Лаяли й шельмували його молоді, власть імущі люде, які вважали сю лайку й шельмування народного старого поета за свій священний обов'язок і службовий подвиг. Поету не простили нічого, ні одної його життєвої помилки. Драму його життя, що попсувала йому все на світі, ще коли власть імущі ходили без штанів або гадили в пелюшки, [сю] драму особливо грізно і пристрасно пригадували як непростимий, незабутній, підлий злочин поета, що заслуговує вічної кари, презирства і помсти. Що вже ніяка ні партійна його приналежність, ні талант, ні третина століття творчої праці, ні сивизна, ні велетенська праця для народу, для партії, для комунізму не затулять ні його ганьби й злочинства, ні їх пильності й непримиренності.
Навіть бездонну душевну доброту поета вважали за безпринципність і маскування.
Поет у сей час сидів поверхом нижче в буфеті і тихо собі випивав щось алкоголічне. Він був у всьому подібний до свого народу.
— Поете! Нагору поспішайте. Там про вас іде грандіозна мова. Сам N. вас критикує. Швидше!
Поет посидів трохи ще, схилившись над бокалом. Про що він думав, невідомо. Потім пішов нагору, почувши обов'язкові оплески.
Пішов поет нагору... Нагорі в шанобливім оточенні всіх тих, що треба, ішов сам власть імущий, проповідчик грізний.
Его глаза сверкают. Лик его ужасен. Движенья быстры. Он прекрасен. Он весь, как божия гроза".
Підійшовши до "божої грози", поет ввічливо поклонився і, потискуючи длань, сказав, аби не подумала "гроза", що він її зовсім не чув:
— Вітаю вас. Промова епохальна. І переконлива до краю по формі і по змісту. Підписуюсь під кожним її словом.
— А що ж ви думаєте, не правда? В таких ділах треба бути одвертим, не взирая... — сказала "гроза".
— Абсолютно згоден. Я навіть не ждав од вас такого. Я зачарований.
— А ви не дуже бравіруйте, — доповідчик грізно нахмурився і зловісно блиснув очима.— Вам би плакати треба, а не вчиняти жалюгідні намагання жартувати.
— Я дуже вдячний вам за милостиву пораду. Дійсно, піду я краще додому да поплачу, — сказав поет.— Будьте здорові й щасливі. Бажаю вам добра. Тільки два слова на прощання: ви прийшли і підете, а я вже остався...
Поет повернувся і поволі пішов по східцях униз. Спина в нього була зігнута од великої ноші, голова біла, ніби весь огонь уже згорів у ній і лишився один тільки попіл. Дома вночі він склав вірша прекрасного і чистого, як ручай, для свого і всіх народів про те, що комунізм поборе і запанує в усім світі, не дивлячись ні на які темні сили, що стоять на переможнім його шляху, і буде братство на землі, і любов, і жалість.
Наймогутніша машина епохи — земснаряд — має абсолютно неоригінальний і неефектний вигляд. За допомогою сієї машини ми перетворимо Землю. Те, що мріялось лише в казках чи в снах, може стати реальністю наших днів. От що таке земснаряд. І нічого показного. Се не машина, а цілий образ.
21/ІХ [19]52
Секретар Херсонського обкому виступив з доброю доповіддю.
Голос у нього молодий, і сам він міцний і здоровенний.
Намагався говорити найчистішою руською мовою, що йому й удалось на 150 %: він акав більш, ніж се роблять самі руські люде... Перестарався.
За змістом промова була хорошою.
12/Х [19}52 Неділя, ранок над рікою Підпільною
НАД ВІЧНИМ ПОКОЄМ
Преклоняю коліна перед тобою, повний невимовної вдячності, що породила мене в великі часи, що напуваєш і годуєш мене всіма твоїми багатствами хліба, меду, молока твого, твоїх пісень і музики, що даєш мені радощі й страждання і приймеш до свого лона, як прийняла дідів моїх і прадідів, мати моя.
Чому так любили тебе, і так оспівували, і так серцем тяглися до тебе, й думками, і всіма найвищими почуттями, що тільки було вищого й чистішого в мужній людині.
Благословляю день, і осінь, і теплий вечір, і шум сокориний, що доноситься до мене з того берега.
21/Х [195й2
Коли мені пощастить написати сценарій в доброму здоров'ї і я не втрачу працездатності, я зроблю фільм свій на Київській студії.
Я повертаюсь на Україну і творитиму серед свого народу. Я не можу без нього далі писати. Як би важко мені не було. Як не доведеться поневірятися мені в Києві, я мушу, зібравши всі сили, не звертати уваги на людей, що мене ненавидять, творити для народу, молитися народу, ідучи з ним до великої мети — побудови комунізму, і жити одним — картиною про велике будівництво на Дніпрі і в степах України.
ПРО Г. І Л.
Є й такі. Приїздять, сновигають. Закопилюють губи. їм не подобається. "Скучно. Сіро. Неефектно". "І чим більше придивляєшся, тим сіріше..." і т. д. Отсі підсліпуваті виродки, лжеписъменники, псевдокореспонденти... яких не слід би пускати сюди •на пістолетний постріл...
Дивитись соромно. Не могли найти нічого кращого прислати.
24/Х [19]52 18 годин
Іду з аптеки. По дорозі коло Управління Дніпробуду стоять дві жінки молодих. Прості собі трудівниці. У одної немовля, сповите у білу простиньку. Вона гойдає його на руках і сама ритмічно похитується, щасливо усміхаючись дитині. І мене, що пройшов у п'ятнадцяти кроках і бачив їх всього лише п'ять секунд, обнімає радість.
Потім на дорозі спинився самоскид. Друга молода робітниця з привітним чистим лицем кивнула водієві. Він снинив машину. Вона сідає в кабіну, посміхаючись водієві — своєму, очевидно, знайомому, — а в мене на очах сльози радості. Чому?
Життю. Його простим, ніби звичайним явищам прекрасного, людяного, ніжного...
ХАМ
Зайшов до N. в кабінет. Переді мною сидить свиня... Через кілька хвилин мовчанки вона запитала мене, чи я до неї прийшов. Коли я сказав "так" і назвався, вона, не дивлячись на мене, спитала, що мені треба. Потім таким же... трактирно-хамським чином вона спитала мене, для якої мети, і потім помовчала хвилин зо три, займаючись підписуванням якихось паперів. Соізволила сказати мені, також не дивлячись, що вона не може мені виділити нікого в провожаті для огляду дільниці бетонних заводів і що вона може мені дати записку до виконроба N., якого я мушу десь там знайти. Я пішов. Свинтус так і не глянув на мене.
Противно мені було так, що аж у голові заболіло. Потім я подумав собі: та се ж прекрасно. Слава богу, найшов-таки свинтуса, що зі своєю хамуватістю теж будує комунізм..., що, може, десь в його онуках щезне тавро хама...
У кутку біля нього стояло перехідне знамено комсомольське — хіба не парадокс!
14/Х1 1952
ЮЛІАНА
Я так люблю мою Юлю, як ніби й не любив ще ніколи за двадцять п'ять років родинного з нею життя. Я безупинно говорю їй найніжніші слова. Милуюсь нею, весь переповнений до неї глибокою ніжністю.
...Так, я люблю її, мою Юлю, і з того щасливий. Хто послав мені любов?
Пречиста вода великої Ріки мого народу! Се її цілюща волога оповила, омила мене, її вічно дівоча українська ласка і бездоганна чистота її багато-щедрих фарб.
М'яка тепла вода її оновила мою душу, очистила від журби і скорбот, повернула до краси. І став я тим, для чого родила мене Мати моя, добрим і радісним. Вона наповнила серце моє любов'ю, миром, щастям. І я благословлятиму тепер усе життя чисті її береги, і плескіт ласкавий її хвиль, і синє небо в її водах ніжних, і теплоту материнсько-дівочу, святу від кожного дотику її рідної води до мене.
Річко, річко, душа мого народу, який безцінний дар ти принесла мені! З кожним спогадом я купаюсь в тобі, з кожною світлою думкою лину до тебе на тихії води,, на ясні зорі, несу тобі в жертву найдорожчі мислі, припадаю до тебе.
Свята моя, незабутня, вічна! Поклич мене, прийми на свої береги, де трудяться мої люде, де чую спів...
1953 рік
31/1 [19]53
Милого її забили на японській війні в той саме час, коли ще тільки-но зійшла її зоря. Не наложила вона на себе руки. Не прокляла всесвіт і бога. Не втопилась. На всі ці драматичні речі, вчинки у неї не вистачило героїзму. Вона не була глибока, як безодня, чи гостра [як] блискавка. Вона була ніжна, як вода. Тихо плакала вона на самоті по своєму Василю. А коли хтось пожалів її і приголубив, вона невільно віддалася своєму покликанню...
— Чим же хату покриємо?
— Соломою. Чим.
— Кажуть, що соломою ж тепер не можна.
— Чому?
— Погана солома. Перестали молотити в околот.
— Ні, не тому. Солом'яна стріха, писателі кажуть, в ознакою міщанства, націоналізму.
— Дурниці. Солома в голові — ото міщанство чи дворянство, а стріха може бути всяка. Аби не протікала.
— Еге. У його, мабуть, грошей багато.
— Стріха не міщанська, а людська, якщо в в вас серце.
— Міщанська вона для міщанина, а для нас людська. Солома у них в голові. Солом'яне серце і блудлива холодна душа.
— Красива.
— Тю, лихо його забери! Вже в соломі націоналізм завівся.
КИТАЙ
ЗУСТРІЧІ ТВОРЧІ
//Полетіли в Китай. Або прибула делегація китайських робітників і селян на Каховку.
Глибоко інтимна розмова українських, російських і китайських трудівників землі.
Трудівники землі.
Про ліси, про фруктові дерева...
41VIII [19]53
ПЕРСОНАЖІ "ХАТИ"
//Один з персонажів хоче, щоб у майбутньому було багато звіра в степу і птиці. Все хліб та хліб. Я хочу, щоб усе було.
Він мріє про майбутнє. Щоб було цікаво.
І щоб були хижі звірі.
Нічого. Ми виховаємо у них новий інстинкт — дружби до людини.
Досить хижацтва.//
(Продовження на наступній сторінці)