На березі Сашко побачив самітну постать, яка мовчки стояла, спершись на гострий камінь. Здивований хлопець упізнав Олега Башмачного.
— Ти що тут робиш? — спитав Чайка.
— А ти?
— Я тебе питаю.
— А я тебе, — відповів Башмачний.
— Навіщо ти записку відняв у Галини? — змінив тему розмови Сашко.
Олег мовчав. Може, тому, що він і сам не знав гаразд — навіщо. Не тому ж, справді, щоб помститись Галині за кинуте нею слівце "дурень!" Найпевніше — на цей вчинок штовхнув хлопця задира, який сидів у ньому. Велика була спокуса подратувати Галину. Та чи прочитав би Олег записку перед усім класом? Ні, напевне не прочитав би. Але не міг він перемогти в собі спокуси списати у відмінниці важке завдання.
— Ну, чого ж мовчиш? — знову спитав Чайка.
— І охота тобі про це? — раптом м'яко і примирливо сказав Олег. — Ех, Чайка ти, Чайка! Чаєчка! А крил і не маєш. Не полетиш за море, Чайка. А дивись, яке воно — море! Краю немає. Що? Знаю, що є край. Так кажу, для поетичного слова. Хіба тільки тобі бути поетом?
— Ач який, на море всю розмову звів. Ну, щастя твоє, що порвав записку. А то б…
— А то що було б?
— Бокса дав би тобі добрячого.
Сашко побачив, як жваво поворухнувся Олег.
— Ти? Бокса?
— Я. Бокса.
— Мені?
— Авжеж тобі.
— А давно ти на обох лопатках лежав?
— Давно.
— Ще хочеш?
— Тепер ти спочатку вмийся.
Башмачний аж слиною вдавився, так здивували його ці несподівані зухвалі слова. Та ще від кого? Від Сашка Чайки! Від Чайки, який проти нього, Олега, не встоїть і двох хвилин! Від того Чайки, який тільки вірші свої знає писати та ще з Кукобою дружбу заводити!
— Слухай, Сашко, — майже ніжно і водночас з глибоко прихованою зневагою вимовив Олег, — слухай, Чайка… Ти жартуєш, чи що? Мені шкода тебе, Чаєчка. Це в тебе від надмірної учоби, мабуть… Атож, трохи клепка зсунулась у голові. Та ти знаєш — я ж учора Лігво-Кошеватого поклав. Семикласника!
Та, мабуть, буйний дух сміливих рибалок проснувся тієї хвилини в Сашка.
— Не задавайся, Башмачок… Я тобі не Лігво і не Кошеватий. Я тобі — Чайка. Ч-чайка! Чув?
— А я — знаєш хто? Я — Морський Орел! Чув? І Чайку Орел так зараз поскубе, що пір'я полетить над усією Слобідкою. Тільки без боксу. Шкода мені тебе бити. Навіщо? Я тебе просто сковирну — ось так…
Башмачний схопив Сашка за сорочку і з силою рвонув до себе. Сашко хитнувся вперед від того несподіваного дужого ривка і враз обома руками міцно обхопив Олега. Два тіла сплелися в одно. Башмачний відразу відчув міць Сашкових обіймів — це його здивувало, але вправним рухом він затиснув під своєю рукою голову "супротивника" і всім тілом навалився на зігнуту спину Сашка. Чайці стало важко дихати. Такий обхват голови не входив у жодні "правила" боротьби, і Чайка це знав.
— Ти так, — прохрипів він, намагаючись звільнити голову з лещат. — Ти так!
І, міцно упершись обома ногами в землю, Сашко раптом рвонувся вперед. Олег позадкував, але голови Сашкової не випустив. Високий камінь затримав відступ Башмачного. Він зупинився і знову навалився на Сашкову спину, намагаючись звалити хлопця.
І тут трапилось те, чого не передбачив Олег. Сашкові руки раптом майнули в повітрі і зімкнулись навколо Олегової шиї. Тепер ролі перемінились. Башмачний змушений був тієї ж миті звільнити Сашкову голову і схопити його за поперек. Але це мало допомогло. Сашко з незвичайною силою вигинав Олега за шию. Все нижче й нижче схилялась донизу голова Башмачного. Він робив велике зусилля, напружував м'язи, та підломити під себе Чайку не міг. Проте Сашко теж відчув, що не в силі перемогти Башмачного. Вони стояли, як два бички, залиті місячний сяйвом. Хвилі хлюпали біля їхніх ніг.
— Заморився? — спитав Олег.
— Ні. А ти?
— І я — ні.
— А чому ж ти так захекався?
— Бо ще не вечеряв, — відповів Олег, не відпускаючи Чайку.
— І я ще, — сказав Сашко, міцно тримаючи Олега.
— То, може, підемо… вечеряти? — запропонував Башмачний.
— Можна, — погодився Сашко.
Наче по команді, хлопці пустили руки. Їм було чомусь ніяково. Вони не знали, про що говорити.
— Тобі можна вступати в капітанський технікум, — раптом сказав Олег.
— Не знаю. Я ще професії не вибирав.
— Коли крижаний айсберг стикається з айсбергом, то чути такий гуркіт, наче грім, — знову вимовив Олег.
Тепла й тиха південна ніч прислухалась до зітхання легенького прибою.
— Айсберг? — посміхнувся Сашко. — Я люблю сонце…
— Ти не був на Півночі.
— А ти?
— Був.
— Це сон рябої кобили.
— Це я чув, — погодився Олег, — що сни дуже часто сняться рябим кобилам і поетам. Чув.
Сміючись, він хутко видряпався на скелю і вже звідти ще раз гукнув:
— Поетам! Поетам! Бувайте здоровенькі!
— А все ж таки ти мене не поборов! — крикнув йому навздогін Сашко.
На розі, там, де вулиця завертала ліворуч і стрічалася з гірською стежкою, вожатий Максим попрощався з піонерами. Він повільно пішов стежкою вгору.
Будиночок, у якому жив Максим Чепурний, стояв на околиці Слобідки і височів над усіма іншими будинками. Не тому, що він мав багато поверхів, а тому, що стояв на найвищому місці. Поверхів же будиночок мав небагато, — всього один.
На порозі сиділа старенька бабуся в окулярах. Вона, напевне, давно вже когось чекала, і коли місяць підбився височенько над морем, бабуся, турбуючись, встала і ступила кілька кроків від порога. Та знайома постать з'явилась на стежці, і молодий голос запитав:
— А ти куди це, мамо, зібралася?
— Максиме, а я хотіла вже йти тобі назустріч.
— Отакої. Я сьогодні справді забарився трохи. Та все з дітворою, мамо.
Вожатий обережно взяв матір за руку.
— Ну, мамо, уже все з'ясувалося. Галина написала Сашкові записку, а її перехопив Олег. Пам'ятаєш, я говорив тобі, що вони обоє щось затаїли? Ну, ось і виявилось. Записка.
І він з подробицями почав розповідати всю історію з запискою. Розповідаючи, прослав перед порогом скатертину, поставив на неї тарілку з смаженою рибою і пиріжки.
— Сідай, мамо, будемо вечеряти. Тут, на свіжому повітрі, краще.
Він хутко їв, іноді поглядаючи на матір і посміхаючись:
— Виголодався я.
— Коли б же вони виправились, — зітхнула мати так, наче мова йшла про її власних дітей.
— Ну, аякже! — аж стріпнувся Максим. Обов'язково. А ти що думаєш про це?
Тривога майнула в цьому запитанні. І, як живі, з'явились тієї миті в Максимовій уяві обличчя Олега й Кукоби.
— Що ти думаєш про це, мамо?
— Хтозна, синку. Каже приказка, що поганому виду нема стиду, а горбатого могила виправить. Та коли вони хороші діти — запам'ятають.
Старенька закашляла. Максим стривожився.
— Простудилась? Може, в хату підемо?
Він метнувся в кімнату й виніс теплу хустку. Накинув її матері на плечі, сам сів поруч, обняв стареньку.
— Це не простуда. Старість, синку. А вона не прийде з добром: коли не з кашлем, то з горбом. Скільки це ми років з тобою вожатим?
— Та вже третій рік пішов, мамо.
— Багато в нас з тобою роботи в цьому році. Казки сьогодні слухатимеш?
— Ой, мамо, боюся, чи ти не стомилася.
— Ходімо в хату. Одну казку скажу. Записувати зараз будеш чи потім? Щоб, бува, не забув.
У невеличкій кімнаті Максим світить електрику, бере з етажерки товстий синій зошит і олівець.
— Скільки вже є, синку?
— Шістнадцять казок, мамо.
— Сім не мої. Чотири тобі баба Лукерка розповіла…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Чарівне слово "Іспити"
Іспити! Чарівне слово! Воно — як мільйон юних сердець! Воно — як жар-птиця, що прилітає в чудесний казковий сад. Це буває на світанку, коли кожний школяр бачить солодкі сни. З золотою сліпучою пір'їною в руці просинається школяр. І у вухах його ще бринять останні слова жар-птиці: "Сьогодні іспити!" Чарівне слово! Воно робить кожного школяра старшим на рік. Воно хвилююче і солодке. За ним вчувається і шум зелених лісів, і ласкавий плюскіт хвиль, і піонерські походи. Кожний сурмач пригадує сигнал: "Купатись!" Цей сигнал складається з нот: до, соль, соль, до, соль, соль. Іспити! Це слово як стоголосий хор:
Я вийшов недавно із дому,
І дихати легко мені!
Куди я іду — невідомо:
Все бачити треба самому,
Все знати в своїй стороні!
З пір'їною в руці з хвоста жар-птиці йшов сьогодні в школу Олег Башмачний. Пір'їна сяяла, як травневе сонце. І все навколо вигравало і виблискувало від того казкового сяйва. Сліпучим блакитним простором іскрилось море. Іскрами блискав раптовий сміх школярів. Блищали очі.
Сьогодні іспит з літератури. Шестикласники склали вже іспит з арифметики — письмовий і усний, з географії і природознавства, написали диктант.
(Продовження на наступній сторінці)