цю всипану кратерами бліду планету, яку звуть Місяцем?
Школяр не відривався од підзорної труби. Даремно його сіпали з усіх боків товариші.
— Дамо йому ще п'ять хвилин, — сказав Василь Васильович.
Він розумів, що творилося зараз в Омельковому серці. Він сам переживав ці хвилини німого захоплення, коли збільшена в багато разів планета наче наближалась до очей і її поверхня робилась приступною для спостережень. Коли Нагірний, нарешті, відірвався од "телескопа", він був ніби п'яний. Його очі блищали, наче в них снувалося місячне проміння. Обличчя трохи зблідло, голос звучав глухо, неприродно.
— Я був на Місяці, — тихо сказав він.
— Ну, і як там? — серйозно спитав Василь Васильович.
У відповідь Нагірний поривчастим рухом схопив директора за руку:
(Продовження на наступній сторінці)