— Ну, як пишем сценарії? — питався поблажливо.— Пишіть, пишіть.— І, не діждавшись відповіді, йшов поважки в секретаріат, на ясні очі начальства. Не мав сумніву, що з його призначенням усі письменники метнуться писати сценарії.
Ми йому вслід, звісно ж, сміялися. Сміятись сміялися, але дехто вже й подумував потай: "А чому б і справді не встругнути сценарій?".
Васюня успішно керував Державним комітетом кінематографії аж до перебудови. Те, що він у кіно ні бум-бум, нічого не важило. В добу всесоюзних шпаргалок голова була абсолютно непотрібною річчю: все робили референти. Так звикли жити зі шпаргалками, що навіть звичайне "добридень" не могли вимовити самостійно. Не вірите? Ось вам класичний прикладі.
На кордоні зустрічаються два президенти: чеський і наш, український (Голова президії Верховної Ради). Чеський простягнув руку, вітаючись, наш же і не подумав ручкатись. Дістав окуляри, нап'яв на носа, що стирчав картоплиною, вивудив з кишені записку і по складах прочитав:
— Здраствуйтє, дорогіє чеськіє товаріщі! І лишень тоді подав руку.
Доля вберегла Васюню: прибрала з життя наприкінці вісімдесятих. Та чи й так він уже бідував би серед партійного гайвороння, яке політало, політало, налякане, та й знову усілося в крісла: вже під новими гаслами правити безмовним народом. Якому не вистачило глузду раз і назавжди позбутися цього галасливого племені.
Читач, оце все прочитавши, може лише здвигнути плечима: чи варто було стільки уваги приділяти Васюні? Адже стрічався автор і з іншими людьми, цікавішими, такими хоча 6, як Малишко, постать якого була не менш колоритною, аніж уся його творчість, а уславлена пісня його про рушник давно стала народною.
Стрічався. І, дасть Бог, буду писати й про них. Але Васю-ню, як явище, не можна було оминути. В тодішніх у нас майже в кожному сидів Васюня. В кого в більшій мірі, в кого в меншій, а в декого і зовсім крихітний, але ж — сидів! "Імєл место".
Не можу в зв'язку з цим не згадати кілька випадків.
Був у мене друг... Ну не друг, а добрий знайомий. Один з провідних драматургів того часу, що підпирали всюдисутньо-го і всесильного Корнійчука.
Невеликий відступ. Моя дружина, яка викладала в політехнічному інституті і була куратором академічної групи студентів (куратор — обов'язок кожного викладача вузу СРСР), часто приносила квитки на вистави Корнійчука в театр Франка. Квитки видавали безкоштовно студентам і викладачам за рахунок профкому — так партійні органи забезпечували постійний аншлаг цьому уславленому драматургу. Студенти, як могли, уникали цих заходів, тож доводилося бідним викладачам в напівпорожній залі висиджувати і переглядати п'єси, що давно набили оскому.
Але повертаюся до свого доброго знайомого. Якось ми ніткнулися з ним перед входом до Спілки.
— Толю, вітаннячко! Як поживаємо?
Слухав мене уважно, співчутливо кивав головою. І зненацька погляд його став абсолютно відсутнім: я для нього просто перестав існувати. Зірвався з місця і підтюпцем, підтюпцем — до чоловіка, що саме проходив мимо. Зігнувся уклінно і, трясучи відставленою задницею, тиснув, тиснув подану милостиво долоню.
— Міністр культури! — повідомив потім урочисто.
А я дививсь на нього і думав: "Васюня"! І ти, брате, "Васюня".
Ну, гаразд, цей — драматург, багато в чому залежний від міністра культури. А от для чого цей міністр здався вже про-ііїїкові Юроньці, цього я досі не можу збагнути.
Ми саме влаштували в Спілці виставку творів самобутнього скульптора Лупійчука, позначених неабияким хистом. Різьблені з дерева, вони були своєрідною ілюстрацією до ІІІсвченкового "Кобзаря" — плід багаторічної, натхненної праці. Фонд культури висунув ці твори на здобуття Шевченківської премії, нам потрібен був ще й відгук Міністерства культури. Тому й запросили на виставку самого міністра Безклубснка.
Я й Лупійчук ждемо Безклубенка, щоб показати йому виставку. І тут згори бадьорим алюрцем спускається Юронька.
— Куди це ти так розігнався?
— Одна справа горить... Біжу, біжу!.. А ти чого тут?
— Чекаємо міністра культури. Познайомити з виставкою. Зачувши про міністра, Юронька одразу ж натиснув на
"гальма". І коли Безклубенко появився, ув'язався за нами. Та не просто ув'язався: відтер і мене, що організовував виставку, і автора скульптур,— тримав поштиво високого гостя під руку, водячи залою. Пояснював те, що сам уперше бачив.
А прощаючись, все ніяк не міг відірватися од міністерської руки. "Качав воду",— сказав би Павло Загребельний.
А хіба не "Васюня" один із послів України за кордоном, а тоді просто член Спілки письменників, не позбавлений, до речі, таланту? Я захоплювався його повістю про лікарів (він сам — доктор медичних наук), про що й писав у рецензії. Якось у перерві на зборах письменників я підійшов до нього:
— Юро, можна на хвилинку?
— У мене для вас часу немає! — відрізав Юра. Саме стояв поруч з О. Т. Гончаром, який носив лихе серце на мене за мій виступ на з'їзді письменників.
А перед цим же цей Юра приязно тиснув мені руку, вітаючись. Гончара, щоправда, поруч тоді не було.
Васюні, Васюні! Я й нині стикаюся з ними чи не на кожному кроці...
Та цур їм і пек, цим васюням: ще насняться вночі! Як написав колись Патрус-Карпатський:
Мені приснився підлий сон, Що я не Патрусь, а Смульсон.
Смульсон — справжнє прізвище Санова.
Тож краще розповісти щось веселеньке, смішненьке, як любив говорити незабутній Ковінька. Соратник Остапа Вишні. Він теж одсйдів у таоорах кращі роки життя і повернувся на волю зовсім уже дідом з голою, як більярдна куля, головою. А от же не' втратив ні почуття гумору, ні великої душевної доброти, що так і світилася в його мудрих очах.
— Як ви, Олександре Івановичу, пройшовши до кінця все оте пекло, на весь світ не озлилися? — якось запитав я в нього.— Як уберегли свою душу?
— А мене сам Бог Сміх рятував. Спершу пригріли блатні: страх любили веселеньке, смішненьке. А пізніше — дівчата-зв'язківці. Гукнуть на селектор: "Посмішіть нас, бо дуже вже муторно жити"! Я їх і смішу: по селектору, по всій Колимі.
З Олександром Івановичем Ковінькою, або дідом Ковінькою, як його називали в письменницькому колі, я познайомився спершу заочно, редагуючи чергову книжку його гуморесок. Повернувшись в похилому віці з таборів, він наче поспішав виплеснути з себе все, що накопичилося в ньому протягом багатьох років неволі. По дві, по три, навіть по чотири книжки протягом року — неймовірній плодовитості веселого цього чоловіка можна було лише позаздрити. 1 жодного словесного мотлоху, як можна було сподіватися. Кожна його гумореска попадала прямісінько в ціль. Це був чи не найпопулярніший автор по всій Україні в шістдесятих — сімдесятих роках: книжки його зникали миттєво з полиць магазинів.
А його виступи перед читачами! З першої ж фрази люди починали хилитись од сміху.
— Не можна вийти й одразу сказати: зараз я вам прочитаю уривок свого твору,— повчав мене Ковінька пізніше.— Слухача треба настроїти. Як музичний інструмент.
Пригадую, як ми поїхали виступати на Донбас. Велетенський зал у Донецьку, вщерть набитий людом. Виступають поети, прозаїки, я теж щось промимрив, хвилюючись, люди ввічливо аплодують (терплячішого слухача в світі немає), та ось на закуску — Ковінька. Поважки вийшов на сцену, провів долонею по блискучій голові, наче волосся пригладжуючи (сміх):
— Оце єдиний мав гребінець, та й той одібрали в таборі. Так і ходжу непричесаний.— Сміх іще дужчий.— Я хочу поділитися з вами секретом власної творчості. Ви що, думаєте: письменник сідає до столу та й починає вигадувати веселеньке, смішненьке? Та нічого він так не вигадає путнього! Гуморист виходить на вулицю та й підслуховує, що говорить народ. Бо, скажу вам, дотепнішого народу, ніж наш, не знайти в усім світі. Тільки слухай та записуй.
Оце іду якось я Хрещатиком, а там голубів, як комашні на болоті. А поперед мене шествує дамочка — вся в шовках та синтетиці. Один голуб і ляпнув їй на спину. Дамочка вихопила хустину, крутиться, вертиться — ну, ніяк не дістане! А назустріч їй чоловік. Вона притьмом до нього: "Гражданін, нитрітє, витріте!" А він їй у відповідь: "Як же я йому, клятому, витру, як він аж під хмарами?.."
Отаке ми записуєм.
Тож дозвольте вам дещо своє прочитати... І читав... Ні, не читав: розповідав одну від другої дотепніші історії.
— Ще!.. Ще прочитайте,— котилося залом.
Тоді я чи не вперше побачив, як люди плачуть од сміху.
Навіть в найбуденніших, іноді прикрих історіях він знаходив іскри смішного.
Якось, пригадую, я жив разом з ним в Ірпені. В Будинкові творчості, в шостому корпусі. Велетенський хол з круглим столом посередині, п'ятеро дверей — п'ять кімнат, у яких трудиться письменницька братія, і ще одні двері — в туалет. Моя кімната одразу ж праворуч, поруч — Олександра Івановича, навпроти ж поселився письменник, який палив найво-нючіші в світі сигари. І хай би палив у себе в кімнаті, то вже його справа, так ні ж: проснеться рано-вранці, прокляту сигару в зуби і йде в туалет. Покладе сигару посеред холу на стіл та й іде умиватись. Плещеться не менше години, а сигара смердить, а дим од неї просочується в усі кімнати, і ми з дідом Ковінькою, некурящі, прямо-таки задихаємося від смороду. Ми і просили, й молили того письменника — як об стінку горохом!
(Продовження на наступній сторінці)