— Пора зупинити Тютюнника. Читали його "Смерть кавалера"?
Цей критик мав таки бездоганний нюх на все талановите,, що появлялося в нашій літературі. Як у добре натренованого мисливського пса. Я запам'ятав його ще з розгромної рецензії на прекрасну новелу молодого Олеся Гончара "Модри камінь". Новелу, початок якої досі дзвенить у мені: "І гуде небо, як блакитний дзвін..."
— Хлопці,— сказав я редакторам після цих відвідин,— якщо ви дасте цій падлюці хоч одну сторінку на рецензію, можете писати заяви про звільнення з роботи!
Йому, звісно, одразу ж передали, і я нажив смертельного ворога.
І от творчий звіт Тютюнника. І лунає в артистичному його виконанні щойно закінчена новела "Медаль". Моторошна в своїй граничній правдивості.
Страшний голод вже по війні: Сталін вирішив-таки до-душить переможців: "Насматреліс там, панемаєш, по євро-пах!.."
"Данько вже кілька днів не ходив на воловник, де працював коло бугаїв постійником, бо заслаб остаточно,— розпеченим камінням падали карбовані фрази,— ноги понабрякали так, що вже й холоші вище як до литки не підкачувалися, попід очима налилися важкі водяні міхури, руки стали негнучкі, немов стерпли..."
Данька, який лежав на грані голодної смерті, кличуть до сільбуду, де йому, немов на знущання, мають вручити медаль "За трудову доблесть".
"Голова сільради покликав Данька на сцену, назвавши його при цьому повним ім'ям та по батькові, а в президії лунко заляпали в долоні. Данько здригнувся від оплесків і підвів голову. Перед очима в нього закружляла червона пляма на освітленій сцені, потім одне по одному проступили обличчя тих, що були в президії.
— Йдіть уже, дядьку, йдіть! — зашепотіли з залу.
— Куди? — не тямив Данько.
— На сцену, медалю получать!
— А-а...
Данько важко підвівся і рушив до президії. Східці на сцену були високі, тому Данько довго діставав до них ногою, а діставши, почав виважувати й другу, та мало не впав при цьому, бо друга нога не піддавалася — немов примерзла до підлоги.
— Може б, ви мені сюди подали? — сказав Данько, підставляючи шапку..." (Підкреслення моє.— А. Д.)
Григір закінчив читати, а в залі ще довго панувала мертва тиша...
Потім почалися виступи. Виступив і довгов'язий критик номер один. Він довго ремиґав жуйку про соцреалізм, звинувачував автора в натуралізмі. Григір гостро зиркав на нього.
Різким дисонансом пролунав виступ Микити Шумила. Говорив про оголені нерви молодого письменника, про те, що цей письменник інакше писати не може. "Залишимо його в спокої, хай пише як йому Бог на душу кладе".
Пригадавши цей епізод, я захотів заново прочитати новелу. Дістав однотомник вибраних творів Гри гора Тютюнника, виданий по його смерті, — "Медалі" там не було. Взяв і двотомник, виданий значно пізніше, в 1985 році, що претендував на повне зібрання творів Тютюнника. Упорядковував його Анатолій Шевченко, незрадливий друг Григора, палкий шанувальник його таланту. Переглянув зміст — "Медалі" й там не знайшов.
Зателефонував Шевченкові.
— А ви дивились додаток? _?
— Подивіться уважно. Ця новела там, серед статей. Як і "Сміхота". Я їх замаскував, щоб не так впадали в око цензурі.
Знайшов у додатку, читаю знайомі рядки, як Данько пробував піднятися на сцену. І раптом замість: "Може б, ви мені сюди подали? — сказав Данько, підставляючи шапку..." Замість оцієї підставленої шапки, що закарбувалася назавжди в моїй пам'яті, різонуло в очі:
"Може б, ви мені сюди подали? — сказав Данько, підводячи голову до президії, але тої ж миті його підхопили попід пахви і він опинився на сцені.
Простягнувши руку далеко вперед, уповноважений заквапився йому назустріч, ще раз, як і в кабінеті голови, швидко потис руку і, штиво всміхаючись, сказав:
— Поздоровляю вас, Даниле Якимовичу, з високою нагородою, бажаю вам здоров'я і ще більших трудових успіхів!.."
Господи, Господи, і тут, вже по смерті, наздогнала нещасного Гриця чавунна лапища цензури!..
"Медаль" за життя Григора так і не була надрукована.
То куди вже й мені, сірому, було пхатися в заборонену зону!
Не вберігся. Попхався. Заїхав і першим романом, і другим за червоні прапорці. І ще жодних творів моїх так не калічили, як "І будуть люди" та "Біль і гнів". Викреслювали цілі абзаци і розділи, обривали безжально сюжетні лінії, пригладжували гострі кути. Викинули в першому романі закінчення, де я майже пунктиром (надіявся, дурило, що пронесе) позначив колективізацію та голодомор, а в другому — початок: весь передвоєнний період життя на селі. Якось я з простої цікавості став підраховувати, скільки всього вирубано тексту з обох романів, і нарахував біля трьохсот сторінок.
Ціла книжка, дванадцять авторських аркушів, рік напруженої праці було вилучено нещадно з двотомника.
Під кінець я настільки втомився воювати з редакторами й цензурою, що махнув рукою. Чорт з вами! Викидайте, вирубуйте, бодай би ви подохли! Не буду зв'язувати обірвані кінці, хай колять очі майбутнім моїм читачам: може, догадаються, через яку м'ясорубку був пропущений автор разом з оцими нещасними романами...
Бо якщо раніше, до більшовицького заколоту, царська цензура, викреслюючи крамольні, на її погляд, рядки, принаймні чесно ставила штамп: "Сконфісковано цензурою" і так з отим штампом на чистій сторінці газета чи книжка і появлялася на світ Божий, то в наші, вже радянські часи простому читачеві годі було докопатися, чи то автор уже такий ідіот, що не бачить нічого під самісіньким носом, чи то так уже забрехався, що неспроможний відрізнити, де брехня, а де правда. Пильні органи наші дійшли до такого цинізму, що вустами Хрущова на весь світ об'явили, начебто їх взагалі не існує ("В Радянському Союзі цензури немає"), тож примушували нещасних письменників власноруч розправлятися з написаним ними ж, на взірець гоголівської удови, яка сама себе вибатожила.
Наближався тисяча дев'ятсот дев'яносто другий рік, коли мені сповнялося сімдесят років. У видавництві "Дніпро" запланували двотомник моїх вибраних творів, хоч я, чесно кажучи, сподівався на більше. Аякже, не будь-хто, а лауреат Шевченківської премії та ще й член президії Спілки письменників! Ось як псує людину найменша відзнака.
Тоді існувало таке неписане правило: лауреатам, а тим більше — начальству спілчанському планували як не шеститомники, то щонайменше чотиритомники. Майже академічні ще за життя перевидання. Куди живі класики напихали все ними написане.
Чотиритомник було видано й тогочасному секретареві Спілки письменників Олександрові Леваді, хоч для його творів було забагато й двотомника. Щоб наповнити всі чотири томи, він повигортав усі шухляди, повитрушував усі корзини з-під сміття. І коли Ростислав Самбук у виступі на зборах письменників наводив цитати з четвертого тому, весь зал хилився од реготу.
Левади на тих зборах не було. Прибіг на наступні, видерся на трибуну і голосом лебедя, який от-от має померти, прорік буквально таке:
— У мене зараз лежить удома мертва дружина, але я, як комуніст, не зміг не прийти на ці збори, щоб дати гідну відсіч ворожому виступові Самбука... Отак! Ні більше, ні менше.
Отож мені запропонували двотомник. По Савці, як кажуть, і свитка.
Вирішив подати на перевидання "І будуть люди" та "Біль і гнів". Відновивши все, що повикреслювали редактори та цензори протягом безнадійної з ними війни.
Каторжна впродовж двох років робота. Зшивати обірване, вписувати вирубане. І хоч частенько появлялася спокуса написати той чи інший розділ по-новому, а не так, як писав десять, двадцять років тому, ще зашорений вірою в боженьку Леніна, особливо про Оксена Івасюту, трагічну цю постать часів масового розкуркулення, я, слава Богу, жодного разу не піддавсь цій спокусі. Я таким тоді був, тож не маю жодного морального права підміняти себе, тогочасного, вже сьогоднішнім. Судіть мене й мої обидва романи такими, якими вони появились на світ.
Майже два роки роботи. Обидва романи (понад дві тисячі сторінок) поновлені, передруковані наново, вичитані і, нарешті, подані до видавництва...
Чому, ну, чому я проваландавсь два роки? Чому просто не подав уже видані романи, не відновивши жодної титли? Бо за ці два роки у видавництві сталося сутужно з папером, хоча мені й пообіцяли, що таки спробують видати, навіть сказали, що спеціально тримають зарезервований під мій двотомник папір.
Відредагували, заслали в набір, вичитали верстку, підписали до друку... і на тому заглухло. Папір, зарезервований під двотомник, "зхрумав" живий класик.
— Нічого не можна було вдіяти,— пояснили мені у видавництві.— Надійшла команда звідти.— І ткнули пальцем у стелю.
Нині я себе запитую: чи таким уже великим злом було те, що "І будуть люди" та "Біль і гнів" (дев'яносто авторських аркушів) не побачили світу? Не оті, які я, поновивши, подав до видавництва, а в тому пошарпаному варіанті, де правда викреслювалася, наче отрута. І відповідаю без жодного жалю: слава Богу, що в отому варіанті, спотвореному, вони не були перевидані!
Коли мені повідомили, що двотомник так і не буде виданий, я вимолив у працівників видавництва обидва романи, уже набрані та зброшуровані: "Все одно ви рано чи пізно здасте їх в макулатуру".
(Продовження на наступній сторінці)