Не так давно, перебираючи свої архіви, я наткнувся на казку, про яку геть зовсім забув. Казка має назву "Порцелянові чоловічки" ще й обсяг — п'ятдесят сторінок машинопису. Написана в п'ятдесят шостому році ще у Львові і так ніде й не видана. Після кількох спроб пристосувати її в журналах, я послав рукопис у видавництво дитячої літератури до Києва і незабаром отримав прямо-таки нищівний видавничий висновок. Мене звинувачували в тому, що я, вдаючись до езопової мови, намагаюся пропхнути антирадянщину. "Дивно, що таку казку могла написати радянська людина, а не запеклий ворог нашого ладу",— обурювався автор редвисновку.
А в мене зрів задум написати цілу низку подібних казок. Довелося поховати і задум, і казки.
Свої обидва романи я писав в Ірпені, у Будинку творчості письменників. Про те, щоб писати вдома, годі було й думати. Гегемон, який мешкав зі своїм неосяжним сімейством поверхом вище, не давав і хвилини спокою. Стукіт, грюкіт, діти гасали лошаками здичавілими, аж стеля тріщала і гойдалися люстри. Дружина тікала в інститут, я поспішав до видавництва, син — до школи, за багато кварталів: довкола були тільки російські, а ми хотіли, щоб наша дитина не забувала рідної мови; а нещасна мамуся лишалася дома. Скільки вона попоковтала порошків, тамуючи біль голови! Бо мало того, що без кінця стукають-грюкають над головою, ще й під вікном (єдина ізольована кімната) з раннього ранку до півночі ревуть вантажні машини. Будинок же стояв, та й досі стоїть упритул до щойно прокладеного бульвару Лесі Українки, якраз на підйомі, і машини витискали всі кінські сили, долаючи той клятий підйом.
Це — в будні. А щосуботи й неділі гегемон регулярно збирав до своєї квартири гостей з усього Києва і починалося здичавіле гульбище. Я його, як міг, описав у третій частині спогадів. І ще тоді в моїй голові зрів задум написати повість про гегемона, представника робітничого класу, від імені якого була встановлена кривава диктатура в найбільшій країні і творилися всі звірства над уярмленим її народом. Як мені хотілося написати таку повістину! Але, знаючи, що її не надрукують нізащо (та мало — не надрукують, а ще й будуть розпинати на всіх рівнях), я все відкладав на потім. На потім... Ось напишу оці два романи, а тоді вже й візьмуся за неї. А згодом мене заполонили сільські історії. А за ними — містечкові. І міські на світ прокльовувались... А тоді вже було пізно: перегоріло, перетліло, лишився тільки щем, коли нині думаю, що це, можливо, була б найкраща повість, написана мною.
Та годі посипати голову попелом: що померло, того не воскресити.
Краще податися спогадами в Ірпінь, в Будинок творчості письменників, що був для багатьох із нас своєрідною альма-матер, де списано гори паперу, де народилися не один роман чи п'єса, повість чи збірка віршів. Тут панувала атмосфера особливо затишна й світла, отой спокій і тиша, що спонукують тебе до письмового столу,— ніщо тебе не відірве од нього, не переб'є, не завадить — сиди і працюй. Я ще застав симпатичні, наче з казки, хатинки на одного, найбільше на двох письменників: у них творили сивоголовий Рильський, і Вишня, і Панч, а вогняний Андрій Малишко тільки в такій хатинці й селився, хоч поруч вже виросли двоповерхові котеджі з усіма, як водиться, вигодами.
Посилані біленьким пісочком доріжки, берези й сосни, що весело збирались на пагорб, де стояли їдальня, бібліотека і ще дореволюційний корпус номер один, збудований цукроваром для своєї коханки ще до революції, а звідти, з узвишшя — заплава річки Ірпінь, а за нею вже праліс — до самого Києва. Заплави по-справжньому вже не було, отієї, природної, з шелюгами й озерами, повними риби і птаства, із звивистою річкою, що спокійно несла світлі води свої аж у Дніпро,— якійсь дурній керівній голові на рівні найвищому запала ідея перетворить усю цю красу в суцільний город, щоб вирощувати для Києва овочі,— і пішло, і поїхало... Спрямували екскаваторами річище, висушили болітця й озера, переорали, перекапустили, змішали з піском,— ні Богові, ні чортові, і коли я появився в Ірпені, вздовж річки, по всій заплаві, росла тільки кукурудза: жалюгідні стебельця, що ледь животіли на піщаному грунті.
їх щоосені приорювали старанно, а навесні з маніакальною впертістю сіяли ту ж кукурудзу. Щоб восени знову загорнути у землю.
Чи й досі росте хирлява та рослина, не знаю. Не навідувався до Ірпеня вже років із двадцять.
Перший раз я приїхав сюди ще зі Львова, коли почав працювати над "Ідолом". ("Не зображений вплив колективу на виховання дитини",— був основний мені закид). Десь посеред зими, здається, у січні. Стояли люті морози, а мене, як неофіта, поселили в щойно зведеному шостому корпусі,— на весь корпус самого, мабуть для того, щоб пересвідчитись, чи можна вже селити нормальних письменників. Холодно, сиро, наче в льохові, щойно потиньковані стіни од вологи аж мокрі,— кілька днів я прокладав зубами, застудився добряче та додому і втік...
Якось Ірина Жиленко, улюблена моя поетеса (не ревнуйте, Володю, це я ненарошне), подарувала мені розкішний блокнот, з таким дарчим написом:
"Шановний Анатолію Андрійовичу!
В цей веселий і добрий день Вашого повноліття вічно закохана у Вас... (Дожився, що заміжні жінки не бояться своїх чоловіків писати, що вони закохані в мене! Ну, гаразд, поїдемо далі.) ...закохана у Вас Ірина Жиленко дарує Вам блокнот, аби Ви написали в ньому свої іскрометні спогади про Ваш (і наш!) улюблений Ірпінь. Якщо не Ви — то хто ж? Невже кане в небуття?"
Я довго вагався: писати? Не писати? Дуже ж бо дріб'язковою здавалася тема, щоб псувати такий дорогий подарунок.
Аж невдовзі одержав грізний депутатський запит од академіка Миколи Жулинського.
Він не пожалів офіційного бланка, щоб звернутися до мене з депутатським запитом, коли я, нарешті, опишу кумедні історійки, які часто траплялися з нами в Будинку творчості? Чи то земля там була така щедра, чи стільки енергії тоді кипіло в кожному з нас, молодому порівняно, але ми не тільки дні та ночі сиділи за письмовими столами, творячи "нетлінне та вічне", а й не втомлювалися розігрувати один одного. Про ті розіграші нині розповідають легенди, вони обростають все новими й новими деталями, і я, їх безпосередній учасник, поспішаю відповісти на депутатський Ваш запит, Миколо Григоровичу, кількома такими історійками. Тим більше, що Ви погрожуєте звернутися до Конституційного суду, якщо я промовчу.
Але спершу дозвольте мені почати не з Ірпеня, а з нашої з Вами спільної поїздки до Львова. Пам'ятаєте, як львівська письменницька братія поселила нас у найшикарнішому ("люксусовому") номері готелю, збудованому ще за часів "тамтої" Польщі в самому центрі міста? Як Ви з чисто науковою цікавістю досліджували кнопки, що блискучим рядком спускалися над Вашим ліжком. Я пояснив, що на тих кнопках за "тамтої" Польщі була записана численна обслуга готелю, від офіціанта аж до покоївки, що досить було натиснути будь-яку з них, як обслуга миттю прибігала на виклик.
— І ви не всі кнопки бачите. На останній під вашим ліжком...
— Що на останній?
— На останній було написано: "Блядзь". Може, те слово й досі там, незатерте.
Посміялись. Я пішов почистити на ніч зуби. Вертаюся, а від вас і слід прохолонув. Тільки черевики стирчать з-під ліжка.
— Та не тисніть ви на ту кнопку, вона вже не діє!
Ви одразу ж з-під ліжка і виповзли. Червоний, як рак.
— Запонку шукав.
— Еге ж, так я вам і повірив. Кнопку мордували! Ви, Миколо Григоровичу, якщо вам так уже припекло, беріть десятку в зуби і під готель. Яка висмикне, оту й тягніть до готелю!..
Ну, це так. Для розминки, як кажуть спортсмени.
А тепер, як Ви любите казати,— до діла.
Пробачайте, що низатиму коротенькі ці спогади, як намистини, бо спробуй їх стулити докупи. Хотів спершу навіть нумерувати, щоб не розсипались, та передумав: писатиму як Бог на душу покладе.
Наїжджав частенько в Ірпінь один дитячий письменник, товариський та симпатичний, од якого ніхто слова лихого не чув. Мав єдиний недолік: вважав себе наперевершеним серцеїдом. Був переконаний, що немає на світі красуні, яка не мріяла б забратися до нього в ліжко. Він так наостобісів отими хвастощами, що ми вирішили добряче його провчити.
В той час Хрущов затіяв усіх циганів, які мандрували по нашій неосяжній країні, зселити в міста і містечка. Закріпити за постійним місцем проживання. Місцеве начальство облюбувало для цього Ірпінь, і невдовзі на околиці міста виросло ціле циганське містечко. Туди ми й подалися для здійснення задуманої акції. Вибрали найстрашнішого, схожого на горилу цигана (підкови гнути волосатими отими ручищами!), пояснили йому, що ми од нього хочемо. Циган одразу ж погодився, але заломив таку ціну, що в нас і гроші заворушились по кишенях.
По довгому торзі зійшлися на тому, що дамо двадцять п'ять карбованців зараз, а решту двадцять п'ять уже по здійсненні акції.
— Голову одривати? — спитав циган, беручи завдаток.
— Не треба!
— Тоді яйця?
— Не треба й цього. У нього дружина. Ви його тільки полякайте добряче.
— Полякаю. Так полякаю, що він і до рідної жінки дорогу .іабуде!
Домовились, що він наступного дня у нас і появиться. О дев'ятій ранку. Коли вся письменницька братія вирушить на сніданок.
Циган появився хвилина в хвилину. Та ще й не з порожніми руками: приволік важкенне дишло. Розлюченим ведмедем бігав по території і, розмахуючи дишлом, кричав:
— Він наших жінок усіх до одної зґвалтував!
(Продовження на наступній сторінці)