"О Боже, де ж моя смерть-рятівниця?" — в розпачі подумала Олена й відскочила в куток під захист образів.
— До Бога поближче? — захрипів ротмістр. — Ге-ге! Ти і за пазухою в Бога від мене не заховаєшся, куріпко!
Кинувся до неї, спіткнувся й простягнувся на долівці, дзенькнувши ножем на поясі. Олена в розпачі метнулася до дверей, вдарилась плечем, гарячково мацаючи руками в пошуках защіпки, та ротмістр уже схопив її обіруч за талію і потягнувся слюнявими губами до її лиця, дихнувши перегаром. Вона вивернула голову, пручалася, але міцні руки ротмістра стисли її, як обручем, і вона відчула, що під нею щезає долівка. Ротмістр підняв Олену і кинув на постіль, сам навалився на неї. Олена пручалась і відбивалась як могла, але відчувала, що їй не здолати його силу. В розпачі вона вкусила його за руку, та він, рвучи на ній одяг, не звернув на те уваги... Тоді Олена відчула, що її рука натрапила на руків’я ножа, що висів у нього на поясі. А далі неясно пам'ятає... Ротмістра трясла лихоманка, він уже доривав на ній сорочку, як вона висмикнула в нього ніж і що було сили застромила йому в бік… Він крикнув, захрипів, щось бурмочучи, і враз обм'як… Олена, натужившись, зіштовхнула його з себе. Він зсунувся і гуркнувся навзнак...
Олена важко дихала, судорожно поправляючи на грудях порвану сорочку, і була наче оглушена, жоден звук не долітав до неї... Так тривало якусь мить, потім почула регіт гусарів за дверима й опам'яталась. Заметушилась по хаті, не знаючи, що діяти, щось хапала, кидала, знову хапала... Потім нараз згадала дощаний хлів, людей, що чекають смерті, й серед них Романа... Треба не лише самій вирватися звідціля, а й людей порятувати... Забігала поглядом по хаті й спинила його на ротмістровій кольчузі, що лежала на лаві, на шоломі з шишаком, на мечі і пістолі... Ще далі вона побачила його чорну шубу...
…Коли Олена в одязі ротмістра, кольчузі, шоломі і чорній шубі, тримаючи в руках шаблю, відчинила двері, то гусари навіть не обернулися до неї. Декілька з них хропіли просто на долівках, ноги одного стирчали з-під столу, а решта, утворивши коло — обнявшись, горланили пісень... Біля них лежала гола замордована молодиця, і її груди були закривавлені. В Олени раптом визрів жорстокий план помсти гвалтівникам. Взяла зі столу запалену свічку й вийшла в сіни. Там лежав ворох прядива. Олена згребла те прядиво під двері, сунула в нього свічку й, упевнившись, що прядиво загорілося, вийшла з сіней і заперла надвірні двері.
...Гусар, який стояв на варті під дверима дощаного хліва, навіть ойкнути не встиг, як упав, напоровшись на шаблю. Тремтячими руками Олена відчинила двері і за кричала:
— Люди!.. Це я — Олена!.. Вибігайте, люди, паліть хати з п'яними гвалтівниками! Вбивайте хижих звірів! Хапайте по хлівах їхніх коней — і до Павлюка...
Розділ п'ятнадцятий
Військо розвалювалося на очах, і Микола Потоцький нічого не міг вдіяти. Настало перше грудня. Річний строк служби, на який наймалися жовніри, скінчився. Щоправда, за умовами договору, затвердженими сеймом, лишалися ще додаткові два тижні, і військо вже з чотирнадцятого грудня вважало себе вільним від будь-яких обов'язків перед ойчизною. В тім числі й перед головним командувачем польним гетьманом Потоцьким, котрий після чотирнадцятого грудня ризикував зостатися в Білій Церкві лише з своєю власною охороною та надвірною гвардією Самуїла Лаща. Полки спішно провели свої внутрішні ради й ухвалили: в зв'язку з тим, що їм не виплачують протягом осені платні, а також зважаючи на зиму, від подальшої служби відмовитись!
Переляканий Потоцький не знав ні дня, ні ночі, бачачи, як на очах розкладаються полки, падає дисципліна й будь-яка слухняність. Хоругви щодня збираються на раду, галасують, кричать до хрипоти і, так нічого й не ухваливши, другого дня знову починають мітингувати... Польний гетьман метався з Білої Церкви у Бар і назад, благав, умовляв коронного гетьмана потурбуватися перед королем, щоб війську спішно привезли платню. Конєцпольський обіцяв, але Потоцький, не дуже цьому вірячи, повертався у Білу Церкву, де на нього очікували вже делегації від полків. Делегати вимагали грошей. Потоцький клявся, закликав їх до порядку та вірності Речі Посполитій, лякав їх повсталими козаками і змушений був знову мчати у Бар… Військо продовжувало розпадатися.
— Ми не невільники! — кричали охриплі на своїх безкінечних мітингах вояки. — Ми відмовляємося від подальшої служби і негайно вимагаємо плату, яку заслужили цієї осені!..
Зрештою Потоцький у відчаї видав наказ, яким зобов'язував усі полки негайно вирушити на Задніпров'я, в напрямку Чигирина та Корсуня, для "вгамування бунтівних козаків самозванця Павлюка". Але на той грізний наказ головного командувача військо не звернуло щонайменшої уваги. Більше того: бунтівні жовніри видали свій власний наказ, в якому веліли поручникам усіх хоругов, переборовши опір своїх офіцерів, не звертаючи уваги на головного командувача й ойчизну, прибути четвертого грудня у Фастів на конфедерацію!
Першим про цей наказ бунтівного війська дізнався пан Лувчицький, військовий стражник і командир другого полку, особистого полку польного гетьмана, котрий теж приєднався до конфедератів. Лувчицький розвозив по полках наказ Потоцького про наступ на Чигирин і, дізнавшись про конфедерацію, того ж дня подався у Фастів.
В надвечір'я він під’їжджав до містечка, яке бунтівні жовніри вибрали за свою тимчасову столицю. Тріщав мороз і міцнішав з тією швидкістю, з якою згасав короткий зимовий день. Сніг то рипів, то стогнав під полозками саней. Пан військовий стражник, закутавшись у шубу, почувався зовсім кепсько. Мороз залазив навіть під шубу, та гірше морозу дошкуляла конфедерація жовнірів. Яку ухвалу приймуть конфедерати на своїй раді? Що, коли надумають повернутися у Варшаву? Матка Боска!.. Вони піднімуть повстання у самій Речі Посполитій! Пан стражник зітхав, мало вірячи в успіх своєї поїздки. Холодні засніжені рівнини, аж сині від морозу, обступали Фастів з усіх боків. Самого містечка не було видно, лише бовваніла фортеця та де-де тяглися вгору немічні димки й тьмяно, наче вовчі очі, блимали вогники в кількох місцях.
При в'їзді в місто стояла стража.
— Стій! Хто?! — до саней підійшов поручник з жовнірами.
Лувчицький зрозумів, що перед ним не просто військовий дозор, аби ворог не зумів увійти в місто непоміченим, а варта конфедератів. І коли б він назвав свій чин, то його сани за голоблі повернули б назад... Тому пан військовий стражник бадьоро вигукнув:
— Поручник третьої хоругви другого полку. Спішу на конфедерацію. Де збір?
— У квартирі поручника першої хоругви коронного канцлера, — відповів дозорець. — По цій вулиці прямо, потім ліворуч третя хата. Поспішайте, пане поручнику, бо коло вже почалося.
Коли пан стражник під'їхав до хати поручника першої хоругви коронного канцлера, то побачив не один десяток саней, біля яких тупцяли закоцюблі візники. Лишивши у санях шубу, бігцем вскочив у сіни, де вже товпилися жовніри, і з трудом протиснувся в хату. Спершу він нічого не побачив, бо всюди були спини, і Лувчицький опинився наче в колодязі. Зрештою відсунув якусь спину і побачив, що хата повна делегатів від усіх хоругов.
Пан стражник напружив слух і насилу розібрав окремі слова, уривки фраз: "...єднаймося... стіймо на своєму... Геть похід, хай живе конфедерація!"
Працюючи плечима й ліктями, сяк-так протиснувся вперед І опинився біля кола, в якому одночасно виступали два поручники. Раптом один з них захрипів і вмовк, а другий підвищив голос:
— Панове! Ні про яку подальшу службу не може бути й мови! — закричав поручник, і всі делегати схвально загуділи. — Доки король не заплатить, не визнаємо його влади!
— Та це ж... Та це ж бунт!.. — не тямлячи себе, закричав Лувчицький. — Та як ви смієте таке пасталакати, сини Корони і його милості короля?!
В хаті зробилося так тихо, що Лувчицький почув, як сполошено загупало його власне серце.
— Це ж пан військовий стражник! — пролунав раптом одинокий голос. — Хто посмів його впустити у коло? Він же не делегат, а прислужник Потоцького!
— Геть стражника! — заревіли делегати. — Виженіть його в три шия з Фастова!
Пан військовий стражник хотів було щось сказати, але дужі руки схопили його за комір, виволокли на вулицю, кинули в сани й оперіщили коней батогами... Пан Лувчицький опам'ятався, коли Фастів лишився далеко позаду...
Вислухавши пана стражника, переляканий Потоцький спішно відрядив делегацію у Фастів у складі ротмістра рейтарської хоругви пана Мочарського і ротмістра Ко-моровського з суворим велінням будь-що проникнути в коло і під загрозою кари вгамувати конфедератів.
— Зберіть всю свою мужність! — напучував польний гетьман своїх посланців. — Пам'ятайте, що конфедерати — це бунтівники, а за вами стоїть маєстат, його милість король і вірні сини Корони!
П'ятого грудня посли польного гетьмана вже під'їжджали до околиці Фастова, де їх перестрів дозор.
— Ми посли його милості польного гетьмана! — доповів ротмістр Мочарський. — Негайно пропускайте нас, пане поручнику!
— Іменем короля! — вигукнув пан Коморовський.
— А в нас тут, панове, своя влада, — ошкірився поручник-конфедерат. — І пан польний гетьман нам пхі!
Поручник навіть сплюнув.
Ротмістр Коморовський схопився було за руків'я шаблі, та пан Мочарський його спинив і благальне звернувся до поручника:
(Продовження на наступній сторінці)