— Ні, — заперечливо похитав головою Павлюк. — Селянські загони здебільшого ще беззбройні, а козаки ще не всі зібралися. Йти зараз на Білу Церкву все одно, що підставляти голову під обух. До того ж ранні хуртовини відрізали від нас багато загонів, чимало їх застряло в Задніпров'ї. Ще не привезли всі армати, зараз обози переставляють з возів на сани, а отже, не підвезено порох, свинець та провіант. Доки всі зберуться, потрібен ще час. Для вирішального бою я вибрав Мошни, куди найзручніше сходитись усім загонам. У Мошнах всю осінь діє Скидан, нещодавно він узяв Корсунь та Стеблів. Але чимало ще містечок залишається в руках ворожої нам старшини. І ще одне: увесь люд оповіщений, що збір у Мошнах. Перегравати все це на Білу Церкву, заново жмуритись вже пізно. Хай ляхи сваряться між собою, кожний згаяний ними день тільки на користь нам. Бо нам важливо зараз виграти час, підтягти загони й обози. І по змозі озброїти селян та міщан. — Помовчав, крутячи вус. — Що скаже на це товариство?
— Пристаємо! — за всіх відповів Чурай, і отамани на знак згоди закивали головами.
— Тоді завтра вирушаємо в Мошни, де невдовзі має вирішитися наша доля, — сказав Павлюк і поклав на стіл стиснені кулаки. — Не будемо передчасно гадати, як воно складеться...
А сніг сіявся, падав, кружеляв... Теплий, лапатий, м'який. На деревах, хатах, тинах, стіжках сіна непорушно виростали білі пухкі та пишні шапки. Сніг устеляв світ беззвучно, німо. Зникло все: земля, місто, люди, — всюди був один лише сніг, і білий світ видавався чистим, мовби щойно народився... Такого білого-білого снігу, мовчазного, теплого і чистого, Павлюк вже давно не бачив. Не втерпів, відіклав свої універсали й вийшов надвір. Довго стояв непорушно, прислухаючись, як падає сніг, і йому здалося, що він маленький, безтурботний хлопчик у своєму селі, що немає в нього ніяких дум і клопотів, що вибіг він у двір, взувши бабусині шкарбани, й зараз накачає снігу і зліпить отакезну бабу... Павлюк посміхнувся від повноти щастя і побрів навпростець до левади, і доки йшов, сніг обліпив його з ніг до голови, ніби відгородив своєю білизною від усього світу. Сьогодні у гетьмана видався вільним вечір, завтра він знову не матиме спокою і в голові буде тісно від дум, а там — Мошни, бій… Завтра буде все, крім спокою і тиші. І сьогодні йому хотілося побути наодинці зі снігом, бо сьогодні він укутував землю, прикривав її рани і лихоліття, створював хоч миттєву ілюзію щастя та солодкої дрімливої байдужості, коли хочеться безтурботно дивитися на білий світ, упиватися тишею і забути про все.
І — диво дивнеє! — сніг пахнув весною, якимось незнаним досі зіллям. Він не просто пахнув, а входив у душу, в кожну клітину тіла, і годі було втямити, яким зіллям він пахне. То Павлюкові здавалося, що сніг пахне вишневим цвітом. То уловлював у ньому запах зеленої брості, яка тільки-но вибростилась зеленим горбочком, тріснула на весняному вітрі, бризнула клейким зеленим соком життя і обережно, сторожко-сполошено висунула кінчик першого листочка... То зненацька сніг запах м'ятою...
— Павле!
— Маринко... — прошепотів він, не повертаючись. — Ти чи білий сніг до мене озвався?
Він рвучко оглянувся. Вся обліплена снігом, підходила до нього Марина, наче виринала з білого дива, тільки карі очі її світилися карим теплом, мов дві зорі в білому царстві. І він пішов на ті зорі, на їхнє каре літепло.
Марина взяла жменю снігу, зліпила його і, сміючись, пошпурила, влучивши Павлюкові в груди.
— Прошу не сприйняти це як замах на життя гетьмана! — І, засміявшись, побігла.
Павлюк наздогнав дівчину, обхопив її за плечі і, як колись у далекому-далекому дитинстві, ще пустотливим хлопчиком, натер дівчині снігом щоки... Вони сміялися, а потім обоє зненацька вмовкли... Він близько-близько побачив її розпашіле, розчервоніле лице з теплими карими очима, сніжинки на її віях, сльозинки під очима, що утворилися від розталих сніжинок... А потім — губи, і потягнувся до них, відчувши, що й вона подалася йому навстріч... Її губи, ледь охоплені холодком, наче чистим осіннім повітрям, були м'які, покірні і враз затеплилися. І світ кудись зник, була лише свіжість, непочата, непорочна свіжість живої вологи дівочих губ. Але це тривало якусь мить, скороминущу і довгу, як вік, водночас. Він опам'ятався, бо раптом когось побачив у білій пелені снігу.
— Такий білий-білий сніг, — прошепотів Павлюк.
— Ти кого побачив? — запитала вона, пильно дивлячись йому в очі. — Кого ти щойно побачив?.. Чому ти мовчиш? Ти її побачив, я знаю. Ту, другу, котра не дає тобі спокою, котра болем стоїть у твоїх світлих очах…
Він мовчав... Марина відступила од нього і наче розтанула в білому снігу.
...Тої ночі йому снилася Олена. Дивно снилася. Вони йшли вишневим садом. Вишні квітли, білі-білі, наче молоком облиті. А за садом лежав сніг. Кучугурами. Увесь світ був завалений снігом, а вишні квітли.
-— Незвичайно якось, — мовила Олена, — вишні цвітуть, а всюди сніг лежить. Що зараз – весна чи зима?
— Зима, — відповів Павлюк. — А вишні квітнуть тому, що ти біля мене... Тому, що ти є на світі.
Олена тихо посміхалась.
— В день святої Катерини я поставила гілочку у воду. Коли гілочка зацвіте до Різдва, то вийду заміж.
— За кого?
— Ще не відаю... Ось почнуться різдвяні ворожіння, поворожу й дізнаюся. Візьму конопельок, опівночі тричі обійду навколо хати і посію конопельки.
Олена тихо заспівала:
Я, святий Андрію,
Конопельки сію,
Дай, Боже, знати,
З ким весілля грати…
Павлюк дивився на неї здивовано.
— Вночі мені мусить хтось приснитися, — казала Олена. — Хто прийде конопельки жати, той і буде моїм судженим.
— Хіба не я твій суджений? — вигукнув Павлюк. — Адже ти обіцялася? І я кохаю тебе. Я всі ці роки думав про тебе.
— Не знаю... Нічого не знаю...
Якось боляче глянула на нього і щезла...
А вишневий сад снігом занесло...
"Але ж я мушу йти і жати її конопельки", — подумав Павлюк, схопив серпа і побіг... І буцімто бачить він, що конопельки Олени вже кимось скошені...
— Хто? — прошепотів Павлюк і прокинувся.
"До чого цей дивний сон? — подумав він сполошено. —
Де зараз Оленка? Чи хоч жива вона? Сад серед снігу... Конопельки... До чого цей сон?..
" За вікном стояла біла від снігу ніч.
Розділ чотирнадцятий
...Олена виглянула у вікно і обімліла: вуличкою мчали гусари. Вона якусь мить дивилася на одного з них, що мчав ближче до вікна, і зір її бозна й для чого фіксував кожну деталь його залізного вбрання: шолом із шишаком і шматиною тканини, що розвівалася в нього за спиною, груди, закуті в панцир, металеві наручники сягали аж до ліктів, в одній руці тримав щаблю й розмахував нею, а біля сідла в нього висів палаш і стирчала бойова сокира. В лівій руці тримав довжелезний спис з прапорцем на кінці, такі ж списи з такими ж косинцями-прапорцями були й у інших гусарів. Ось вперед вирвався вершник без панцира, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба з білими вилогами, і щось закричав...
І тої ж миті Олена ніби зі сну пробудилася.
— Вставай, Романе, ляхи в селі! Гусари вулицею мчать!
Роман схопився... На вулиці закричала жінка.
— Влипли, — тільки й мовив Роман і став поспіхом одягатися. — Скільки пройти доріг і в самому кінці в пастку...
Вбігла молодиця, в якої вони зупинилися на ночівлю.
— Ой, швидше ховайтеся, бо ті іроди вже людей хапають. Тебе, чоловіче, вб'ють, та й усе, а з неї, — кивнула на Олену — ще й познущаються гуртом…
На вулиці кричали жінки... Роман накинув Олені кожушину на плечі, потягнув за руку...
— Швидше... Мо’, городами проскочимо. Тільки б вислизнути з села, а там ми на волі...
У сінях почули, як у дворі дзвенять мерзлі панцири гусарів, хропуть коні, голосять жінки... Роман рвучко відчинив двері, і разом з морозом, сніговою пилюгою на нього ринулися якісь чорні потвори у всьому залізному, грімкотливому, збили з ніг... Його тягнули вулицею, і він краєм ока бачив, що по всій вулиці потвори, закуті в залізо, женуть людей. Та й те, що бачив, видалось йому сном. Все ж таки схопився на ноги, вдарив кулаком у груди чорну потвору, але відчув, що його кулак натрапив на холодне, слизьке залізо й зоставив там шкіру із щиколоток, бо ж надворі мороз. Потім його вдарили в спину, і він полетів у хлів, де вже було повно людей, стукнувся головою в чиїсь ноги, й на нього впав хтось інший... По хвилі свідомість прояснилась, і Роман побачив, що опинився у довгому холодному хліві, на стінах якого густо сидить іній, Олена тримається за руку, а поруч них стоять і лежать нерухомо жінки, дядьки, підлітки, діти... А до хліва вкидають все нових і нових односельців. Ось на порозі виріс ротмістр з хвацько закрученими вусиками, великим носом і булькатими очима. Він був у шоломі із гострим шишаком, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба, тримав у руках важкий палаш, з якого стікала кров, і сам важко дихав. А з-за його спини визирали ті чорні потвори у мерзлому, грімкотливому залізяччі…
— Ей, ви!.. Ук-ра-їн-ці-і! — протяг ротмістр глузливо. —Охолоньте трохи в хліві, а ми погріємося у ваших хатах. А коли розігріємось, то прийдемо... Ха-ха!
Гусари загрімкотіли залізом, зарипіли двері, й чути було, як по той бік чіпляли замок.
(Продовження на наступній сторінці)