Пригадую поїздку з Юрієм Збанацьким, який тривалий час був секретарем парткому, а потім головою Київської організації Спілки письменників. Небалакучий, на вид якийсь аж суворий, він був напрочуд сердечною людиною: я не пам'ятаю, щоб комусь, коли він очолював партком, винесли догану або виключили з партії. Якось один з молодих поетів взяв участь в несанкціонованому мітингові біля пам'ятника Лесі Українки, що стояв недалеко од Верховної Ради. Був сфотографований кагебістами, фото переслали в цека, а звідти вже в партком нашої Спілки з суворим наказом покарати поета. Винести сувору догану або й виключити з партії. Тобто перекрити всі двері, що ведуть в літературу.
1 досі в моїх вухах лунає голос Збанацького:
— Отож воно напилося та й упало, безтямне, в кущі. Потім розбуркалося і прибилось до натовпу, не розуміючи, що і до чого...
Сміючись, вирішили обмежитись обговоренням...
Ми поїхали вдвох із Збанацьким на полювання. І вже настрілявшись та розлякавши качок, сіли біля багаття, що дихало теплом в осінню прохолоду. І тут Юрій Оліферович розповів мені історію про бюст Сталіна.
Той бюст виліпив із глини, не без підказки райкому, відомий гончар. Виліпив, випік, як виткав макітри й горнятка, та й подарував на якомусь зборищі райкомові партії. Бюст був урочисто поставлений у залі засідань, а згодом хтось написав аж у Київ, що в райкомі партії стоїть карикатура на товариша Сталіна.
Налетіло енкаведе, заарештувало все керівництво району, а заодно й гончара.
Нове керівництво довго радилось, що робити з бюстом, що стояв у райкомі, як болячка. Вирішили тихцем його закопати — подалі з очей. Та ще не встигла втрамбуватися земля, як до Києва знову полетів лист: "У нашому районі закопали в землю товариша Сталіна".
Знову налетіло енкаведе: викопало бюст і пересадило все районне начальство.
Цього разу новіше районне начальство глиняного ідола вже не закопувало. Після довгих роздумів вирішили поставити в тому ж таки залі засідань, але не на виду, а заховати за пальмою: бюст наче є, а водночас його наче й немає...
— Юрію Оліферовичу, та це ж геніальна тема для повісті! Пишіть!
— Пишіть!..— гмикнув Збанацький.— А хто надрукує?..
Олексій Коломієць. Драматург, позначений неабияким гумористичним талантом. Його гумористична п'єса "Фараони" збирала повні аншлаги по всіх театрах Союзу.
Дотепнішої людини я в своєму житті не стрічав. Навіть в найприкрішій ситуації він знаходив смішне.
Якось дружина нарядила його в новий костюм. Габардиновий. Світлий. Вийшов Альоша покрасуватись обновою, а тут хлопці назустріч:
— Поїхали на рибалку!
І Альоша поїхав. У новому костюмі. До речі — єдиному.
По яких болотах він брьохав — історія вмовчує. Тільки привезли його через добу п'яного "до удівлєнія". Запхнули в кишеню щуку, притулили до дверей, подзвонили і навдьори...
— Нащо ви мені, гади, таку велику щуку всунули? — запитував потім Альоша з докором.— Жінка поки не побила об морду, не заспокоїлась...
У Альоші на схилі літ стали мерзнути ноги:
— Коли мене ховатимете, то не забудьте взути у валянки... Якось в Ірпені він посвятив мене в задуми нової, тепер уже
сатиричної п'єси "Пупи".
Секретар райкому, цар і бог у районі, відзначає своє п'ятдесятиріччя. Всі його підлабузники, тобто весь районний актив, збіглися в місцевий ресторан, щоб одсвяткувати цю вікопомну дату. Було пито і перепито, виголошено десятки вірнопідданих тостів, врешті, на банкетний стіл подали велетенську макітру курячих пупів — улюблене блюдо секретаря райкому.
І тут до зали ступив інструктор райкому, пішак (найо-станніша перед прибиральницею постать в оцій установі), і, звертаючись грубо до першого, зажадав, щоб той віддав ключі од свого кабінету.
Всі так і отетеріли. А інструктор вже звернувсь до присутніх:
— Чого розсілися? Ви що, не знаєте, що Гушка зняли вчора з посади?
Отак: не Іван Петрович, а просто — Гушко.
Сцена майже з "Ревізора" геніального Гоголя.
А потім ці ж лакузи, прийшовши до тями, стали один :і поперед одного різати правду у вічі нещодавньому районному царкові...
Повернувся нещасний Іван Петрович додому обліплений з пі і до голови лайном. Хоч бери й стріляйся.
І тут — телефонний дзвінок. І голос першого секретаря обкому:
— Ну, як, осознав свої помилки?.. Ми тут порадились і вирішили тебе поки що не знімати. Працюй, виправдовуй довіру партії.
Завіса...
— Написав п'єсу? — запитав я десь за півроку Альошу.
— Яку?
— "Пупи".
— А хто поставить?
Це лише дві теми. А скільки їх поховано на літературному кладовищі! І досі лежать — догнивають.
Ми жили і творили в літературній провінції, Те, що можна було москвичам... Та що там москвичам!.. Ленінградцям, новгородцям, саратовцям, мешканцям будь-якого російського провінційного містечка, — те зась було нам. "Справжня література починається за Хутором Михайлівським",— гіркий вислів Григора Тютюнника. (Хутір Михайлівський — остання станція на межі України й Росії).
Іноді декому з письменників, переважно увінчаних державною премією (СРСР, а не України), вдавалось спершу на— друкуватися в Москві, а потім уже із скрипом-рипом на Україні. Пригадую, як цензура "не пущала" якийсь розділ з нового роману Олеся Гончара, що виходив у "Радянському письменникові". Тоді Гончар опублікував цей розділ у московській "Правде", і невмолима "дама" врешті одступилася. Але наше занадто пильне цека невдовзі схаменулося і незабаром у Москві був перекритий залізобетонним шлюзом і цей тоненький струмочок: "Спершу надрукуйтесь у себе, на Україні, а тоді вже присилайте до нас".
Ми, наївні, сперечаючись із цензорами, а то і в цека, посилалися часто на Москву, що там же це вільно друкують, а чому не можна у нас? І часто доводилось чути у відповідь: "Перебирайтесь у Москву та там і друкуйтесь!" Партійний "указующий" перст стирчав над головою кожного письменника, вимагав писати лише так, а не так, всупереч правді життєвій.
Якось я сказав дружині, яка саме креслила графіки з результатів досліджень, показуючи на криві, що вона їх виводила:
— Уяви, що над тобою весь час хтось стоїть і вимагає суворо: "Ведіть криві вгору, а не донизу! Тільки вгору!"
— Так можна й здуріти! — відповідала з серцем дружина.
— Бач. А я ж не дурію!..
Не дурів... Тільки теж не раз навідувався до отого кладовища з лопатою в руках. І досі лежить там закопана глибоко (щоб КДБ не одкопало та не довідалось, які крамольні думки ворушилися в моїй голові)... І досі лежить, придушена сирою землею, не написана повість "Старший брат", яку я виношував впродовж не одного року. "Старший брат" — "великий" російський народ. А сатирична повість "Бочка меду"!.. А "Гегемон"!.. Та що й перераховувати — труїти свою пам'ять...
В моєму ж письмовому столі лежала не тільки повість "Чорний ворон", а й велике оповідання "Попіл Клааса",— чи не єдине, за яке мені не соромно й досі.
Тему для цього оповідання, сам того не відаючи, дав Анатолій Ілліч Костенко. Розповів, як, повернувшись із Колими, око в око зіткнувся із Сановим. Своїм рецензентом. Що при цьому казав йому Анатолій Ілліч, різкий на слово, можна було лише уявити.
А згодом стали ділити квартири. Виділені міськрадою для письменників. Анатолій Ілліч стояв у списках, як несправедливо репресований (наче були справедливо репресовані?). Але тогочасне спілчанське начальство список цей не раз перетрусило (чи не по дзвінку з КДБ) і квартиру, в яку мав вселитися Костенко, одержав... Лазар Санов.
Отут в Анатолія Ілліча урвався останній терпець. Він пішов у прокуратуру з вимогою притягнути Санова, на совісті якого було не одне загублене життя, до судової відповідальності. І одержав відмову.
— Коли ми будемо порушувати справу проти всіх, хто співпрацював з нашими органами, то в нас не вистачить ні в'язниць, ні таборів.
— Тоді я сам з ним розправлюся! Без вашого суду!
— Оцього ми вам і не радимо робити. В цьому випадку ми змушені будем порушити справу вже проти вас.
Оця вся історія й лягла в основу оповідання "Попіл Клааса". Тільки герой її, повернувшись із таборів, стикається не з стукачем — "рецензентом", а зі своїм слідчим, який двадцять літ тому піддавав його лютим тортурам, вибиваючи зізнання в контрреволюційній діяльності.
Як і Костенко, герой мій іде в прокуратуру з вимогою віддати до суду цього ката, що, пішовши у відставку в чині полковника, жирує на неабиякій пенсії: двоповерховий котедж, велика садиба, обнесена височезним парканом, ще й колючий дріт зверху, як у концтаборі. І, як і Костенко, одержує категоричну відмову: не було ще в історії людства такого випадку, щоб система сама над собою вершила суд і розправу.
І тоді мій герой вирішує власноруч покарати кагебешника. Купує рушницю, надпилює дула, щоб можна було сховать під пальто, і, підстерігши свого лютого ворога, коли той повертався із ринку, прошива йому груди "жаканами".
На постріли набіга міліціонер і, в свою чергу, вбиває мого героя.
(Продовження на наступній сторінці)