Ба ні, не один, от же підводить пам'ять на старості!.. Раз гостював він у нас вже у Львові, десь в п'ятдесят дев'ятому,— красень з посрібненою сивизною борідкою і парубоцькою смоляною чуприною, перед якою і час одступався, безсилий. Попотягав же він мене по вулицях Львова, до всього цікавий, і, старий чорт, перед кожною звабною жіночкою, що траплялися нам по дорозі, якось особливо гмикав, хвацько підкручував вуса і по-молодечому зблискував сияющими, як море, очима.
Дим коромислом стояв у нашій квартирі, поки й гостював дядько Дмитро!
— Слава Богу, поїхав! — перехрестилась мамуся, коли я повернувся з вокзалу. Вона, бідна, боялася, що її брат передумає та й повернеться догостьовувати.
Мій дідусь, а дядька Дмитра тато, священик в найбіднішій на всю Полтавщину єпархії, який поламав собі кар'єру ще замолоду, одружившись потай, всупереч волі батьків на красуні покоївці, так мій дідусь називав свого розбишакуватого сина не інакше, як Божою карою.
Ще малим дядя Митя прибився до циганського табору: душа прагнула волі й простору...
Потім його витурили з семінарії: підстеріг на сходинах ректора та й одшмагав його по обличчю гнилим оселедцем, що ним годували в піст семінаристів.
Пізніше взяв найактивнішу участь в пограбуванні терори-стами-есерами місцевого банку, за що й потрапив за грати. Світила каторга, але тут підоспіла революція і дядько Дмитро з головою пірнув у бурхливі події...
Коли на Україну після Брестського миру прийшли війська кайзера, дядько Дмитро вигулькнув у Гуляйполі: кіннотником у Нестора Махна...
Згодом — в кінноті Будьонного, куди влилися уцілілі махновці після взяття Перекопу й розправи вчорашніх червоних союзників з махновською вольницею. Аж до Вісли, через усю Західну Україну і Польщу, доніс кінь гарячого вершника, який не втомлювався не тільки рубати шаблюкою голови жовнірів, а й не пропускав жодної спідниці: більшого кота не було в усій будьоннівській армії. Та й самі жіночки злітались на нього, як бджілки на мед.
Отой епізод у романі, коли червоні кіннотники вдерлись до графського замку, мною не вигаданий. Посміхаючись у вуса, дядько Дмитро сам мені розповів, як він сидів з гувернанткою (обоє голі-голісінькі, на дядькові Дмитрові тільки чоботи зі шпорами) на розкішній графській постелі і вчив розкислу од вина та любощів молоденьку панєнку поціляти із маузера в графські портрети: "Смалони і в отого буржуя, чого він на нас витріщився!.." Як увірвавсь на ті постріли розлючений Будьонний та й зігнав обох нагаєм із постелі. 1 не зносити б дядькові Дмитрові голови (ті часи були швидкі на суд і розправу), коли б не оті чоботи зі шпорами. "Кавалерист, сучий син! — чмихав у шаблеподібні вусища Будьонний.— На бабу й то шпори надів".
Скінчилась громадянська війна, і дядько Дмитро подався в міліцію: виловлювати банди, які так і плодилися на руїни-щах завойованої більшовиками України. В перерві між гонитвою за тими бандитами встиг одружитися: висмикнув з якогось весілля місцеву красуню, де вона була дружкою ("1 дотанцювати не дав",— пригадувала тьотя Оксана), та галопом — до ЗАГСу.
І, сам донжуан, усе життя люто ревнував тьотю Оксану. Після війни й партизанського загону опинився аж на Кавказі, в найдикішому аулі — священиком. Схожі на орлів при-хожани не раз спостерігали таку картину: з тріскотом розпанахуються двері саклі, вискакує розхристана матушка, а за нею з рушницею — розлючений батюшка і ну ганяти довкруж саклі. Бувало, й стріляв, щоб нагнати більшого страху. "Джигіт!" — цмокали схвально язиками прихожани.
Недовго в тому аулі й пробув. На московський трон сів Микита Хрущов, затіяв освоєння цілинних земель, і перший, хто відгукнувся на заклик партії й уряду, був, звісно ж, дядько Дмитро. Зрікшись поспіхом сану священика та написавши про це до газети (тоді саме розгорталася чергова антирелігійна акція, Микиті Бог і на небесах заважав), подався в Казахстан, в один із цілинних радгоспів. Звідти його невдовзі й витурили, мало до в'язниці не запроторивши: побив головного агронома...
У мене зберігся єдиний лист від дядька Дмитра, який врешті-решт осів на Донбасі. Отримали ми його уже в Києві, в сімдесят третьому році.
Ось цей лист (не правлю жодної титли, зберігаю всю пунктуацію) .
"З Новим Роком сестричко!
Як же воно погано получається, що нас залишилось тіко двоє і ти невідповідаєш на мої листи і я не знаю чи ти жива. То хоч зрідонька було напишеш, а це замовкла зовсім і в мені думка усяка, може ти хвора на очі, як колись нагадувала, чи, може, просто, не находиш потрібним родичатися як що справді з зором у тебе такі кепські справи то хочби Толя написав двоє слів, чи нас іще двоє, чи може вже я сам залишився, бо в наших літах тілько цього й ждати.
Живемо ми вдвох із Юрком ось уже два роки, сами. І ложки немиті і миски побиті. Він живе надією, що жінка його повернеться, а мені треба йти до Оксани. І я вже жду часу. Справи у мене погані з попереком і ногами, вже і на охоту далеко не хожу, а таки не віриться, доберусь до найближчого ліска, посижу на пиньку, послухаю свого Буяна, як співає, аж плаче, ганяючись за звірюшкою, та й сам заплачу, бо не можу бігати, чи навіть перейти на потрібний лаз, а "любителі" цим користуються — уб'ють і втекли. А Буян повертається стомлений і каже: "як так на пиньку сидіти то краще ходімо додому" і з тим повертаємось. Отакий я уже, Манічко, охотник. Та воно "й не диво 76-й рік. Багато вже товаришів, мого року, та й молодших покинули цей світ, а я ще теліпаюсь.
Напиши, голубонько, хоч двоє слів, аби я знав що ти жива, бо нас же залишилось тіко ти та я, та я та ти, двійко на весь світ.
Побажай Толі, Дусі й Серпикові щастя й здоров'я в Новому Році. Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився, та щоб Толя ваш хазяїн ні об чім не журився.
От я трошки й заколядував вам, а тепер на все добре починатиму варити обід. Як казав Клим покійний: "Е, я ще, батюшко, живу добре, ще є хліб і півхліба", то отак і я стараюсь сам себе розважити. Та й справді яке стало життя хороше. Є що їсти й пити й одягтися, а здоров'ячка тіко немає, і нізащо його не купиш.
Жду Вісточки.
Дмитро"
Йому тісно було і в моєму романі. Часом таке витворяв, що мамуся, прочитавши, хитала головою:
— Ви таки дурнуваті обоє! — І вже до моєї дружини: — Хоча б ти їх зупинила!
І скільки разів над буйною голівонькою дядька Дмитра нависало нещадне редакторське перо: вирубать, викреслити, щоб не лишилося й духу! Пригадую, як в епізоді, де Світ-личний Федір потай вивозить із хутора на такому ж, як і сам, гарячому огирі дівчину (майбутню дружину) і посеред степу, під копицею сіна, позбавляє її дівочої цноти. А потім втішає: "Ну, чого плачеш — не залатаєш!" (В цьому "не залатаєш" — вся натура Світличного). Пам'ятаю, як уперто викреслювали саме цю фразу і як я воював одчайдушно, щоб її поновити. І вже в перевиданні її таки викреслили, і Світличний одразу ж померк: міцнющі, як у вовка, зуби його вже не блищали так переможно та весело.
Втрати, втрати... Часом болісні, як ножем по живому, а часом такі, що лишалося тільки махнути рукою та й розсміятись на явне безголов'я.
Опис страшної грози, що в громовинні, у зблисках наповза на завмерле село; жінки хапають дітей, хрестять перелякано вікна: "Свят, свят, свят! Одведи і помилуй!"
Весь абзац викреслений нещадною редакторською рукою:
— Ти що, забув, що зараз антирелігійна кампанія?
— Так це ж було до революції! — зойк моєї душі.
— Не можна все одно. Можуть розцінити як релігійну пропаганду.
Микита! Микита Хрущов!
В зв'язку з цим не можу не написати про один майже анекдотичний випадок, що стався в одному селі на Черкащині. Там затіяли будувати клуб, навезли гору цегли. Мимо проїжджав представник райкому та й поцікавився в діда, який пас козу, для чого це навезли стільки цегли. Дід виявився неабияким жартівником та ще й читав, мабуть, газети, які криком кричали про боротьбу з релігією, бо відповів представникові:
— Як — для чого! Церкву будемо строїти!
Попотягали ж керівників села до району!
А ось іще один приклад зверхпильності редакторів і цензури. Що межувала з ідіотизмом.
Сцена в корчмі. Дія теж відбувається до революції. Шинкар наливає повні кухлі оковитої. "Повні кухлі" старанно закреслено, а зверху редакторською рукою надписано: "По п'ятдесят грамів горілки". По всій країні саме розгорталася боротьба з алкоголізмом. Вирубувалися до пня виноградники, спішно переобладнювали ґуральні — на виробництво безалкогольних напоїв. Вся міліція кинута на пошуки самогонних апаратів, над селами кружляли вертольоти, видивляючись, чи не стоять на весільних та поминальних столах пляшки з самогоном.
Не вірите? Почитайте тогочасні газети.
Ввожу в роман і мого татуся — основним персонажем. В двадцятому році він, сорокалітний удівець, який мав двох майже дорослих синів, привіз до хутора з міста на двадцять років молодшу од себе дружину — мою майбутню мамусю. Щоб через вісім років вирядити її з двома дітьми малолітніми світ за очі, рятуючи їх од голодної-холодної смерті. Тільки в романі це вже був і татусь, і нетатусь. Вихований на "Бур'яні" Головка та "Піднятій цілині" Шолохова, я про кожного заможного селянина писав як про куркуля, глитая, експлуататора, якого треба розорити й знищити як представника ворожого класу. Людоїдські ці погляди плекалися в мого покоління замалим не з колиски.
...Ще й підмога йде: Піонери, піонери — Партія веде!
(Продовження на наступній сторінці)