Знав уже, що секретаря обкому, якому припекло одержати медаль лауреата, в майбутній повісті не буде. Персона поза всякою критикою не те що в статті — в художньому творі тим більше. "Узагальнення! злісний наклеп на керівну і спрямовуючу!" І отих академіків, що підставляли ніжку Анатолієві де тільки могли, а тепер напрасовують лацкани своїх піджаків під майбутні медалі, теж доведеться звести до двох, а то й одного, бо в іншому разі: "наклеп на передову радянську науку!"
"Вогонь!.. Вогонь!.. По власних шанцях, по власній позиції".
А що маю робити, якщо хочу, щоб повість була надрукована? Хай лиш півправди, чверть лише правди, аби хоч це побачило світ!
Втрати... Втрати... Найпекучіше, найцікавіше — в кошик, у кошик! Ненавидячи оте всепрощаюче: а що маю діяти? Так роблять усі...
І коли повість була надрукована (а згодом навіть перекладена англійською мовою та й видана за "бугром", у Австралії, косі погляди начальства: "Чим це Дімаров догодив тим буржуям?" Твори живих наших "класиків", які надійно стояли "в обоймі", перевидавалися іноземними мовами в основному тут, у видавництві "Дніпро", а потім писалося гордо: твори ювіляра такого-то читають усіма мовами світу. Я довго не наважувався показати її Базілевському. Вихований на
5*
131
класичній літературі (не плутати з радянською), він щиро вірив у те, що письменник не може приховувати правди, якою б потворною вона не була.
В цьому ж готелі я вперше в житті упився "до удівлє-нія",— вислів російського письменника Олексія Толстого. Хто-хто, а росіяни знають толк у цій справі.
Для цієї акції була досить поважна причина: за будь-яку ціну я мав прописатися в Києві. Я зібрав усі потрібні документи (ходіння по муках, в кожній установі дивляться на тебе так, наче ти прийшов їх грабувати,— викликати зараз міліцію чи ще трохи пождати), аж до постанови президії Спілки письменників, але в паспортному відділі мені категорично відмовили: була сувора вказівка прописку в столиці різко обмежити. Не допомогло навіть те, що видавництво гарантувало квартиру.
Невже знову повертатись до Львова? А здоров'я сина?..
— Чого зажурився, собацюро? — зустрів мене у видавництві Дяченко.
Я розповів йому про невдалий похід у паспортний відділ.
— Доведеться повертатись до Львова.
— А там що, своїх псів бракує?.. Іди працюй, а ми щось придумаємо.
Пішов до себе в кабінет. Сидів, безтямно втупивши очі у рукопис.
Коли за якийсь час на порозі Сашко:
— Поїхали!
— Куди?
— До одного собацюри.— І не додав більше ні слова. Лише жартував, показуючи на гарненьких жіночок, яких ми обганяли або які йшли назустріч. Поговорити про слизьке полюбляв. І не цурався чарчини. Коли приходив додому "під мухою" і Зіна заходжувалася його пуштрити, він пританцьовував перед нею й виспівував: "Тігра лютая да полосатая"! Або заводив свою любиму частівку: "У тєбя, Сємьоновна, юпка в клеточку, виполняй, Сємьоновна, пятілєточку!" Зіна не витримувала, махала рукою й сміялася: "Іди вже вечеряти, балерун!"
— Зупини! — скомандував водієві Сашко: на бровці стояв, явно нас очікуючи, полковник міліції.
Анатолій Козак, начальник політвідділу Вищої міліцейської школи, Сашків нерозлийвода-друг: у мене поступово складалося враження, що в Сашка пів-Києва ходило в друзях.
— Так куди? — спитав він Сашка, сівши до машини.
— Та на "Поплавок".
"Поплавок" — переобладнаний під ресторан річний трамвай, що, як легендарний крейсер "Аврора", став навічно при березі в околиці Києва. Вздовж низьких бортів розташовані столики, перехились через борт і мий руки в Дніпрі або бери вудочку та й лови прямо на сковороду рибу. Тут готувалися, в основному, страви з риби — від судаків, засмажених в тісті по-польському, до архієрейської юшки, місць завжди бракувало, але тільки появився Анатолій Козак, одразу ж і вільний столик знайшовся, й офіціант, що замало не тріпотів гостинними крильцями. Підлетів до нас з блокнотом і ручкою:
— Що будемо кушать?
Пили, закушували, обмізковували, як прописать мене в Києві.
— Складний варіант,— сказав Козак, смакуючи осетрину.— Доведеться брати в полон Вовкодава.
— Кого-кого? — здивувався я.
— Він що, не зна, хто такий Вовкодав? — запитав Сашка Козак подивовано.— Зарубай собі, чоловіче, на носі: ти можеш не знати, хто такий Микита Хрущов, але не знати, хто такий Вовкодав,— гріх непростимий.
— Амінь! — одізвався Сашко, розливаючи оковиту в келишки.
— Тож вип'ємо за начальника паспортного столу столиці полковника Вовкодава! — проголосив тост Козак.
— І за успішну операцію,— нагадав Сашко.
— І за успішну операцію... В тебе тугрики є? — Анатолій Козак з перших хвилин став до мене звертатись на "ти": якщо ти друг Сашка, то друзяка й мені.
— По самісіньку зав'язку,— відповів за мене Сашко.— Весь бюджет "Радянського письменника" в його розпорядженні.
— Отже, так: завтра таксі о дев!ятнадцятій нуль-нуль під міліцейською школою. І замовлений столик в ресторані готелю, де ти живеш. А решту я беру вже на себе.
Наступного дня за десять хвилин до сьомої вечора я був під міліцейською школою. Козак уже мене ждав.
— Поїхали,— до шофера.— Хрещатик, шість. Знаєш?
— Як не знати, хазяїне!
— Тоді жми на педалі!
Під'їхали до знайомого вже мені сірого будинку (там був паспортний стіл), і з нього саме почали виходити люди у формі.
— Тюлька,— кинув на їхню адресу Козак.— А ось і потрібний нам сом.
Й одразу ж, наче накликана, появилася, ледь протиснувшись у двері, неосяжна постать з погонами полковника.
— Вовкодав?
Анатолій лише кивнув головою.
— їдь за ним,— скомандував водієві.
З Вовкодавом, одстаючи на півкроку, ішло кілька чоловік, щось запобігливо говорили до нього. Той сунув, як танк, несучи важку голову на товстелезній шиї. Супутники відставали один по одному і коли Вовкодав лишився один, Козак наказав:
— Зупини!
Вискочив з машини, наздогнав Вовкодава, вхопив його міцно під руку. Й одразу ж став схожий на підлітка, що вчепився в огрядного дядька. Я так і завмер: ось-ось Вовкодав його візьме і струсить, як набридливу комаху.
Не струсив. Зупинився. Повернувся, як вовк, усім корпусом в бік нашої машини. А Козак махнув рукою: під'їжджайте!
Коли Вовкодав усівся на заднє сидіння, машина аж зойкнула. Гора м'яса придушила мене до дверцят, я боявся, доки ми й до готелю їхали, що дверцята не витримають і я вивалюся на ходу з машини.
Біля замовленого столика стояло чотири стільці, на двох сіли я і Анатолій Козак, на двох — Вовкодав. Глянув на келишки, що в них наливалось спиртне, презирливо махнув до офіціанта рукою:
— Забери ці наперстки!
І поставив перед собою трьохсотграмовий фужер. І ми з Анатолієм — а що мали робити? — теж потяглися за фужерами.
Пили кубинський ром — гримучу суміш пекельного трунку з вогнем — три пляшки, а потім ще дві, а далі вже й не пам'ятаю. А за сусіднім столом сиділи Сашко Дяченко, Володя Радченко і Василь Земляк — ці чорти не могли пропустити нагоди помилуватись, як Толька Дімаров пробуватиме напоїти Вовкодава.
— Ми ж знали, що тебе доведеться в номер відносити,— виправдовувався потім Сашко.
Очумався під ранок, у номері. Тіло трясеться, зуби видзвонюють, а голова!.. А голова!.. Спробував повернутися набік і не зміг: тіло примерзло до постелі. І спина вкрилася інеєм...
— Заході, буду радий!..
Крізь примерклу свідомість пробилося, що Вовкодав пообіцяв сьогодні прийняти...
Котра година?.. Ще б трохи полежати... Де ковдра, щоб хоч трохи зігрітись?..
Ледь розклепив ліве повіко (розклепити праве не вистачило сил), одірвав од подушки головешку. Не голова — чавунний казан, по якому безжалісно б'є молоток. Ковдри на ліжку не було. Не було й на підлозі. Лише якісь білі плями, що гойдалися, повзали, наче живі. Хотів надіти окуляри (короткозорість, мінус сім діоптрій), лапав, лапав — не знайшов.
Зібрав рештки сил, сів. Ногою наткнувсь на окуляри — добре, що цілі. Ковдра була на дивані навпроти, а під ковдрою лежала якась скоцюрблена істота. З головою накрита, витикається лише руда мичка волосся.
"Анатолій Козак?.. Ні, не Козак... Козак чорний, як жук, а це руде, як собака. Приглянувся дужче — коса!.. їй-Богу ж, коса!.. Господи, жінка!.. Звідки вона узялася?.."
Встав із ліжка, глянув під ноги — сорочка!.. Жіноча сорочка, пишно обшита кружевами... І ліфчик... І — Боже мій — панталони!.. Покидані так, наче ота жінка поспіхом звільнялася од них по дорозі до дивана. Або хтось із неї те зривав...
— Невже я?..
"Ти!.. Ти!.." — кричала жіноча білизна. Ось-ось прийде покоївка... прибирати в номері... Дуся!.. Що я казатиму Дусі?!.
— Ей, просніться!
Лежить, як убита. Ні звуку, ні поруху. "Може, й справді померла?" — так і осипало жаром. Уже уявив, як набіжить міліція, як складатиме акта...
— Та просніться ж!
Підскочив, потягнув за волосся і висмикнув... віник. Лялька!
(Продовження на наступній сторінці)