//Відсутність підтексту в ролях не дозволяв акторам творити образи. Тому вони не живуть, тобто не мислять ("Я мислю, отже, я існую"). Вони читці реплік.//
1/Х 1954
//Що може людина? Могутня нечувано наша людина сьогодні. Взагалі людина сучасності — якими засобами вона володіє?//
Верещака. Працюєте погано. По-старому.
Тихий. Скажіть мені: коли б були ви не письменник, а хлібороб, як ми от, як би землю краще по-новому обробляли,?
Верещака. Я? Я про це не думав. Я взагалі кажу.
Ти. Жди. Жаль. От бачте.
Верещака. А ви? Коли б були ви не колгоспник, а письменник, про що б ви книжку написали? Еге. Ви про це думали?
Тихий. Думав. Я написав би книжку про гарну, лагідну людину, добру і чесну. Про те, як призначили її, цю людину, на роботу, таку, для якої у неї ума-голови не хватає. І як оця людина поволі стала злою, нечесною, гидкою і нещасливою. І як через неї стало нещасливими багато гарних, розумних людей. Не перебивайте. І як потім у це село приїхало високе начальство і цю людину вроді неначе вигнало з посади, і як усім нам знову стало легко й ловко жити. І тій людині теж.
Верещака. Так. Може, ви назовете прізвище цієї людини?
Тихий. Можу назвать. Можу й не назвать.
Запорожець. Не називай, Трихван! Усі вони один у одного горілку п'ють. Правди не доб'єшся все одно.
Тихий. Доб'юсь.
Верещака. Одне можу вам сказати: напевно високе начальство до вас не приїде...
РОМАН
11/Х [19]54
У всіх його проявах розікласти на п'ять пар:
//Любов і радість. Ревнощі і страждання. Народження дітей. Розлуку.
Злиття сердець, щастя владання. Обман і мерзотність.
Прагнення до висот і допомога друга. Прагнення до висот і гальмування міщанки. Похибки серця. Гармонія.
З усіх повсякденних явищ поєднати один вірний і точний роман. Переплести всі долі пар.
НІЧ
1. Вони в степу обійнялись (тема моря).
2. Вони потонули, море закрило їх.
3. Друга пара па човні на Дніпрі,
4. Човен на Дніпрі. Вони в ньому лежать.
5. Сцена підла.
6. Вона одна в степу. Страждання. Музика.
7. Фівчук лягав спати.//
221/Х [19]54
Н. Каховка
Деталь.
Їздив з М. в Стару Каховку. Хотів знайти невловимих водобудівців. Двічі не заставав. І обидва рази мене вражали секретарки зава і парторга. Обидві досить гарнесенькі, молоді, з гарними фігурами. Але пики в обох злі, як у гадюк. Вони ніколи не бачили мене в житті, не знають, хто я. Але обидві огризалися на мої запитання, наче перед ними стояв не сивий відвідувач, а їхній найлютіший ворог.
Яка дивацька відсутність елементарного виховання! Так хотілося сказати: "Посміхнись ти, дурепо паршива! Попроси мене люб'язно сісти. Які ідіоти тебе виховали? Який дурень узяв тебе до себе на роботу?"
Потім я подумав: "Ні, змовчу. І тихо піду".
Можливо, вони копіюють своїх начальників?..
23/Х [19]54
Різне. ...Да! Заходжу я до Петра Івановича. Скільки років не бачилися! Людина культурна, море чарівності. Є нам що згадати. Одне слово — зустріч майже близьких друзів. Розмови високі, політичне спрямовані до самих вершин комунізму. Просунувся Петро Іванович, просунувся здорово! Ось як злетів! Ну і досвід, звичайно, керівної роботи, і зовнішність, і голос, і посмішка, і щось таке, знаєте, високе і принадне, керівне на обличчі...
Але ось дзвоник секретарки. Коротка розмова. Петрові Івановичу треба когось прийняти. Хтось зараз повинен до нього ввійти з підлеглих. Чому я це знаю? Я бачу: Петро Іванович непомітно для себе і для мене, через звичку, вже інша людина... Відвідувач заходить... Розмова відвідувача з строгим, жорстким керівництвом коротка. Похмуре керівництво, важка бездушність і нечутливість цього наймилішого Петра Івановича. "Вправляв мозги" прибулому, очевидно, розумній і нещасній людині.
Він виходить пригнічений, супроводжуваний важким поглядом.
Крісло повертається в мій бік, і переді мною знову ліричний шанувальник вільного жарту, трохи скептик і прочая, і прочан, і прочан.
Милий Петро Іванович:
— Да! І ось, значить, це саме, приходжу я додому...
Я думаю: господи, звідки ся артистичність? О, порожня посудино... Ти вже недосяжний, непроникний, обтічний. Ти всемогутній. Скільки ж тобі років? Нікому не вирахувати. Ти старий як світ... Чи є ти плямою капіталізму? Чи ти ще при феодалізмі був таким сучим сином? І будеш при комунізмі? Ба, мабуть, будеш, бестіє!
26/Х 1954
Сьогодні у мене приємний ранок. Наче менше стала боліти голова. Отримав велетенське душевне полегшення від телефонної розмови з Юлею. N. надіслав мені дружнього листа з вкладеним у нього рецептом і двома пакетиками дидретину. Сповнений до нього почуття глибокої вдячності, до цієї доброї, розумної людини. Спасибі йому.
І ще одна хвилююча зустріч буквально збудоражила всього мене, як то кажуть, до краю. Сьогодні я отримав деяке ствердження однієї своєї старої таємної здогадки.
Я думав влітку ще в Москві, і особливо тут, в Каховці, і головним чином у Грушівському Куті, а також пропливаючи пароплавом по Дніпру:
Чи це все так? Ну, добре, Каховську станцію і водоймище — море — я розумію, визнаю повністю і люблю. Ся споруда варта всіх жертв — і зруйнування сіл, і затоплення плавнів, і всіх найдорожчих трудів нашого народу. Чому? Тому, що воно породжує Південний життєдайний канал. Се зрошення, обводнення, се життя і благополуччя наших степів. Воно абсолютно прогресивне.
Інші греблі? Зокрема, Кременчуцька? Та сама, яка повинна затопити 45 000 домів серця України? Чи потрібна вона? Чи така вже вона необхідна? Для чого вона? Для постачання запорізьких турбін? А може, плюнути нам на ці турбіни, на сії вісім тощих фараонових корів? Чи не надто дорого обійдуться сії запорізькі їхні кіловати? Можливо, ми далі обійдемося невеличкими греблями для підтримання нормального судноплавства і в невеликій мірі для енергії?
Адже людство вступило в нову енергійну еру! І яку! Оволодівання термоядерною енергією робить нас всемогутніми володарями всієї Сонячної системи, а не лише Землі?
Навіщо ж сі складні архаїчні, божевільне" дорогі гідроелектрогіганти на прекрасних ріках? Ці затоплення міст і сіл?
Я задавав отсі питання А-ву, але переконливої відповіді від нього не отримав. Очевидно, він не до кінця розуміє все, будучи поспіль захоплений своєю прекрасною і благородною справою.
І ось сьогодні один професор Одеського гідротехнічного інституту підняв раптом переді мною завісу.
Очевидно, саме у зв'язку з атомною ерою вже почали переглядати всю проблематику гідробудівництва. І той факт, що зараз закрили всі нові гідротехнічні в у а й, залишивши лише один старий, Одеський, свідчить про дещо.
...Ми будемо робити новий стрибок у розвитку енергетики. Атомний.
Греблі ва основних великих наших ріках, очевидно, будуть невеликі, з скромними відмітками для полегшення судноплавства і зрошення, без ломки сіл і міст, без знищення прибережних лісів і затоплення гігантських [просторів] дорогих земель.
Не кажіть — немає конфлікту. Є конфлікт. Вчора увечері я довго сидів у А. Ми перебрали багато тем і не помітили, як промайнуло дві години. Як і завжди, ся людина подобалася мені. Тому я мав задоволення від спілкування з нею.
— Скажіть мені, чого ви могли вільно і, так би мовити, безкарно не робити в Каховці всі оці чотири роки?
— Тобто? — А. підвів свою могутню голову і ледь-ледь примружив очі. Він, очевидно, трохи втомився.
— Ну, могли ви не асфальтувати вулиць, не саджати дере", не будувати Будинку культури?..
— Боже мін! — в голосі А. забриніли складні інтонації здивовання [через] наївність питання, сміх, гіркота.
— Та я нічого не повинен цього робити. Це все мої злочини? Будинки, театр, асфальт, озеленення, архітектура, все-, що вас тут приваблює, що радує людський погляд, що надало будові відчуття благоустроєного нового міста, — все ж це суцільний докір мені. Все мені поставлено на вид: "Що ви тут накоїли? Хто ви? Гідробудівник чи градобудівник?"
А. почав оповідати мені всю історію створення міста — се разюче.
Ось на чому можна створити п'єсу, роман про народження міста, яке люблять уже городяни і вже пишаються ним і за яке будівник отримує докори від високопоставлених свинтусів.
— Ви що тут набудували? Хто вам дозволяв? Ви бачили в К...? Як там Іванов — Петров — Баранов працює? Збудував простенькі бараки, койки в три яруси, по сто, сто двадцять чоловік на барак — і все! І працюють! А ви що думали? Не працюють? Працюють! Ось як. А ти, так-перетак, двоповерхові лазні тут, та кам'яні двоповерхові квартири, та асфальти... ти на це розбазарюєш?.. І так далі і тому подібне, неуявно дике. ї хто це, ви гадаєте? Заступник міністра.
Я сидів вражений.
— А на чому втримався? — А. замислився.— Мене підтримав український уряд. Так, так, вони всі мене підтримали, і український ЦК. Тут зовсім інше розуміння речей...
Ось, власне, і все.
— А які тут інженери, майстри, робітники! Се — гвардія. Се — аристократи духу. Дивовижно благородний, щасливий якийсь колектив!..
26/Х [19]54
(Продовження на наступній сторінці)