Учора на іспиті з природознавства, крім інших запитань, Олега попросили розповісти про те, як комахи захищаються від ворогів. От пощастило! Що може бути легше? І Олег з подробицями розповів і про захисне забарвлення, і про захисну форму тіла, і про мух, схожих на осу… А ось Люду Скворцову запитали про шкідливих і корисних комах. Вона так цікаво розповіла про мух, які переносять пошесть, про малярійних комарів, про гусінь, що об'їдає листя в саду, про сарану, що вчитель тут же похвалив її.
— Молодчина, — сказав, — чудово! А тепер назви ще корисних комах.
І тут Люда наче води в рот набрала. Забула про бджіл!
— Ти солодке любиш? — спитав тоді учитель.
— Мед! — ураз згадала Скворцова. — Бджоли!
І вже тоді й про шовкову прядку розповіла, і про дощових черв'яків, які розрихлюють грунт.
"От коли б і по літературі щось таке легеньке запитали", — думав Олег. Досі з усіх предметів на іспиті він мав "відмінно". В цьому хлопець був переконаний. Найважче було завдання з арифметики, але і його він розв'язав правильно. Залишилась література. Останній день іспитів!
І дивно — з кожним кроком до школи все неспокійніше робилось на серці в Олега. З кожним кроком згасала в його руці сліпуча пір'їна жар-птиці. Ніде правди діти — не дуже любив Олег Башмачний літературу. Книжки він читав переважно про мандрівки, про Арктику і про відважних пілотів. А це вже відомо, що коли не любиш якоїсь дисципліни, то вона здається і важкою, і нудною, і взагалі було б краще, коли б цієї дисципліни, мовляв, і зовсім на світі не існувало. Хоч і сидів над підручником Олег, згадуючи все те, що було вивчено за рік, але не міг позбутися неспокійних думок: що, коли провалиться?
Та й вивчено було за рік небагато. Олег учив уроки, як кажуть, через десяте-п'яте. Які вже там уроки, коли перед очима весь час маячив скарб та ввижалася подорож в Арктику! Проте ілюзії про скарб розвіювались, іспити наближались, про них щодня згадували в класі, школярі частіше ходили одне до одного, але вже зовсім не для того, щоб пограти в доміно чи просто розважитись. Приходили одне до одного з підручниками, спільно розв'язували важкі арифметичні завдання. І в класі розмови точились про уроки, кожний учень намагався прийти в школу раніше, щоб устигнути знайти й повторити на великій географічній карті архіпелаги й протоки, миси, острови…
Ця трудова атмосфера мимоволі захоплювала й Олега. Він мав великі здібності, але часто нишком червонів, слухаючи, як товариші відповідали уроки. Він червонів, бо ловив себе на тому, що не знає, де знаходиться Бабель-Мандебська протока, де Канарські острови, і взагалі багато дечого не знає.
Якось уночі, прокинувшись, Олег схопився з ліжка. Він згадав, що не вивчив уроку з природознавства. Нишком засвітив електрику і розгорнув підручник. Читав сторінку за сторінкою, і з кожною хвилиною в його серці зростали і тривога і сором. Як він відстав! Його товариші давно вже вчили те, про віщо він читав зараз уперше. Невже він останній учень у класі? Олег просидів над книгою майже до світанку…
Коли хлопець ступив на поріг школи, золота пір'їна погасла остаточно. І тоді стало ясно, що й не було ніякої пір'їни, а жар-птиця прилетіла тільки уві сні. Не чути сьогодні в школі дитячого галасу. І самі школярі наче змінились і споважніли. Ще б пак! Останній день у класі! А завтра чи позавтра вже будуть відомі висновки іспитової комісії і тоді — прощай, школо, до наступної осені! Хай живуть канікули, хай живе сонце й море, піонерські походи і табори!
Тільки-но Олег зайшов у клас, як його оточили товариші.
— Ти з Енеєм знайомий? — запитав суворо Омелько Нагірний.
Олег зрозумів, у чому справа, і, піднявши вгору руку, продекламував:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак…
— А хто написав "Енеїду"? — запитав Чайка.
— "Енеїду" написав Іван Котляревський! — став струнко Олег. — Зрозуміло, товаришу поет?
— Вільно! Відповідь правильна. Це в нас товариська перевірка перед іспитами, — пояснив Нагірний. — А що ти знаєш про Нечуя-Левицького?
— Про нього знає навіть баба Лукерка. Він їй, кажуть, доводиться родичем — десята вода на киселі.
— Ти Лукеркою зуби не заговорюй, скажи, що ти знаєш про Нечуя-Левицького, — наполягав Нагірний. Але й про Левицького Олег відповів точно і ясно.
— Ну, гляди ж! — застеріг Омелько і вже почав екзаменувати Галину Кукобу, яка тільки що прийшла. Потім дійшла черга до Озеркова, до Степана Музиченка.
Раптом у клас прожогом ускочила Люда Скворцова,
— Ідуть! Ідуть! — гукнула вона.
Школярі метнулись по своїх місцях. Увійшов Василь Васильович і з ним високий і огрядний представник райнаросвіти. Діти встали.
— Сідайте, — махнув рукою Василь Васильович. — Як спалось, друзі мої?
І від цього простого запитання, від спокійних ясних очей директора стало враз у кожного школяра затишно, легко на серці, і навіть у Олега зник його неспокій.
"Чого там, не провалюсь", — подумав він.
Викликали його до столу другим, відразу після Озеркова. Василь Васильович щось шепнув представникові райнаросвіти, той зацікавлено звів очі на Олега. "Мабуть, про браунінг, що я знайшов", — подумав хлопець.
— Ну, Башмачний, ти нам розкажи про героїв у творах Панаса Мирного, — сказав Василь Васильович, і Олег побачив, як у зіницях директора майнули ледве помітні іскорки. Мимоволі хлопець легенько почервонів. "Герої творів Панаса Мирного" — така була тема завдання, яке він колись списав у Галини Кукоби. Глянув на Галину — вона низько схилила над партою обличчя, мабуть, теж пригадала…
Башмачний почав розповідати.
— Гаразд, гаразд. Знаєш, — підбадьорював його Василь Васильович. — А тепер, може, перекажеш коротенько зміст "Енеїди"? Кого там вивів у своєму творі письменник… як його прізвище?
— Котляревський, — голосно сказав Олег. Він розповідав про "Енеїду", а Василь Васильович схвально кивав головою.
— Може, ви запитаєте? — звернувся він до представника райнаросвіти, коли Башмачний закінчив.
— Ні, досить, — відповів той. — Відмінно! "Відмінно! — радісно пташкою заспівало серце. — Відмінно!"
Вже наступного дня стало відомо, що шостий клас має найкращі показники. Всі відповідали на іспитах на "відмінно", на весь клас знайшлося тільки одне "добре" з арифметики у Озеркова.
— Ну, як у вас? — прибіг до шестикласників "чемпіон з шахів" Чабанчук. — Хто — кого? У нас всі відмінники! На весь клас усього двоє "посередньо" і двоє "добре". Шах вам і мат, дорогі мої друзі!
Нестримний регіт був йому відповіддю. Чабанчук скинув окуляри і хутко протер їх хусточкою.
— В чому річ? — розвів він руками. — Одне "добре"? У кого? Що таке? Я нічого не розумію!
Проте за мить він уже зрозумів. Не повіривши, Чабанчук кинувся в канцелярію, до директора. Вийшов звідти він дуже швидко й непомітно і так само непомітно сховався в своєму класі.
Олег Башмачний, відмінно склавши іспити, вирішив, що тепер, нарешті, не соромно поговорити з Василем Васильовичем на тему, яка весь час мучила хлопця. Він прийшов до директора на квартиру. Василь Васильович зустрів Олега так, наче давно чекав його до себе в гості.
— А, ось і ти, — весело сказав він. — Сідай, будь ласка.
Олег відразу ж приступив до справи.
— Василю Васильовичу, я вас дуже прошу… Допоможіть мені поступити в капітанський технікум.
Хлопець сидів червоний від хвилювання.
— Можна, — відповів директор. — З великою охотою допоможу. Наступного року у нас уже буде десятирічка, ти скінчиш її і тоді…
— Ні, я хочу зараз…
Василь Васильович серйозно, проникливо глянув на хлопця і сів з ним поряд.
— Ти не обміркував гаразд справи, Олег. Хіба ти не розумієш, що вчишся в чудовому технікумі, який готує не тільки майбутніх капітанів, але й пілотів, інженерів, агрономів, учителів, видатних партійних організаторів, славетних лікарів, артистів, художників?.. Ти тільки подумай, Олег, який чудовий технікум наша середня школа! Швидко мине чотири роки, і перед тобою відкриються широкі дороги. Ні в який технікум тебе зараз не приймуть, і коли ти покинеш школу, з тебе вийде недоук. Я знаю, що ти не захочеш залишитися Митрофанушкою, Олег.
Хлопець розумів, що Василь Васильович каже щиру правду. Від його слів не було гіркого розчарування. ^ Навпаки, директор поділяв Олегові мрії, і школяреві тепер було ясно, що він таки справді буде капітаном і водитиме в Арктиці криголами.
— Я думаю, що треба б наступної осені, — продовжував Василь Васильович, — організувати в школі гурток юних дослідників Арктики. Ми це зробимо, Олег, і оберемо тебе головою гуртка. Ти не заперечуватимеш?
Олег ніяково посміхнувся. Він згодний.
Максим защепнув на гак двері, підійшов до вікна і спустив штору. Це йому здалося замало, він ще взяв материну теплу хустку і повісив її поверх штори.
(Продовження на наступній сторінці)