— Прошу Павлюка... — запнувся й спішно поправився: — пана Павлюка без гонору, бо єстем шляхтич! Я маю свій гонор і за себе не ручаюся!..
— Я ж не винен, що в пана прізвище, котре зовсім йому не пасує, — розвів руками Павлюк. — Я знав інших соколів, але ті не вислужувалися гнобителям свого народу.
Сокіл надувся, вусами заворушив і гордо відказав:
— Я горджуся й пишаюся тим, що мене нобілітовано і маю всі права великопольського дворянства!
— Кожний кулик, звиняйте, пане Соколе, своє болото хвалить.
Той знову налився буряковим соком, але Кемеровський осмикав його за рукав і зацибав до Павлюка.
— Пане гетьмане! — почав він поважно й неквапливо. — Ми прибули до вас з офіційною мовою. Нас уповноважив на це егомосць коронний гетьман Речі Посполитої.
— Ви навіть визнаєте мене гетьманом? — здивувався Павлюк. — Адже мене Україна вибрала, а не король.
— Пане гетьмане, вас і Річ Посполита визнає гетьманом. Павлюк уточнив:
— Якщо я зречуся свого народу й стану караїмовичем?
Кемеровський зморщився, замахав довгими, незграбними руками, наче дим перед собою розганяв:
— Для чого такі високі слова, пане гетьмане? Народ, народ... Аж смішно. Ніякого народу немає, не було і не буде. А є стадо, глум, отара, збіговисько, як хочте називайте. Або простіше: чернь. Смерди. Кмети. Ну і так далі.
— Від назви селянина "кмет" походить "кмітливий", — ніби між іншим зауважив Павлюк. —То я слухаю вас, пане посол.
Коморовський розійшовся, як кум на весіллі:
— Якщо згодитись на хвильку, що бидло — це народ, — патетично затяг він, — то все одно ми, пани, стоїмо вище народу. Ми його пастухи. А народ — отара. І ця отара побіжить туди, куди ми її поженемо батогом.
Павлюк швидко запитав:
— То ви хочете, щоб я отару погнав на заріз?
— Знову не те, — зморщився Коморовський. — Усіх на заріз гнати не можна. Хтось же мусить працювати.
— Ще б пак! — вигукнув Павлюк.
— Його милість коронний гетьман прохає вас, пане гетьмане, не давати волі черні, а, підхльоскуючи отару батіжком, погнати її...
— ...прямцем у панські ярма? — закінчив за нього Павлюк.
— Я бачу, що ми розуміємо один одного, — потер руки пан посол.
— А мені здається, пане, — ледве стримав свою лють Павлюк, — що ви ні дідька не тямите. Даруйте, коли трохи поскуб ваш гонор.
— Дарма, пане гетьмане, ой дарма, — зацибав з кутка в куток пан Коморовський. — Адже Річ Посполита ладна пробачити вам гріхи, визнати вас гетьманом, якщо пан гетьман негайно розпустить чернь і закличе її до покори. І всі ваші гріхи перед Короною самі відпадуть.
— З цього пива не буде дива, — спокійно проказав Павлюк. — Боротьба за волю і кращу долю свого народу ще ніколи не була гріхом. Принаймні для мене. Для вас це, звісно, смертельний гріх. Бо ви з тої породи соколів, котрі гірші за круків!
Зачеплений за живе, пан Сокіл так і схопився:
— Для черні я ладен і круком бути! — вигукнув він фальцетом. — Чернь створена Богом, щоб служити нам, панам. І ми її вогнем і мечем примусимо до покори. Пан коронний гетьман відряджає на Україну непереможне військо, і воно винищить чернь до ноги!
— Але, — Коморовський підняв вгору кривий вказівний палець, — його милість коронний гетьман не хоче проливати крові.
— Звідколи це коронний зробився таким святим, що став піклуватися про нашу кров? — в'їдливо поцікавився Павлюк. —Як перепився нею? Чи йому, може, вже набридло палити живцем українських матерів з дітьми?
Помовчали. Посли не знали, що відповісти. Пан Сокіл надимав щоки й посилено сопів, пан Коморовський надто уважно вивчав свій вказівний палець, начебто щойно його побачив на своїй руці.
— У мене обмаль часу, щоб грати в мовчуна, — звівся Павлюк. — Що пани посли ще мають сказати?
— Коли пан гетьман вгамує чернь, йому буде даровано булаву імені короля і в дарунок крулевщизну, — сказав Коморовський.
— Я бачу, що Річ Посполита не так мене зрозуміла, пане посол. Коли б я прагнув булави і крулевщизни, то діяв би інакше. Я душив би Україну, як Караїмовичі та інші пани соколи.
— То пан гетьман бореться не аа гетьманство? — був здивованій Коморовський. — Не за владу?
— Пан посол, очевидно, міряє мене своєю міркою?
— Це все? — запитав Коморовськйй.
— Все, пане посол.
— Що ж... — розвів руками посол. — Міг з паном Соколом своє зробили, застерегли пана гетьмана. Але, кров свою проливати за чернь? Це не вкладається у моїй голові.
— Я дуже шкодую, що в пана така мала голова, — відповів гетьман.
Коморовський, котрий до цього вдавав з себе статечного, врівноваженого дипломата й миротворця, схопився, як ужалений, щось зашипів у руді вуса, і його наче вітром здуло.
— Ви ще пошкодуєте, П-павлюк! — затряс кулаками Сокіл. — Ми викоренимо вашу бунтарську Русь! Ми їй поламаємо крила!
— Свої крила ви, пане Соколе, давно поламали, повзаючи в покоях магнатів, то як ви дістанете наші крила? — запитав Павлюк. — Адже повзучий повзає, а летючий літає. Нам з вами, як бачите, не по путі. Ось так-то, пане повзучий, чи то пак Соколе.
Сокіл вилетів, як ошпарений.
— От лихо, — похитав головою Павлюк. — Мабуть, я не вмію приймати послів, стрімголов вистрибують.
Минуло ще з місяць. З першим снігом у Чигирин прийшов Кизим зі своїм загоном. Входили у місто з піснею:
Ой приїхав козаченько до бистрого броду,
Там побачив дівчиноньку, хорошу на вроду.
Крикнув та гукнув "Давай перевозу,
Бо пильнії листи маю, їду до обозу!"
Над містом весело й задерикувато злітає пісня:
Вийшла дівчина та й глянула в очі.
"Не їдь, не їдь, козаченьку темненької ночі!
Нічка темненька, доріженька слизька, —
Ночуй, ночуй, козаченьку, кватиронька близько!"
— Здоров був, пане гетьмане! — гудів Кизим, поблискуючи очима. — Приймаєш нас чи на двері показуєш?
— Таких веселих та співочих чом і не прийняти. З якими вістями, отамане? — ручкався Павлюк. — Ти ніби, Сидоре, аж побільшав? Ростеш?
— А ми, ковалі, завсіди ростемо, бо гаряче залізо куємо! А вісті не зовсім утішні. Потоцький вже в Білій Церкві. Ляхи випалюють села й містечка. Сніг чорніє від попелу.
— Хто зустрів Потоцького в Білій Церкві?
— Навстріч виїхав старшина Клиш з купкою зрадників Реєстровці та міщани пішли за мною.
— То ходімо дивитися на твоїх орлів!
Вийшли у двір, і Павлюк аж зажмурився від сліпучо-білого снігу.
— Але ж і днина!.. А небо голубе, як по весні.
— Хто помер, той кається.
— Коли знав, за що помер, — не кається, — відповів Павлюк, з насолодою вдихаючи чисте морозна повітря.
Високий дебелань Кизим ішов, широко і твердо ступаючи, сніг під його ходою якось смачно хрумтів: хрум-хрум… Йти з ним було приємно і легко. Та ось і майдан, навпроти церкви стоять шеренгами білоцерківські козаки й міщани.
— Здорові були, молодці! — привітався Павлюк.
— Здоров був, гетьмане! — в один голос відповіли білоцерківці. Павлюку це сподобалось, коли в один голос, то спільнота в них є. І весело запитав:
— Чи не злякали вас, бува, ляхи?
— Ляхи лякали, та ляки повтікали, — відповіли білоцерківці.
— Тоді слово моє буде коротким. Досі ви служили ляхам, тепер послужите матері своїй Україні. Перемоги я вам не обіцяю, перемогу ви самі здобудете в боях. А головами накладете — недарма проллється ваша кров.
Обійшов загін, придивляючись, хто як озброєний, похитав головою. Реєстровці ще нічого, а міщани тримають в руках або дрюччя, або залізяччя... Кепсько із зброєю. Павлюк важко зітхнув, хоч би не вилізло це боком в першому ж бою... Спинився проти Кизименка, замилувався преміцним та вродливим парубком. Як і батько, рослявий, широкоплечий, ставний і гарний. Так і пашить здоров'ям та силою. Але чомусь насуплений, злий.
— Як воно воюється, коваленку? — м'яко запитав Павлюк.
— Та декому хочеться боки нам'яти! — сердито засопів Кизименко і промовисто бликнув на батька.
— Го-го-го! — зареготав Кизим-батько. — Це мені синок грозиться боки нам'яти. Увесь у мене вдався. Я також своєму батьку трохи одного разу не нам'яв боки.
— Що ж це у вас, сімейна спірка?
— Сімейна, — посміхався Кизим білозубою посмішкою. — Я наполягав, що Білу Церкву треба залишити, а синок мій вперся: тільки з ляхами битись! Замалим було не почубились!
— Я і в Чигирині можу нам'яти чуба! — Кизименко рішуче ступив із шеренги, засукуючи рукава.
— То давай, сину, поб'ємося навкулачки, — весело казав Кизим, також засукуючи рукава.
— Та чи ви подуріли? — втрутився Павлюк. — Ану киш, півні Кизими!
— Батько задарма здав Потоцькому Білу Церкву! — кричав Кизименко. — Запершись у фортеці, ми могли б ще довго відбиватися. А так відходимо. І допоки? Залізо треба кувати, поки воно гаряче!
(Продовження на наступній сторінці)