Під ковдрою, що я її люто зірвав,— мій костюм, вся білизна моя, всі книжки й рукописи, а поверх — старанно скачаний килим. І в ногах — обидва мої черевики.
А всі предмети жіночого туалету, що на підлозі валялися,— мов щойно з магазину. Не надівані жодного разу...
Хлопці!.. Хлопці—чорти!..
Підібрав поспіхом панталони, сорочку і ліфчик (ось-ось має постукать покоївка!), загорнув у газету та й пожбурив з вікна у бак для сміття, що стояв у дворі.
Сашко ледь не плакав... Випросив у Зіни, щоб мене налякати,— імпортне, жодного разу ще не надіване, подароване на іменини. Бігали до бака — бак був порожній!
— Що я тепер Нульці скажу?
— Інше купи...
— Купи!.. Де його в чорта купиш, коли це з Польщі привезено.
— Другий раз будеш знати, як до мене дівок водить... Так я прописався в Києві.
І ще одна морока: взятися на військовий облік. Пішов у військкомат, пред'явив посвідчення інваліда другої групи,— забрали, погнали на медичну комісію.
— Так я ж інвалід!
— А ми без рук, без ніг все одно комісуємо. Щороку. Пішов на комісію. А там лікарі дивляться на тебе так, наче
ти ось-ось подасися в дезертири.
— Годен к строевой.
Мінус сім: "годен"? Ну й ну... А як загублю в бою окуляри? Зірве вибуховою хвилею?..
— Носіть запасні.
Уявляєте: набігає ворог, цілиться з автомата, а я йому кричу: "Почекайте, запасні окуляри дістану! Бо ці вибуховою хвилею зірвало"!
Пішов до отоларинголога.
— Затуліть праве вухо... Раз — два — три... Затуліть ліве...
— Лікарю, правим нічого не чую.
Взяв якусь трубку, так загнав у вухо, що ледь не проштрикнув наскрізь голову. Заглядав, заглядав — не побачив, мабуть, нічого. Бо написав: "Годен".
"Годен... Годен..." — сипалося на мене кулеметною чергою, і на завершення, наче вибух снаряда: "Годен к строевой". Замість посвідчення інваліда мені урочисто вручили військовий квиток. "Ну, я вам навоюю!" — подумав я мстиво, ховаючи до столу червону ту книжечку. (Обкладинки всіх документів — лише червоного кольору. Навіть "серпастий і молоткастий", навіть посвідчення письменницьке. Це був якийсь дальтонізм, що ним безнадійно хворіло все населення однієї шостої частини земної кулі.)
До шістдесяти літ проходив бравим стрілком-кулеметни-ком. Так записано було у військовому квитку. А потім, уже сивоголового, викликали у військкомат (зібралося таких, як я, гавриків, душ п'ятдесят), виголосили патріотичну промову та й зняли з обліку.
— Тепер на випадок війни хіба що в партизани,— сміялися, розходячись.
Нарешті я одержав квартиру.
Це була чи не перша в Києві "хрущовка" — найгірший її варіант. Сумісні санвузли, прохідні кімнати, в трикімнатній, найбільшій — п'ятеро дверей, ніде й ліжко приткнути, балкончик — одну ногу поставиш, а другу вже ніде, замість паркету — лінолеум, із стель голі дроти звисають: сам діставай люстри, сам їх і вішай, чад із кухні по всіх трьох кімнатах,— справжній комуністичний рай, блакитна мрія мільйонів, що десятиліттями стоять у безконечних чергах на житлову площу та часто-густо в чергах тих і помирають.
Юному читачеві цієї книжки, якщо такий знайдеться, важко буде навіть уявити, в яких жалюгідних житлових умовах скніли радянські "совки" — будівники комунізму. Мій друг Володя Радченко (кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури) не один рік прожив у кімнаті площею десять квадратних метрів. Він, Галя, двоє дітей, батько і мати, брат із дружиною і немовлям. Трохи більше одного квадратного метра на душу — вдвічі менше, ніж на покійника. Вдень ще сюди-туди, вдень дорослі розбігалися на роботу, а дітлашню — в школу та дитсадок, а на ніч набивалося, як мишей у рукавиці. На єдине односпальне ліжко валетами вкладалися старі, на столі — ще одна пара, а решта покотом на підлозі, вночі встанеш до вітру — ногу ніде поставити. Лишалося тільки дивуватися, як вони й жили.
А жили. Ходили на демонстрації з портретами вождів, які плювали на них з кремлівської гірки ("А сейчас барани пойдут",— класичний вислів вождя всіх часів і народів на адресу трудящих, які його ж портрета й несли в численних колонах), дружно кричали "ура!", одностайно віддавали свої голоси за кандидатів непорушного блоку комуністів та безпартійних, душилися в чергах за вареною ковбасою та молоком (тоді не казали "купити", а казали "дістати"), стояли в ще більших чергах на поліпшення житлових умов, тож не диво, що така "хрущовка" радянському "совкові" здавалася расм, якщо не небесним, то принаймні земним.
Моя сім'я перебралась зі Львова, де все було збудоване ще за тамтої Польщі, добротно, до найменших деталей продумано, тому довго не могла звикнути до цієї, пробачте, оселі.
Особливо допікала звукопровідність. В цей п'ятиповерховий будинок по бульвару Лесі Українки, двадцять, були нмонтовані не стіни — надчутливі мембрани, і найменший звук котився безперешкодно з кінця в кінець. Ми швидко навчилися розмовляти впівголоса, але набагато важче було звикнути до постійного галасу й шуму.
Особливо нам допікали цигани, що поселилися поверхом вище. Він, вона й цілісінький рій дітлашні. З раннього ранку до пізнього вечора плач, тупіт і вереск: ні хвилини спокою. А майже щоп'ятниці уся свята сімейка вирушала до м'ясокомбінату та й приносила оберемки кісток. І невдовзі над нашими головами починав лунати стукіт і тріскіт: трощилися кістки під холодець, що розливався потім по великих коритах.
А в суботу замалим не з усього Києва до квартири над нами вервечкою тягнулись цигани.
Спершу ми чули, як розставлялися стільці й столи, як розсаджувалися гості. На якийсь час все стихало, а потім починалися танці: табун здичавілих коней, закусивши вудила, гамселив щосили копитами в підлогу, намагаючись пробити її наскрізь. Нам на голови сипалась штукатурка, як під час землетрусу, гойдалися люстри, в буфеті жалібно видзвонював посуд, тріщали вікна й двері.
— Іх!.. Іх!.. їх!..— доносилось згори. І дикий розбійницький посвист. Це жінка цигана, товста, наче бодня, з ногами-ступами, вже не годна до танцю, сиділа й виіхкувала або, заклавши пальці до рота, свистіла пронизливо.
— Гуп!.. Гуп!.. Гуп!..— казилися здичавілі коні.
— Іх!.. Іх!.. Іх!..— вторив їм розбійник-соловей у спідниці. Той шабаш тривав усю ніч.
Вранці цигани розходились, щоб,— відіспавшись, знову появитись увечері.
З місяця в місяць, щосуботи та щонеділі.
По кілька днів, приходячи до тями, повзали ми сонними мухами. А щоп'ятниці над нашими головами знову тріщали кістки.
Дружина якось не витримала (саме захворів син), піднялась попросити, щоб не так тупотіли. Вийшов хазяїн і, вишкіривши вовчі зуби, так пхнув її в груди, що вона ледь не покотилася сходами.
Я крадькома од своїх сходив у міліцію ("Синку, не зв'язуйся! — благала мамуся.— Ще вб'ють або заріжуть!" Бідна мамуся моя, вона всього на світі боялася, перед кожним хилячи голову). В міліції лише посміялися:
— А що ви од циган хочете?.. Хрущову пишіть! Натякали на розпорядження Хрущова ліквідувати всі циганські табори, а самих циганів поселити по містах і містечках...
Та і в будні ми не мали спокою. Циган десь доп'яв дореволюційний ще грамофон з отакенною трубою, що нею тільки мертвих на страшному суді з могил піднімати, щовечора виносив це страховисько на балкончик: циганська душа прагнула простору й публіки. Ставив одну й ту ж пластинку — з вечора у вечір, з місяця в місяць.
Очі чор-рниє, очі страстниє,
Очі жгучіє і пр-рєкрасниє!..— на всю свою чорну горлянку ревів грамофон.
Пластинка кінчалася, грамофон переводив дух, поки циган накручував ручку, а тоді знову роззявляв металеву пащеку:
Очі чор-рниє, очі стр-растниє...
Другого дня я ловив себе на тому, що наспівую подумки цей проклятий мотив. Розмовляю з кимось, когось слухаю, а в голові лунає:
Очі жгучіє і пр-рєкрасниє...
Відтоді я на всеньке життя зненавидів циганські романси...
Допечений до живого, я надумався помститися проклятому циганові: єдиною зброєю, якою я володів. Написати оповідання (а то й повістину). Описать цього цигана, печерний його інтелект, наперед навіть назву придумав, що дуже рідко траплялось зі мною: "Гегемон".
Циган був представником панівного в нашій країні (за Леніним) робітничого класу, вимощуючи бруківку під нашими вікнами.
Попросив на місяць відпустку в Дяченка, правдами й неправдами дістав путівку в Ірпінь, в Будинок творчості, бо вдома працювати не зміг би, та й поселився двері в двері з Анатолієм Іллічем Костенком, людиною, долі якого не побажаєш і найлютішому ворогові.
В тридцять сьомому році молодий аспірант, попавши під червону мітлу, опинився за тюремними гратами. Там, на волі, залишилася молоденька дружина з дітьми, а тут з ночі в ніч (заснути і вдень не давали) допити, допити, допити: "Сознавайся в тєррорістіческой деятельности" — "В якій?" — "Я єщо, гад, тебе должен подсказивать? Сам прідумай!" — Слідчий, що пачками відправляв під розстріл ув'язнених, уже вичерпав всю, яка була в нього, фантазію.
(Продовження на наступній сторінці)