Як час покаже, Афіни, зайняті боротьбою за протоки, допомагали союзникам на словах, а не на ділі. Цим скористався Філіпп і почав діяти енергійно й рішуче. Парме-ніона він послав з військом проти іллірійців, той розбив їх, і переможені змушені були визнати над собою владу македонського царя. Сам Філіпп вирушив проти пеонійського царя Ліпея. І цього виявилось досить — Ліпей, повагавшись (Афіни далеко, а Філіпп поруч), вийшов з союзу.
Афіни ж все ще були зайняті власними клопотами. В Афінах була така демократія, коли слова часто розходилися з ділом, коли всі вміли і любили говорити красиві слова і навіть приймати рішення, але ніхто не хотів і не вмів втілювати їх у життя. На ділі перемагав Філіпп. І досить швидко фракійський цар Кетріпор залишився сам — союз, який він так швидко створив, швидко й розпався. І Кетріпор зрозумів, що Пангейських рудників йому вже більше не повернути — те, що Філіпп бере, назад ніколи не повертає!
"Царице, любов моя..."
Ланіка вбігла в спочивальню сяюча.
— Царице!.. Гонець прибув! Від царя Філіппа! З царським дарунком гонець прибув!
Олімпіада ледве звелася — жовта, набрякла, з синцями під очима. Руками підтримувала великий живіт, на лиці була втома і якесь байдуже спустошення й отупіння.
— Від царя гонець? — нарешті до неї дійшло.— Клич його швидше. Господи, Боже мій, невже Філіпп і справді про мене згадав?
І в одну мить ніби розквітла.
Увійшов гонець, молодий юнак-гетайр з царської охорони.
— Цар Філіпп шле тобі, славна наша царице, дарунок із золотих Пангейських рудників.
Олімпіада від отого звертання — "славна наша царице",— якого вона давно не чула, ніби ожила, жовте лице її зарожевіло, очі засвітилися, плечі випростались, голова гордо звелася. І навіть великий живіт у ту мить царицю не турбував. На гінця дивилась доброзичливо і лагідно (гонець дивувався: як цариця зуміла в одну мить на його очах так змінитися).
— Вели внести царський дарунок!
Гетайр подав знак, двоє слуг підбігом внесли і поставили на мармуровий столик маленьку, але гарно оздоблену скриньку. Вклонившись, вийшли. Гетайр відчинив скриньку й обережно вийняв самородок, схожий на голову якогось загадкового звіра. Гонець подав цариці той дарунок, вона помилувалась ним і поставила на столик. Взяла шкіряну трубочку, що подав їй гетайр, зірвала царську печатку і вийняла із трубочки пергаментний згорток.
"Царице, любов моя...— Олімпіада якусь мить стояла, заплющивши очі й посміхаючись сама до себе, а тоді розплющила очі і знову прочитала: — Царице, любов моя,— писав Філіпп, і тепла хвиля огорнула її з ніг до голови. Хитнулась. Ланіка кинулась до неї, взяла під руки, всадовила. Вона теж сяяла, наче не цариці, а їй особисто написав цар Філіпп: "...любов моя..."
— Коханий мій...— прошепотіла цариця і мимовільно подумала: як жінці мало треба! Всього лише ніжне слово, і вона ніби вдруге народиться у світі білому, і все погане вмить щезне, як його й не було, а життя видасться прекрасним.
Філіпп писав, що справи у нього йдуть успішно, тамтешній люд в Пангейському краї він захистив від фракійських зазіхань, завершує будівництво фортеці, яка віднині носитиме його ім'я — Філіппи. А ще повідомляв, що Пангейсьй рудники дають хороше золото, його багато і він уже почав карбувати власну золоту монету — тож будемо з грошима.
Насамкінець Філіпп писав:
"Носи в собі нашу дитину, царице моя, майбутнє у нас буде тільки гарним".
Сльози радощів затуманювали зір цариці, капали на пергамент, що тремтів у її руках. Вона безтямно посміхалася, молодіючи на очах, оживаючи, ніби не сльози, а якась інша живлюща волога напоїла її душу. Та ось вона звела мокре від сліз, але усміхнене і ніби аж помолоділе лице і привітно глянула на гінця.
— Ти приніс мені радісну вістку, юначе! А тих, хто дарує мені радість, я ніколи не забуваю. І тебе...
Цариця не домовила. Хитнулась і застигла. Рот її почав повільно відкриватися, білизна залила обличчя. В очах застиг не то ляк, не то біль, не то подив. Вона сиділа, ніби до чогось у собі прислуховуючись, і сама собі не вірила.
— Ой!..— раптом зойкнула вона.— Мабуть, починається...
Першою біля цариці опинилася Ланіка.
— Геть, геть звідси! — замахала руками на гінця.— Постривай! — нараз спинила його.— Тобто біжи, тільки не забудь покликати лікаря-асклепіада. Здається, наш цар і царство його сьогодні збагатяться спадкоємцем. О боги, хоч би все скінчилося добре!
Півнячі бої у фортеці Філіппи
У напівзбудованій фортеці Філіппи відбувалися півнячі бої, які так любив Філіпп. Посеред просторої зали, стіни якої викладені з грубезного каміння, з маленькими віконцями аж під стелею, куди майже не проникало світло і тому в помешканні чаділи смолоскипи, на засміченій підлозі стояв великий, увесь у численних подряпинах і бурих плямах широкий стіл з високими бортами. Його щільно оточували гетайри, наближені царя, радники, полководці, воїни. В лівому кутку на обкладеному камінням багатті смажили м'ясо. Раб повільно крутив рожен, м'ясо золотилося, вкриваючись тоненькою апетитною шкіркою, краплі жиру скочувались на жар, шипіли. В залі стояв запах м'яса, викликаючи в людей посилений апетит.
На столі стояв чорний півень і войовниче крутив високо піднятою головою з шишкоподібним, червоним гребенем, що від власної ваги впав набік, і товстими м'ясистими ковтками, що звисали під шиєю двома видовженими бульбашками. На голих ногах когута блищали мідні шпори з гострими бронзовими наконечниками. Півень тупцявся, гупаючи міцними ногами, дзвенів шпорами й озирався, шукаючи суперника.
Глядачі гамірно висловлювали своє захоплення чорним півнем, говорили, що він побив уже не один десяток противників, що йому ціни немає і менш як триста драхм він не коштує. Та й за триста його не купиш, бо хто забагне втрачати такого бійця?. Це був улюбленець самого царя.
Та ось, коли апетитні пахощі смажені заповнили всю залу, з'явився Філіпп в супроводі охоронців та свого секретаря Євмена. Присутні розступилися,Філіпп підійшов до столу. Побачивши царя, півень витягнув шию, заляскав крилами і коротко кукурікнув. Всі ахнули, дивувалися:
— Упізнав царя! Когут упізнав царя!.. Філіпп лишився задоволеним.
— Здрастуй, здрастуй, мій друже,— лагідно озвався до півня.— Сподіваюсь, ти сьогодні теж порадуєш нас своєю незрівнянною звитягою і пристрастю? — Дістав зубчик часнику, покришив його на долоні ножем і годував півня, щоб розпалити в ньому перед боєм войовничий запал. Вважалося, що від часнику півні стають запальними і войовничими.— Хто там сьогодні достойний нашого бійця? Починайте!
— Сію мить,— розпорядник півнячих боїв витягнув з-під столу корзину і вийняв з неї рудого, наче золотистого півня.
— Ось той, хто достойний битися з чорним когутом, котрий до цього дня не знав поразки,— запевнив розпорядник півнячих боїв.— Рудого когута я дістав у Беотії, він переміг усіх тамтешніх півнів.
— У Беотії, певно, серед півнів самі слабаки, тому цей рудько і перемагав їх,— вигукнув хтось з гейтарів, явно намагаючись улестити царю.— А з чорним когутом йому не впоратись.
— Чорний з нього залишить купу пір'я!
— Побачимо, побачимо,— невиразно озвався Філіпп.— На вигляд рудий когут хороший, нічого не скажеш, а ось. який він у бійці — покаже сьогоднішній герць.
— Рудий програє! Рудий програє! — заскандували гетайри.
— Не кваптесь поперед подій,— вгамував їх цар і крик-, нув: — Пива! Мені і всім, хто хоче!
— Усі хочемо пива,— сміялись гейтари.
Слуги почали розносити пиво. Царю піднесли мідний, запітнілий глечик, повний холодного пива, і на дерев'яній тарелі кусень гарячого м'яса із золотисто-жовтою шкірою, що місцями порепалась й сочилася, хрумтіла на зубах. Цар великими ковтками пив пиво (глечики раз по раз міняли) і з хрускотом жував м'ясо, і губи його та борода залисніли од жиру. Тим часом розпорядник видовиська легенько, але не без хитринки, посміхаючись собі у вуса, прив'язав рудому півневі бронзові шпори, погодував його покришеним часником і поставив когута на стіл — напроти суперника, чорного когута, тільки з другого кінця столу.
Почалися ставки. Присутні розділилися на два табори: одні ставили на чорного (таких була переважна більшість) , інші — на рудого. Цар залпом допив пиво, кинув на підлогу недоїдений шматок м'яса (на нього відразу ж з гарчанням накинулись собаки), утер рукою лискучі од жиру губи й дістав капшук.
— Ставлю на чорного,— і кинув на край столу важкий капшук.
З усіх боків тільки й чулося:
— На рудого. Сто.
— Я двісті. На чорного.
Діставали капшуки, висипали новенькі золоті македонські монети, які вже в народі називали "Філіппінами".
Герць розпочався. Чорний півень ледве тільки загледів суперника, як у горлі в нього заклекотіло, і він відважно й грізно кинувся вперед. Рудий теж, розставивши крила, ринувся йому навстріч. Бійці вдарились грудьми в груди, але обидва встояли. Відскочили один від одного, настовбурчили пір'я, знову ринулись у бійку. Полетіли пух та пір'я, супротивники клювали один одного, били шпорами, але недовго. Розійшлися кожен на свій край столу, опустивши крила, відпочивали, важко дихаючи.
Глядачі гаряче обговорювали початок поєдинку.
(Продовження на наступній сторінці)