— Чому це я маю гніватися на свою ученицю? — здивувався добрий Менехм.— Навпаки, я радів. Не приходить Олімпіада, не потрібний я цариці, тож у неї все добре. До мене йдуть тільки тоді, коли в душі неспокій, коли хто ради сам собі не дасть... Ось тільки лихо, чи встигну я тобі допомогти, царице?
Замість відповіді Олімпіада повернулась до Леоніда, насупилась.
— Моєму вчителю не місце тут. Негайно забери його звідси і посели у пристойному помешканні.
Губи Менехма — дві тонкі, сухі смужки — довго залишалися непорушними, а тоді ледь ворухнулися — і вона напружила слух.
— Мені й тут добре, тихо, спокійно і ніхто не заважає. А переселятися мені доведеться, тільки не в те помешкання, про яке ти кажеш... Все, що боги мені відпустили у цьому світі, я вже прожив. Кажи, чого ти хочеш, моя ученице, бо часу зайвого я вже не маю.
— Щастя хочу...— зітхнула Олімпіада.— Як мало хочу.
— Ти хочеш надто багато, Олімпіадо. Так багато, що я не знаю, чи й зараджу тобі.
— Ти не так мене зрозумів, учителю,— здивувалась Олімпіада.— Я хочу всього лише простого, звичайного щастя.
— Я завжди тебе розумів так, як треба, царице. Ти дуже багато хочеш, згадуючи щастя,— затих, і дихання його якийсь час не було чутно. Олімпіада терпеливо чекала, думаючи, що Менехм від кволості заснув на мить, як то буває із старими дідами. Та ось вчитель ворухнувся, прошепотів: — Послухай...
— Я слухаю тебе, вчителю.
— Не мене... Послухай, що сказав мудрий Солон з цього приводу. Якось він відвідав лідійського царя Креза, котрий був найбагатшим у світі. І гадав, що — найщасливі-шим. Забажав Крез вразити мудреця Солона, показав йому незліченні скарби свої. Та Солон залишився байдужим до розкоші, що оточувала лідійського царя. Зачеплений за живе, Крез запитав мудреця: кого ж він тоді вважає щасливим? На це Солон відповів так: нікого не можна вважати щасливим за життя, адже ніхто не знає, який кінець його чекає...
— Твоя притча, вчителю, про Солона, цікава, але... Який мене чекає кінець, мені байдуже. Я сьогодні хочу бути щасливою.
— Ти надто нетерпелива, царице.
— Бо хочу жити сьогодні, а не колись. І сьогодні хочу мати щастя. Сьогодні, а не колись.
— Тоді задовольнися вічним прагненням,— прошепотів Менехм.
— Прагненням? Але до чого?
— До щастя,— Менехм довго мовчав, збираючись з силами, а тоді додав: — Прагнення до щастя — це і є щастя.
Бо щастя — це вічне стремління до прекрасного, досконалого, нового... До незвіданого. Стремління, а не досягнення. Ти була моєю кмітливою ученицею. Тож розумій і тепер з півслова.— Знову довго мовчав, збираючись з силами, дихання його майже не було чути. Та ось він сапнув повітря, заговорив: — Як на круту гору... Доки людина піднімається, доти й вірить...
— У що вірить?
— Що там... на вершині її неодмінно щось чекає... Досить лише здолати гору, піднятися на осяйну вершину — і все... щастя здобуте. І людина, здолавши труднощі, нарешті піднімається на вершину і бачить, що там...
— Немає нічого?
— Не зовсім так. Людина з тієї вершини, яку вона вважала за найголовнішу, бачить інші вершини, ще вищі, ніж та, на яку вона щойно піднялася.
— І треба знову підніматися на вершину, тільки ще вищу за попередню? — перепитала Олімпіада розчаровано.
— Що поробиш... Іншого людині не дано. А тільки підніматися: від вершини до вершини, від високої до ще вищої. І так усе життя. До останнього подиху в цьому світі.
— Чи знаєш ти...— почала було Олімпіада, але Менехм її перебив.
— Я знаю, що нічого не знаю. Ще мудрий Сократ так сказав, так воно і є.
Олімпіада ще хотіла щось запитати, як раптом збагнула, що Менехм уже мертвий. Ще дотлівали жаринки його очей, згасаючи, вкриваючись сірим попелом небуття, а сам 'Менехм уже був в іншому світі. І звідти нічим їй уже не міг допомогти. Тільки на сухих, тонких губах мудрого грека застигла якась хитра усмішка: знаю, мовляв, що таке щастя, але не скажу, здогадайся сама...
Змій Піфон з Дельфійської долини
У священне місто Греції Дельфи, де мешкав знаменитий дельфійський оракул, неспішно рухався караван македонського царя Філіппа на чолі з його особистим секретарем Євменом. Жодне із святилищ Греції не користувалося все-загальним пошануванням і не впливало так на життя еллінських держав, як оракул у Дельфах. Тільки там бог Аполлон через своїх жерців відповідав на ті запитання, з якими приїжджали до нього царі й правителі. А запитання були одні й ті ж: починати війну чи ні, як її вести? Засновувати нові колонії і коли починати се діло? Приймати нові закони чи релігійні свята? Навіть заводити храм чи ні — кожний з державних задумів вимагав віщого слова дельфійської піфії, її схвалення чи, навпаки, заперечення. І не тільки грецькі, іноземні правителі теж часто зверталися до дельфійського віщуна за радою, бо й за межами еллінських полісів він користувався повагою та довір'ям. Але за так, задурно віщун у Дельфах не віщував. Тож коштовності постійно поповнювали численні скарбниці храму. Не з порожніми руками їхало в Дельфи й посольство македонського царя.
Звивиста гірська дорога, обабіч якої стояли сірі од пилу кущі, повільно піднімалася вгору. На схилах — виноградники. Селяни, які там працювали, ні-ні та й випростовува-ли спини. Приставивши долоню дашком до очей, дивилися: що ж то за пишна процесія прямує в Дельфи? І зброя у вершників багата, і вбрані не бідно, не інакше як везуть оракулу коштовності, яким і ціни немає. Попереду валки їхало кілька вершників у білих плащах з тонкої вовни, в шоломах з гребенями, збруя та зброя вершників сяють на сонці від золотих і срібних прикрас. Певно, дуже знатні. Не інакше як посли якоїсь грецької держави або й гості з іноземного царства, бо слава про дельфійського оракула розлетілась по всьому світі. За послами рухався загін вершників для охорони, потім йшли мули, запряжені у двоколісні візки, доверху навантажені яскравими паками. За ними дріботіли нав'ючені осли, з боків бігли погоничі і криками та палицями підганяли тварин. Далі юрмою сунули раби, за якими стежили наглядачі з батогами і зброєю. Це й було посольство македонського царя. Попереду їхав Євмен і, позиркуючи на сонце, що вже здійнялося над головою, квапив валку, аби дістатися в Дельфи засвітла — не хотілось ночувати в горах з такими скарбами. Розбійників мовби й немає, але... Ні, краще не ризикувати.
Та ось вже й перевал, по той бік якого — священна дельфійська долина. Подорожні по знаку царського секретаря нарешті зробили короткочасну зупинку. Євмен спішився, розминаючи затерплі ноги, підійшов до краю урвища. Перед ним вдалині лежала долина, з усіх боків оточена високими відрогами гори Парнас. Краєвид вражав якоюсь похмурою величчю. З північного боку долини здіймалися два майже прямовисні скелясті стрімчаки, розділені вузькою ущелиною. То були знамениті Федріади — скелі, з яких скидали у прірву тих святотатців, котрі завдавали шкоди Аполлону та його святилищу. За переказом, з однієї із Федріад скинули великого байкаря Греції Езо-па, якого несправедливо звинуватили в крадіжці священних золотих чаш із святилища.
Євмен ще раз обвів пильним поглядом долину, поглянув на сонце, що вже високо підбилося, і заквапився.
— Рушаймо! Відпочинемо на місці. Мусимо до вечора впоратись і завтра вранці вирушити назад — цар чекає.
Вершники скочили на коней, забігали наглядачі, заляскали батогами, піднімаючи мулів та ослів, задзвеніли дзвоники на шиях у тварин, заскрипіли колеса візків, і хмара пилу знову нависла над валкою.
До підніжжя Федріад, аж до швидкоплинної ріки Плей-сту, дорога спускалась уступами. В одній із Федріад — глибокі прямокутні ніші, видовбані у вигляді маленьких храмів. Всередині вони оббиті міддю. Такі скарбниці споруджувалися мешканцями окремих міст на згадку про події, пов'язані з "правильним" віщуванням оракула за допомогою самого бога Аполлона. В тих нішах-храмах і клали дарунки, що їх підносили богу. З-під скелі вирувало джерело прозорої й холодної води, як запевняли, "дивного смаку". Те джерело звалося Кастальським * і було посвячене Аполлону та музам.. Прохолодна і чиста як сльоза вода з джерела стікала у водоймище, вирубане у скелі. У тій воді прочани здійснювали обмивання та кропилися нею, перш ніж увійти в огорожу, що оточувала храм Аполлона.
За переказом, найдавніший храм, що стояв на тому місці, являв собою шатро, сплетене з гілок лаврового дерева. Другий храм, як запевняє легенда, був зліплений з воску та бджолиних крилець — прозорий, він казково світився, як диво з див. Третій храм спорудили з міді, четвертий збудували з каміння. Але невдовзі він згорів. І тоді всі міста Греції зібрали великі кошти і знову звели препишний храм з мармуровими східцями та розкішною — теж мармуровою — колонадою. Фронтони храму прикрашували зображення Аполлона та Артеміди і їхньої матері Латони. Біля головного входу стояв великий мідний бик — дарунок .мешканців острова Керкіри Аполлону на знак вдячності за щедрий улов, посланий їм Богом. А бик, що в той час блукав берегом, буцімто своїм муканням і сповістив мешканців Керкіри, що в морі повно риби.
Неподалік бика здіймалися статуї самого Аполлона, богині перемоги Ніки та скульптурні зображення героїв міста Тегеї, поставлені в честь перемоги тегейців над спар-
В сучасній поетичній мові Кастальське джерело означає натхнення.
(Продовження на наступній сторінці)