"Треба чимось нагородити цього старшину з гнучкою спиною, аби й інша старшина на мій бік переходила", — подумав Потоцький.
— Приємно, що ви дотримуєтесь вірності і присяги, пане Клиш. Я видам охоронний універсал на ваше майно, звільню вас від поборів!
— Вік будемо служити вашій щедрій милості! — розцвів Клиш.
— Але чому так мало реєстровців у пана старшини?
— Ваша милість... е-е... Мало, так зате вони вірні Короні! А решта... е-е.... збунтувалася і втекла до того лотра Павлюка.
Не кажучи більше й слова, Потоцький хряпнув дверцями, і три пари коней потягли карету в місто. Слідом бігли реєстровці, кричали "віват" і підкидали вгору шапки...
Потоцький зупинився з двома хоругвами гусарів у міському замку, а коронному полку велів розташовуватись в міських хатах.
Перші два дні в білоцерківському замку минули без клопотів і пригод. Потоцький висиплявся з дороги, відігрівався в теплих покоях (на їх опалення запобігливий Клиш привіз кілька возів найкращих дров), від'їдався (і тут Клиш встигав) — і очікував коронні полки, котрі все ще тяглися до Білої Церкви, губили свої хоругви і шукали їх на засніжених просторах. Зрештою прибув його особистий полк, кілька відсталих хоругов із полку коронного гетьмана та полку писаря польного. Невідомо було, куди подівся полк Станіслава Потоцького, брата польного гетьмана.
Зовсім несподівано до Білої Церкви прибув пан стражник коронний Самуїл Лащ, староста каневський та овруцький, і привів із собою надвірну гвардію — півтисячі вершників молдаван, татар та гайдуків. Такій негаданій підмозі гетьман дуже зрадів, хай тепер Голецький з своєю хоругвою вшивається куди хоче.
На радощах Потоцький пригостив пана стражника угорським вином і приліпив йому кличку "вірного сина Корони".
— Я такий!.. Я такий!.. — швидко хмеліючи, просторікував стражник. — Мене навіть сам Павлюк боїться. Маю п'ятсот найкращих головорізів!.. Кому хочеш голови позносять!
По обіді Потоцькому доповіли, що в Білу Церкву прибув корсунський та стеблівський підстароста і просить його прийняти. Невдовзі в покої зайшов високий, тонкий, як тичка, пан підстароста з маленьким личком, але довгими вусищами, котрі стирчали, як два хвости, й являли досить веселе видовисько. Потоцький ледве погамував у собі посмішку.
— Пшеджимирський! — гаркнув той, вирячуючи маленькі очиці й метляючи своїми вусищами. — Пан підстароста корсунький і стеблівський!
— Дуже радий пане Пже... Пше...
— Пшеджимирський... — випалив пан підстароста. — Вибачаюсь, така у мене хвамилія, що не снідавши й не вимовиш.
— З нею ви, пане, вже якось самі розберетеся, — гмикнув Потоцький. — Як справи у вас, пане підстаросто?
Той виструнчився, випнув вузькі груди, війнув вусищами і крикнув:
— Ми, корсунські і стеблівські козаки, вірні його милості королю, Короні і Речі Посполитій! Ми не збираємося приставати до бунтівників. Тільки ледарі вдаються до свавілля, а ми, корсунські і стеблівські козаки, пам'ятаємо свою присягу! Хай лише ваша милість швидше наступає своїми відважними військами, і ми викореним Українуї
— Благословляю ваші лицарські пориви, — поблажливо мовив Потоцький. — Чи не бачили бунтівників під Корсунем і Стеблевом?
— Горою стоїмо за Річ Посполиту! — вигукнув пан підстароста. — Але в Мошнах збирається дуже багато бунтівників. Там діє полковник Скидан, права рука Павлюка. Днями він прислав до нас у Корсунь ось такого універсала. Прошу ознайомитись з хлопською писаниною, ваша милість!
Потоцький узяв універсал, покрутив у руках і прочитав:
"Товаришам нашим, п.п. отаманам реєстрового війська, поспільству і братії нашій люб'язній, котра проживає в Корсуні і Стеблеві, бажаємо від Господа Бога здоровля. Прохаємо, підтверджуючи іменем всього війська, щоб ті, хто називає себе товаришами нашими, споряджалися кінно чи пішо і, пам'ятаючи славу нашу лицарську, права і вольності наші, з'явилися б добровільно і в згоді, як чинили наші предки по наказу старшого. І вас, товаришів наших, прохаємо і переконуємо зібратися в Мошнах, кінно чи пішо, щоб хоробро дати відсіч ворогам нашим, як того вимагає необхідність. Щоб ми гуртом повстали проти тих душманів і ворогів віри нашої. Якщо ж ви це охоче виконаєте, то додасте слави і честі Україні. Після всього поручаємо вас Господу Богу. Дан в Мошнах 29 листопада 1637 року" .
Потоцький закінчив читати універсал, не без заздрощів мовив:
— Хлоп, а як пише!
— Істинно так! — гаркнув Пшеджимирський. — Хлоп, а пише!
— Я кажу, що поетично пише, — зітхнув Потоцький. — Наче академію в Європі кінчав. Ці хлопи, скажу вам, не без Божої іскри, — повернувся до підстарости. — І як ви, пане, реагували на універсал Скидана?
— Я застрелив бунтарського посла! — крикнув той. — І помчав у Білу Церкву до вашої милості.
— Ваша милість! — заглянув у залу джура. — Прибув втікач з Корсуня, просить спішно його прийняти.
— Втікач з Корсуня? — звів Потоцький брови і здивовано витріщився на корсунського підстаросту. — Який ще втікач? – Мабуть, щось непередбачене, ваша милість — бліднучи, забурмотів пан підстароста.
— Корсунського втікача сюди! — крикнув гетьман. Тої ж миті у залу не зайшов, а вбіг засапаний реєстровець і впав на коліна.
— Ваша милість, хоч карайте, хоч милуйте... — тут він побачив переляканого Пшеджимирською, — Пане підстароста... Тільки ви поїхали, як корсунські козаки збунтувалися проти Речі Посполитої, впустили у місто Скидана і визнали владу Павлюка. Я мчав слідом за вами, пане підстаросто, але не наздогнав вас.
— Що це значить? — прошипів, не тямлячи себе від гніву, Потоцький. — Я вас питаю, пане Пше… Пже... Чорт би побрав твою хвамилію! Я тебе питаю, остолопе! Ми, корсунські козаки, вірні королю і Короні!.. Чи не так ти щойно тут теревенив, бевзю? Який ти в біса підстароста, коли не знаєш, шо в тебе у місті твориться! Чого ти наставив на мене свої вуса, таргане ти недобитий!
Пан підстароста то відкривав, то закривав рота, втративши дар мови. Потоцький вихопив свою шаблю, кинувся до знетямленого пана підстарости, схопив його за один вус, відсік шаблею, кинув йому в лице, закричав:
— Бевзь!.. Ти не достоїн носити такі вуса! Віднині по моєму особистому повелінню будеш ходити з одним, доки не повернеш назад Корсунь! А тепер геть з моїх очей, сто дяблув!
Розділ тринадцятий
Одержавши наприкінці жовтня звістку, що коронний гетьман збирає в Барі військо для походу, Павлюк спішно послав гінців з універсалами на Задніпрянщину, кваплячи тамтешніх козаків прискорити приготування до війни. Відтоді повстанський гетьман уже не мав спокою. Діставалося і його отаманам, котрі носилися з міста в місто, піднімаючи людей, створювали загони, споряджали обози з провіантом та порохом, в панських фільварках виловлювали коней. Кизима Павлюк відрядив до Білої Церкви із завданням будь-що перетягти тамтешніх козаків на свій бік, а при наближенні коронного війська вивести їх до Чигирина. Остряницю послав у Черкаси до Василя Томиленка, аби той із своїми загонами рухався до містечка Мошни, куди ще раніше відіслав Карпа Скидана. Мошни, як найбільш зручне місце для об'єднання всіх повстанських загонів, Павлюк вибрав недарма. Саме в Мошнах він збирався дати Потоцькому генеральний бій. Всю осінь невтомний Карпо Скидан стягував у Мошни розрізнені повстанські загони, запасався обозами й зброєю. Одночасно Скидан зробив два вдалі походи і захопив містечка Стеблів та Корсунь, значно поповнивши козаками своє військо. За Мошни Павлюк був спокійний, Скидан не підведе! На волостях всю осінь діяв Гордій Чурай. Всюди розхвалюючи свою Полтаву та бідкаючись, що до рідного краю шлях неблизький, а то б він хіба ж такий полтавський полк зібрав, Чурай носився з села в село, визбирував окремі загони селян, а то й просто гурти з вилами й косами, на ходу ухитрявся компонувати з них сотні для майбутніх полків. Хоч повстанському війську і бракувало досвіду, вміння та військового хисту, але найбільше доткала гостра нестача зброї й особливо пороху. І коли Чурай привів у Монши сотні, озброєні дрюччям, Скидан хапався за голову: де взяти зброю?
— Хоч пальцем стріляй! — бідкався полжовник.
— Тоді піду ще панів по волостях колошкати! — Гордій Чурай рішуче насовував шапку на лоба. – Мо’, в якої вашмосці хоч на обіхідку розживлюся!..
І зникав з своєю сотнею.
Сам же Павлюк лишався в Чигирині, зайнятий загальним керівництвом підготовки до повстання, одночасно встигав вбирати й формувати нові загони та відсилав їх у Мошни до Скидана, майже щотижня розсилав по всіх усюдах гінців, закликав не баритися, а пошвидше сходитись у Мошни... Так у клопотах та підготовці до війни й осінь збігла...
Десь у листопаді в Чигирин прибули польські посли.
— Еге! — тільки й мовив Павлюк. — Ляхи змушені визнавати нас за силу, коли шлють послів. Це добре.
Послів було два: високий цибатий окань з рудими вусами назвався паном Кемеровським, ротмістром реєстру, а другий, низенький коротконогий гладун, — паном Соколом, ротмістром великопольської піхоти.
— І звідкіля ж пани соколики прилетіли? — весело запитав Павлюк, поглядаючи на Сокола. Той почервонів, наче налився буряковим соком, і трохи писклявим голосом закричав:
(Продовження на наступній сторінці)