— Коли так, пане поручнику, то негайно сповістіть свою владу, що до неї прибули посли польного гетьмана!
Поручник неохоче буркнув жовніру:
— Метнись і повідом коло про послів.
Мабуть, з годину просиділи гетьманські посли в санях на околиці міста. Поручник позирав на них з неприхованим глузом.
— Це вже занадто! — шипів Коморовський. — Що вони собі думають? Гадаю, не павлюківців треба усмиряти, а своє власне військо!
— Тут їхня сила і влада! — буркнув Мочарський. — Прошу пана не робити дурниць, а терпеливо чекати. Конфедерати зараз злі, як зимові вовки!
Ще з годину чекали мовчки, а далі мороз вигнав послів із саней, і вони, ляскаючи об поли руками, забігали сюди-туди.
— Ось так би й давно! — зареготав поручник. — Стривайте, панове, ви ще не так у нас побігаєте!
Згодом приїхав жовнір і сказав, що рада впускає у місто послів, але в коло панам вхід забороняється.
— Що це ще за новина? — бурчав Коморовський. — Я скоро лусну від злості!..
— Раджу панові не розсипатися передчасно, допоки його не луснули в три шия з Фастова! — не без шпильки порадив Мочарський.
В коло їх і справді не пустили. Коморовський бігав навколо саней, а Мочарський носився з однієї хати в іншу, благав і зрештою таки впросився. Рада допустила в коло лише одного посла. Хата була битком набита делегатами. Крик і гамір не вщухали й на мить. Пана посла відіпхнули в куток, де він і застиг покірно.
— Ми мусимо згуртуватися і не уступити королю жодного пункту наших вимог! — розмахуючи руками, галасував один з делегатів. — Договору про подальшу службу немає. І ніякої подальшої служби не буде! Ми не дурні, щоб у такий скажений мороз виступати проти козаків. Ми замерзнемо в полях. Гетьман не має права примусити нас іти в похід! Згідно з сеймовою конституцією, ми вербувалися лише до першого грудня. Ми не будемо воювати без грошей. Ми жебраки! Хай живе конфедерація!
— Правильно! Нєх жиє! — закричали делегати. — Нічого нам було пертися сюди! В цьому краї люди злі!
— Неврожай! — чулися окремі вигуки. — Чернь дубове листя вже їсть та висівки. Ми також будемо голодувати!
— Кажуть, у Павлюка дуже велике військо!
— З козаками воювати — не те що з черню!
— Якщо і згодимося в похід, то лише по весні!
Пан Мочарський трохи оговтався і закричав з кутка:
— Я, особистий посланець його милості польного гетьмана, хочу сказати вам…
— Заткніть йому рота! — залунали вигуки. — Досить нам обіцянок!
Та все ж більшість ухвалила надати послу слово.
— Панове! — сказав Мочарський, сам себе підбадьорюючи. — Ще ніколи коронне лицарство не було таким безвідповідальним, щоб лишити службу в час наступу і більше думати про жалування, ніж про безсмертну славу!
— Котись ти з своєю славою подалі від Фастова! — пролунав насмішкуватий вигук. — Ми вже наслухалися й кращих слів!
— Сеймова конституція затвердила договір до першого грудня!
— Панове воїнство! — з свого кутка намагався перекричати Мочарський делегатів. — Лише надзвичайна обставина, коли самозванець Павлюк погрожує відірвати від Корони Україну, змушує пана польного гетьмана йти проти сеймової конституції і тримати вас ще на службі. Як тільки ми розіб'ємо повстанців, так і повернемось додому!
— Він збирається розбивати козаків? Ха-ха! — реготали делегати. — Пан посол дуже прудкий!
— Хай гетьман ліпше везе жалування!
— Ви одержите платню! — зриваючи голос, вигукнув Мочарський. — Не забувайте про ту честь, яку ви здобудете тут, на полі бою!
Останні слова були сприйняті як насмішка, і пана посла безцеремонно витягли з хати... Лише в надвечір'я послам повідомили, що рада конфедератів ні до чого не домовилась, а ухвалила провести дев'ятого грудня друге коло в Рокитному.
З тим посли і повернулися в Білу Церкву.
Вислухавши послів, Потоцький і зовсім занепав духом. Вселяло надію лише те, що конфедерати не дійшли згоди. Можливо, й у Рокитному вони не дійдуть згоди, пересваряться між собою, і їх тоді буде легше приборкати. Але злість не минала. Допікала холоднеча. Хоч палац опалювали з ранку й до глибокої ночі, тепло не трималося, польний гетьман мерз і злився ще більше. Сидів у покоях надутий як сич, нікого не хотів бачити і слухати. Ось тобі й великий полководець!.. Прийшов усмиряти бунтівників, а власне військо саме збунтувалося. Пся крев! А тут ще й подагра допікала щодень дужче й дужче, тріщали суглоби, біль проганяв сон, і Потоцький до ранку скреготів зубами. Злість на подагру (знайшла час і місце!), конфедератів (теж вибрали час!), козаків Павлюка (не могли вони хоч по весні підняти повстання!), на власну долю, що закинула його в ці засніжені холодні простори, не давала йому спокою. Вже почав було думати, чи не час зараз, коли жовнірський бунт не зайшов далеко, прохати в короля відставки, аби своєчасно вмити руки. І хай тоді інші розхльобують цю кашу, а з нього досить!..
Можливо, польний гетьман так би і вчинив, та несподівано з Бара надійшла пошта. Коронний гетьман писав, що король продовжив подальшу службу жовнірів, починаючи з першого грудня, і велів скласти списки хоругов. Платня жовнірам за одну чверть привезена в Бар, і незабаром вона буде в Білій Церкві. Потоцький мусить скласти списки найзапекліших конфедератів (але це треба зробити в глибокій таємниці), котрі після повернення з походу будуть, як і годиться, покарані у Варшаві!
Польний гетьман після листа трохи ожив і навіть заходився щось веселе намугикувати під ніс. Та особливо повеселів, коли в Білу Церкву прийшли з своїми загонами: пан секретар його королівської милості Адам Казановський, пан брацлавський воєвода і заступник коронного гетьмана Адам Кисіль, а також воєвода подільський з надвірною гвардією. Сили їхні були не такі вже й значні, але в разі потреби їх вистачить, аби приборкати конфедератів. Тому дев'ятого грудня польний гетьман зібрався особисто в Рокитне на друге коло конфедератів.
У Рокитному, куди польний гетьман прибув на світанні, на нього та його почет ніхто не звернув ніякої уваги. Гетьман хмуро розглядав криві тісні вулички, занесені снігом хатки. Жовніри, побачивши гетьманську карету, відвертали сизі від холоду носи.
"Пся крев!.. До чого тільки добунтувалися! — подумки лютував Потоцький. — Писки відвертають од головного командувача! Була б у мене сила, я навчив би вас, як поважати польного гетьмана!"
В центрі Рокитного, на вуличках, майдані — всюди юрмами ходили або топталися на місці жовніри, галасували, розмахували руками, а іноді доходило навіть до стусанів... Тепер уже Потоцький вернув ніс від свого війська. Конфедерати утворили коло на майдані біля церкви, де зібралися депутати від усіх хоругов, полків та окремих загонів. Коли гетьманська карета спинилася, депутати вмовкли і повернулися до карети. Крекчучи (доймала до кісток клята подагра!), польний гетьман виліз з карети і разом із своїм численним почтом ступив у коло, де до чорної землі був витоптаний сніг. Депутати мовчали, хмуро позиркуючи на гетьмана. Потоцький відчув мовчазну ворожнечу й вирішив почати першим:
— Я проганяю від себе думку, панове, щоб це зборище могло зібратися з лихими намірами щодо маєстату! Знаю, що ви люди благородних сімей і завжди добровільно віддавали своє життя на вівтар нашої ойчизни. Трапилось так, що ви не одержали жалування з казни Речі Посполитої. Але ж не забувайте, панове, що ви находитесь на виду в наших ворогів, які можуть скористатися з ваших чвар, і це нам дорого обійдеться. Отже, панове, вам треба пошвидше дійти згоди й відновити мир і порядок у війську. Я можу засвідчити, що служба ваша продовжена, про що скоро надійде сповіщення його милості короля, не сумніваюсь, що незабаром ви одержите і жалування за одну чверть.
— Давайте плату наперед! — почувся чийсь роздратований голос. — Ми вже ситі обіцянками!..
— А ви спершу послужіть Речі Посполитій! – сердито крикнув гетьман. — Усмиріть козацький та селянський бунти, тоді й вимагайте платню! – Потоцький зробив паузу і по тому провадив далі вже спокійніше: — Прошу вас, панове, не залишати мене самого в цій бунтарській країні, а разом зі мною подавити чернь та козаків.
Делегати, пошепотівшись між собою, випхали наперед поручника.
— Ваша милість пане польний гетьмане! — почав той. — Ми готові служити королю й ойчизні, пам'ятаючи, що павлюківці для нас найперші вороги і що їх треба усмирити. Але нам уже давно не дають грошей. Навіть, зважаючи на табірну дорожнечу, ми зовсім не маємо змоги що-небудь купити. Одначе ми ще не закінчили нашої ради, тому прохаємо вашу милість і панів, котрі вас супроводжують, полишити коло і дати нам змогу все як слід обговорити!
Потоцького пересмикнуло: його, головного командувача, просять забиратися геть! Але змушений був скоритися. Лише пригрозив:
— Я почекаю! Але пам'ятайте!.. Щоб рада проходила без наруг над достоїнством його милості короля і Речі Посполитої. Ви будете відповідати за цілість мого війська!..
Потоцький та його почет повернулися і пішли до своїх карет. Лише патер Окольський лишився в колі.
— Хай і ксьондз вшивається! — почувся голос. — Нам підслуховувачів не треба!
Патер почервонів і крикнув:
— Я піду, але тут буде присутній сам Бог!
— Давай, давай, повертай голоблі! — кричали жовніри. — Без тебе знаємо, хто тут буде!
(Продовження на наступній сторінці)