Було ж потім сміху! Нещасний дитячий письменник спершу забився аж на горище, а потім утік з Ірпеня. Здимів — не лишилося й сліду...
Андрій Самійлович Малишко. Найактивніший штукар серед письменників старшого віку. Пам'ятаю одну з його витівок. Під час декади української літератури й мистецтва в Узбекистані. Партійні органи усіх рівнів, од Москви до самих до окраїн, страшенно полюбляли влаштовувати отакі видовища. Щоб усьому світові продемонструвати непорушну дружбу радянських народів.
На урочистому засіданні в Ташкенті Малишко сидів у президії поруч з Хижняком. Сидів і все ковтав пігулки.
— Що ти ковтаєш? — поцікавився Хижняк.
— Пірамідон. Голова страшенно болить.
— Дай і мені. Маю виступати, а голова як не розвалиться.
— На,— і подав три пігулки: не пірамідону, а пургену.— Ковтни одразу всі, бо одна не подіє.
Хижняк так і не виступив. Полетів, як скажений, до туалету.
Іще Малишко, сміючись, розповідав, як він навмисне застерігав Хижняка, аби той, звертаючись на черговому мітингові до сивобородих бавовнярів, називав їх "аксакалами" (шанобливе звертання до старших віком людей), а не "саксаулами" (дерево, що росте в пустелі).
— Гляди ж, не бовкни: саксаули!
— Та одчепися, не бовкну!
І вже Хижняк іде до трибуни, а Малишко йому вслід:
— Аксакали, а не саксаули!
Хижняк ступив за трибуну і, звертаючись до аксакалів, упиляв:
— Дорогіє товаріщі саксаули!..
А скільки блискучих віршованих експромтів сипалося з вуст іскрометного цього поета, автора пісні про рушник, яка стала воістину народною! В Плютах, де любили відпочивати письменники, Малишко, Дяченко і я якось подалися на Дніпро, на рибалку. Перевозив нас на той бік Дніпра, де особливо клювали окуні, своїм моторним човном літературознавець Кобилецький — сповнений неабиякої самоповаги чоловік. 1 тільки одпливли од берега, як Андрій Самійлович завів:
Край родимий, край отецький, Сів на човен — тільки дуй! А позаду Кобилецький На кормі сидить, як буй!
Малишкове соло Кобилецький ще витримав. Але коли цю щойно народжену пісеньку ми гримнули втрьох, Кобилецький спрямував човен до берега:
— Вилазьте к чортовій матері!
А коли якось зайшлося про недоброї пам'яті русифікатора академіка Білодіда, винахідника й обстоювача двомовної мови, Малишко одразу ж і видав:
Говорила баба діду:
— К Белодєду я поїду, Там найду двомовну мову І домой вернуся знову.
— Не їдь, бабо, не тизди: К Белодєду нєт їзди!
Не можу не навести і його черговий експромт на честь одруження Бажана. Микола Платонович сам полюбляв гостре слівце і ніскільки не образився на Малишка.
А в Миколи Бажана Розумовського жона. А спитати Бажана: На хрена йому жона?
— Щоб же тебе болячками обкидало! — лаявся потім Бажай.— Весь медовий місяць зіпсував. Після твого паскудного пірша жінку поцілувати не можу. Тільки націлюся, а вона одразу ж у сміх.
Скільки отаких експромтів — на цілу збірку вистачило б — іцезло безслідно!
Полюбляв Андрій Самійлович і розігрувати своїх братів по перу. В двох таких розіграшах взяв посильну участь і я.
В одній із кімнат шостого корпусу жив на першому поверсі відомий того часу поет Терень Масенко. 1 досі бренить у мені його прекрасний вірш часів війни про польову пошту: старі люди пам'ятають наспіх списані трикутники солдатських листів із скупими, як і саме життя на фронті, рядками.
Як ешелон пірнув у ніч — Устала ніч стіною...
І часто-густо, поки лист знайде адресата, їх автор уже лежав у виритій наспіх могилі.
А в тім листі — душа жива! Ой пошто, пошто польова!
Андрій Самійлович одного разу, підстерігши, коли Масен-ко пішов на вечерю, прокрався до нього в кімнату та й зачепив за краєчок ковдри блешню од спінінга, що його завжди привозив до Ірпеня — ловити щук. Простягнув волосінь з кімнати у вестибюль, а звідти надвір, сховав спінінг в кущах. А увечері підкралися до освітленого вікна кімнати, де мешкав Масенко, приставили заготовлену заздалегідь драбину, і Малишко пошепки скомандував:
— Лізь!
Я обережно, щоб не скрипнули щаблі, видерся вгору.
— Що він там робить?
— Лежить в ліжку. Читає.
Малишко навшпиньках пішов за будинок, я ж припав лицем до шибки.
Масенко лежав горілиць, вкрившись по груди ковдрою. Та ось ковдра смикнулася, тихенько поповзла, поповзла, наче роздумуючи, повзти їй далі чи зупинитися. Не одриваючи од книжки очей, Масенко наосліп намацав ковдру, натягнув її знову на груди. Ковдра якийсь час смирно полежала, а потім знову стала сповзати з грудей.
Тепер Масенко відклав набік книжку. Сів, втупився в ковдру. Вона знову завмерла: і я, мов, не я і хата не моя. Масенко щось буркнув, поцупив сердито ковдру на груди, взяв до рук книжку. Та не встиг прочитати й рядка, як ковдра знову таємниче зарухалась.
Тут Масенко, кинувши книжку, скочив із ліжка. Ухопив ковдру, що знову завмерла, потрусив її, заглянув під ліжко. Постояв, не зводячи погляду з ковдри, потім потовк її кулаком, провіряючи, мабуть, чи ніщо під нею не сховалося. І знову влігся в ліжко.
— Що він там робить? — спитав, підкравшись, Малишко.
— Ліг,— сказав я, давлячись сміхом.
— Ну, він зараз полежить! 1 зник за рогом будинку.
Не минуло й хвилини, як ковдра поповзла... Та де там поповзла: птахом злетіла в повітря!
Я навіть уявити не міг, що так високо може стрибнути людина. Луснувся головою об стелю, як кіт, приземлився на чотири кінцівки. Зірвався на рівні (коротка сорочка лише до пупа), метнувсь до дверей, вискочив у вестибюль. А там саме грали у дурня. Всі так і обмерли, вгледівши Масенка.
— Там!.. Там!..— тикав пальцем у бік своєї кімнати Ма-сенко.
Вдруге розіграли вже Шеремета.
Є й такий поет — Микола Шеремет,—
продекламував якось про нього Малишко.
Шеремет уславився не так своїми віршами, як тим, що міг за один присіст ум'яти півкабана. Особливо, якщо ці півкабана були дармові. Коли він появлявся в Будинку творчості, переважно узимку, то вже на другий день з його кватирки звисала надвір велика торбина. В перший же день він ішов на місцевий ринок і після лютих торгів приносив півпуда сала. Заїдав отим салом сніданки, обіди й вечері. Торба з кожним днем легшала й легшала, але не було ще такого випадку, щоб Шеремет когось запросив поласувати сальцем.
Одного разу Андрій Самійлович намовив мене викрасти торбу. Підстерігши, коли Шеремет вийшов з кімнати, я її одчепив і бігцем одніс до Малишка. Андрій Самійлович вивудив три товстелезні шматки сала, оддав порожню торбину:
— Закинь її подалі! Щоб Шеремет не знайшов.
Я вже хотів зарити її поглибше в сніг, та схаменувся: "Постій! Пощо добру пропадати?" Знайшов три цеглини, поклав їх у торбу і знову приладнав до кватирки.
В той же вечір Малишко запросив Шеремета:
— Заходь після вечері на чарку!
Шеремет після вечері притьмом побіг до Малишка.
Там уже зібралася гопкомпанія, посвячена в причину раптового збіговиська. На столі, застеленому газетами, стояло кілька пляшок української з перцем, горою лежало нарізане сало.
— О, сало! — заіржав ІІІеремет.— Де ти його стільки доп'яв?
— Купив у знайомого молдаванина. Сідай на покуті.
— Та я краще скраєчку...
— Сідай, сідай! Ти ж завжди у мене бажаний гість. Налили. Випили. Стали закушувати. Шеремет наминав
сало, аж за вухами тріщало, та все нахвалював, що такого сальця, мов, і не пробував.
— Познайом мене з тим молдаванином.
— Познайомлю... їж, їж, я ще ось підріжу...
Другого дня Шеремет, як завжди, захотів поласувати салом уже з власної торби. Що він казав, діставши замість сала цеглини, історія вмовчує.
Від сала Шеремет нагулював силу, як у доброго бугая. Ніколи не змазував лижви: орав ними сніг, аж курява хмарою слідом котилася. Якось я набив йому на лижви зісподу дощечки — впоперек: на драбині і то легше їхати! Ану, поїде чи ні? Поїхав! Одмахав десяток кілометрів, повернувся мокрий, як хлющ. Ремствував:
— Ох і сніг сьогодні важкий...
Вже не в Ірпені — в Києві я отак, як Шеремета із салом, розіграв нашого доброго знайомого. Приятелем його не можу назвати: був він набагато старший од мене, але на все життя зберіг теплий спогад про цю непересічну людину.
Арсен Олексійович Іщук. Або дід Арсен, як ми його величали. Він не цурався ні сміху, ні жартів: усіх жінок називав тільки альошами. Про історії, що траплялися з ним, розповідали легенди.
Якось його як декана філологічного факультету університету (доктор філологічних наук) викликали на бюро райкому партії. Його студенти на чергові роковини Т. Г. Шевченка поклали до пам'ятника незапланований вінок, ще й проспівали "Заповіт". Цей вчинок був розцінений як акт націоналізму — найтяжче тоді звинувачення. За довжелезним столом сидів увесь районний синкліт, на стінах висіли обов'язкові портрети Маркса, Енгельса, Леніна і на той час — Брежнєва. В чому тільки не звинувачували Арсена Олексійовича! А секретар райкому, його ж колишній студент, ще й кинув фразу, що одразу ж стала крилатою:
— Етот разжірєвшій Іщук!..
"Разжірєвшій" Іщук був худющий, як тріска, до того ж високий, як та драбина.
(Продовження на наступній сторінці)