І зараз єдине, що мені лишається, це втішатися думкою, що маю раритет (рідкісне видання): двотомник, виданий всього у двох примірниках. Рекорд, гідний занесення до славетної книги Гіннеса.
Щоб читач мав бодай приблизне уявлення, через яку м'ясорубку пропускалися твори тих' письменників, які прагнули сказати хоч маленьку часточку правди, наведу два приклади. Або точніше: процитую дві закриті рецензії.
Я дуже шкодую, що не зберіг всі негативні рецензії на мої твори. Мене в основному товкли не за художню недосконалість (а саме на таку критику я перш за все заслуговував), скільки за мої спроби (хай ще підсвідомі, несміливі) одсту-пити од методу соцреалізму: бреши, не оглядаючись.
Ось один з відгуків на роман "Його сім'я". З яким я потикався до столичних журналів.
"У вашій повісті надто багато негативних персонажів: Юля, Злата Борисівна, п'яниця Горбатюк, абсолютно дивний тип Мартинюк, гротескні Борис і Віктор, неврівно-важена Шура і т. п.
Чи не занадто? Якщо додати сюди ретельно виписані сцени пияцтва, зрад, бійок, лайок, любовних пригод і абсолютно обурливу сцену, коли комуністи редакції під час перерви партзборів розповідають.анекдоти,— то, знаєте, стає не по собі. Відчуваєш, що автор втратив почуття міри і, малюючи тіні, закрив ними сонце, світло.
А це вже погано, коли читач закриває книжку з похмурим, пригніченим настроєм. Повинно бути навпаки — читач має, закінчивши повість, вірити в краще, у світле, у нього має бути добрий настрій, войовничий, непримиренний до всього темного, поганого в житті!"
Це — журнал "Вітчизна", завідучий відділом прози письменник Михайло Чабанівський.
А ось закрита рецензія на третю, заключну, частину роману "І будуть люди". Написав її не будь-хто, а професор, доктор наук, працівник Інституту історії КПРС Г. Мультих, ще й скріпив інститутською печаткою. Видавництво, щоб застрахуватися, надіслало мій рукопис саме в цю поважну установу.
"Насамперед, слід відзначити, що автор докорінно розходиться з партійними документами, з усією нашою підручною й монографічною літературою в оцінці подій кінця 1929 — початку 1930 року, в оцінці суцільної колективізації.
У партійних документах і історичній літературі відзначається, що в другій половині 1929 року в країні розгорнувся масовий колгоспний рух. У ряді районів країни — в Поволжі, на Північному Кавказі, у степових районах України колгоспний рух переріс у суцільну колективізацію, яка означала корінний поворот основних мас селянства до соціалізму. Переконливим свідченням цього повороту може бути те, що з липня по жовтень 1929 року до колгоспів вступило стільки ж селян, скільки за всі 12 років існування Радянської влади, а за три останні місяці цього року кількість колгоспників збільшилась ще у два з лишком рази. На протилежність цим загальновідомим фактам автор зображує справу так, що ніякого перелому в настроях селянства не відбулося, що селянство не було підготовлене до суцільної колективізації, що курс на суцільну колективізацію був злочинною авантюрою керівників партії. Вустами свого позитивного героя Василя Ган-жі письменник і постанову ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року оцінює "як неправильне декретування згори" (стор. 257).
У партійних документах і історичній літературі суцільна колективізація характеризується як найглибший революційний переворот у сільському господарстві Радянського Союзу, підготовлений всім ходом розвитку країни... На протилежність цим оцінкам автор роману зображує суцільну колективізацію як стихійне лихе, яке звалилось на голови селянства, як крижану хуртовину.
У партійних документах і історичній літературі відзначається, що масовий колгоспний рух розгорнувся на здоровій основі, що селянство добровільно об'єднувалося в колгоспи... Загальновідомо, що величезний революційний переворот на селі здійснювався за ініціативою і під керівництвом Комуністичної партії і Радянської влади. В романі ж сільські комуністи, партійні осередки показані як негативна сила... Верх беруть усякого роду кар'єристи, пристосовники, які вершать справи на селі...
Ось кілька прикладів того, як зображує автор події кінця 1929 — початку 1930 року на селі.
"Жовтим, зів'ялим листям одшумів листопад. Крижаними копитцями продзвенів за ним грудень. Разом із снігами, з морозами, хуртовинами прийшов січень тисяча дев'ятсот тридцятого року.
В кучугурах снігів, у високих заметах причаїлися села. Потонулі в сніги, хати здавалися нижчими, аніж були насправді. Так, наче поприсідали, заховалися, вклякли, насуваючи білі шапки на лоба і очі, — в боязливій, у тривожній надії, що новий рік не помітить їх та й пройде собі мимо.
Йди геть, іди, чого зупинився над нами? Ми ж не виглядали тебе: не нажились із старим. Проходь собі мимо, може, десь і чекають на тебе, і виглядають тебе, а нас не чіпай.
Ані нас, ні худоби нашої, що жує, ремиґає по теплих стайнях, кошарах, корівниках. Що звикла до одних рук, а з інших, із чужих, не візьме і пучечка сіна, і дрібки зерна. Здихатиме — не візьме!
Ні нашого поля, оцієї земельки, де кожна грудочка розім'ята нашими пальцями, зрошена нашим потом. Так щедро зрошена, що не треба й дощів. А ти хочеш, щоб я одцурався свого поля, забув про нього, віддав у чужі, байдужі-байду-жісінькі руки — одірвав од власного серця.
Не чіпай долі моєї, дай мені самому розпорядитися нею.
Йди собі, йди, зникай геть у безвість!
Чуєш, проходь!
Тільки січень не слухає — зупиняється в кожному селі. Стука щосили в двері, гупа нахабно у ворота, цупить очманілого господаря за полу кожуха чи свитки — і як не оре дядько ногами, як, опираючись, не чіпляється за двері, за ворота, за останній кілок свого тину,— не поможе нічого. Отак і в'їде, задом наперед, у новий, тисяча дев'ятсот тридцятий, прийде до тями аж у колгоспі"... (стор. 244—245).
Коментарі, як кажуть, зайві. І це роздуми не класового ворога і не обивателя, насмерть наляканого подіями, для якого революція — це хаос, а самого автора. Лютим січнем для селян зображує він не помилки, не перегини, а саму колективізацію.
Такі порівняння колективізації з лютою хуртовиною повторюються не раз. На стор. 280 читаємо: "А над його селом, над милою серцю Тарасівкою у цей час гула шура-буря. Так завивала, що куди всім отим хуртовинам, хугам, буранам, куди отим хурделицям та завірюхам!
Та збери з усього світу найлютіші вітри, спусти їх усі разом із ланцюга — і то не доб'єшся такого! Хоч би ти й був самим Господом Богом. "Або: "Об'єднала, усуспільнила земельку зима, не питаючи згоди дядьків, пройшлася біленьким плужком з краю в край та й засіяла снігом" (стор. 266).
У романі немає жодного слова автора про позитивне значення колективізації. Тільки в заключній частині книги (щось на зразок епілогу — стор. 295—298) письменник намагається згладити тяжку картину змальованої ним колективізації маловиразним описанням відродження села: "З голодної руїни піднімалися села, поставали, як сфінкси із попелу..." (стор. 295), "Минув голод, згинув, як жахний сон, і вже потроху, потроху забувається, як виглядають діти з висохлими на трісочки руками й ногами, якими страшними можуть бути дорослі, налиті важкою мертвою водою. Забуваються гарби, вщерть натовчені трупами, широкі братні могили, политі вапном, і отой стогін до неба про хліб, що ним з дня у день, із місяця в місяць сходила українська земля" (стор. 296).
Але таке описання відродження села, на нашу думку, ще більше поглиблює гнітючу картину, намальовану письменником в романі,— підсумовує професор. (А я, дурило, надіявся, що оцими бадьоренькими абзацами введу в оману рецензентів та редакторів і порятую попередньо написане!)
"Висновок. На нашу думку, в такому вигляді третя книга роману "І будуть люди" не може бути опублікована. Слід порадити авторові докорінно переглянути оцінку подій, що відбувалися на селі наприкінці 1929 — початку 1930 року, в дусі документів і існуючої історичної літератури, показати головну, позитивну сторону процесу колективізації, висвітлити провідну роль сільських комуністів і партійних осередків у соціалістичному перетворенні села".
Ясно, що після такої рецензії не могло бути й мови про ^ видання книжки.
У розпачі я кинувся до Загребельного.
— Що? Якийсь Мултих? Скажи, хай дадуть мені на рецензію.
Ледь умолив передати рукопис Загребельному. І невдовзі (Павло робив усе дуже швидко) — позитивна рецензія.
Що робити? Видавці не хотіли і з Павлом Загребельним сваритися, але й Інституту історії партії було страшно.
Вирішили послати ще на одну рецензію. Третейським суддею обрали тогочасного секретаря парткому Спілки Якова Баша.
З Яковом Васильовичем Башем у мене були гарні стосунки. Він і на посаді секретаря парткому вів себе як порядна людина і про нього один з секретарів міськкому партії якось сердито сказав:
— Баша скільки вб'єш, стільки й уїдеш!
Отож йому й надіслали мій рукопис. Разом з обома рецензіями.
Яків Васильович невдовзі мене покликав до себе:
— Ти хочеш, щоб твоя книга була видана? Тоді бери й вилучай усе про колективізацію та голод. Я напишу, що ти прислухався до зауважень і грунтовно переробив третю частину.
Так оці двоє людей — Павло Загребельний і Яків Баш — врятували мою книгу. Понівечену вже потім цензурою, з вилученими додатково розділами, але все ж видану.
(Продовження на наступній сторінці)