Та ось півні віддихались, крикнули войовниче та грізно залопотіли крилами і втретє кинулись вперед. Билися люто, намагалися шпорами розпороти один одному живота, клювали один одного в гребінь, шию, били крильми.
Розходилися. Сходилися. Вдарялися грудьми, падали, зводились, знову клювали один одного. Летіли пір'я та пух, бризкала кров. Та ось рудий ніби став млявішим, вже не так завзято нападав і все частіше й частіше задкував. Ті, хто на нього поставили, обурливо закричали, прихильники чорного, навпаки, збадьорилися: мала настати розв'язка поєдинку. Рудий явно програвав.
Та ось півні знову розійшлися, кожний у свій край столу і там стояли, важко дихаючи. Стіл був у пір'ї, краплях крові, кров сочилася і з півнячих гребенів.
Коли бійці відпочили, розпорядник ляснув у долоні і когути побігли один одному навстріч. Вдарились грудьми. Рудий упав. Це вперше. Але схопився швидко, так швидко, що чорний не встиг на нього накинутись. І тут рудий зненацька кинувся тікати. Чорний ринувся в погоню. Прихильники рудого обурливо закричали, проклинали його, обзивали найобразливішими слівцями, але марно. Рудий втікав з поля бою. Ганебно. Він біг понад бортом столу, опустивши голову,— яка ганьба! — і ледве тягнув крила. Ганьба! Ганьба! Ті, хто поставив на нього, розійшлися не на жарт і вже ладні були розтерзати боягуза, на якого зробили відчадушні ставки, і тепер явно плакали їхні золоті монети. І знов, і знов обзивали його найобразливішими слівцями, наче півень їх міг розуміти.
Чорний когут збадьорився. А втім, кого не збадьорить втікаючий противник. Він наддав ходу і вже наздоганяв рудого. І тут сталося непередбачене. Рудий різко повернувся (і це на бігу!), підстрибнув, викидаючи вперед ноги, гострими бронзовими шипами наніс противнику удар у груди. Чорний, захопившись погонею, стратив обережність і за це поплатився життям. Він упав набік, задриґав ногами й затих. А переможець — бадьорий і наче аж повеселілий — стрибнув на поверженого, забив крильми, закукурікав, торжествуючи перемогу, голосно і дзвінко.
На тім поєдинок і скінчився.
Прихильники чорного, все ще не отямившись від несподіваного фіаско їхнього кумира, полізли за грошима, прибічники ж рудого стрибали, обіймалися і кидалися цілувати півня.
Філіпп програв разом з тими, хто ставив на чорного. Але програш його не засмутив. Він замислився.
— Хитрий,— поглядаючи на рудого, цар вражено хитав головою.— Так ось ти який, виявляється? Хвалю за кмітливість. Молодець. Хоч я й програв, хоч рудий і згубив мого чи не найкращого півня,— повернувся цар до присутніх,— але за такого хитруна не шкода й грошей. Чи не так?
— Так, так,— радо вигукували ті, хто виграв, і — крізь зуби — ті, хто програв,— Звичайно ж, не шкода грошей. Такий бій, такий бій!
— Він відступав, ба, навіть тікав,— міркував уголос Філіпп.— Але тікав так, аби в одну скороминущу мить, приспавши пильність противника, нанести смертельний удар йому і виграти.— Додав посміхаючись: — Іноді навіть і в півня варто повчитися.
До зали увійшов запилений гонець, щось шепнув царському секретареві Євмену — і той швидко підійшов до Філіппа, котрий саме взявся за черговий глечик, повний холодного пива.
— Щойно прибув гонець з Пелли.
— Що там? — запитав Філіпп і, піднявши вгору глечик, лив собі в широко розкритий рот пиво, ковтав і аж стогнав від задоволення.
— Царю! — підбіг гонець.— Радісну вістку привіз я тобі з Пелли. Цариця Олімпіада народила сина! Це сталося шостого дня місяця гекатомбеона!
Філіпп опустив глечик, з шумом видихнув повітря, рукавом утерся і повернувся до Євмена:
— Гінцю плащ з мого плеча! За таку радісну звістку! Усім пива! Усім вина! Ріжте биків, готуйте бенкет на три дні і три ночі!
Обом їм, Олімпіаді й Філіппу, якщо вірити Плутарху * та його знаменитим "Паралельним життєписам", примарилось чи приснилось у зв'язку з народженням сина їхнього Александра таке: Олімпіаді — що пролунав удар грому і "блискавка вдарила їй у лоно і від того удару спалахнув сильний вогонь, язики полум'я побігли у всіх напрямках і потім згасли"; Філіппу ж невдовзі після весілля "приснилося, що він запечатав лоно жони: на печаті, як йому здавалося, був вирізаний лев".
"Всі віщуни,— пише далі Плутарх,— витлумачували цей сон у тому смислі, що Філіппу треба суворіше охороняти свої подружні права", але за іншим віщуванням це означало, що Олімпіада "вагітна, адже нічого порожнього не запечатують, і що вагітна вона сином, який буде матм відважний, лев'ячий характер".
А тоді у фортеці Філіппи цар Філіпп три дні і три ночі бенкетував з нагоди народження сина, напував гетайрів і всіх воїнів, які підходили до нього, щоб привітати з такою визначною подією у його житті. І три дні цар Філіпп пив чи не найбільше од інших, а тримався на ногах і не хмелів, хоч не спав і навіть не прилягав за ті три дні, коли п'яна ніч змінювалась п'яним днем, ще одна п'яна ніч змінювалась ще одним п'яним днем, і ще одна п'яна ніч змінювалась ще одним п'яним днем. І дивно було навіть найближчим друзям царя, котрі бачили свого повелителя й не такого: де він бере стільки сили? З яких джерел її черпає?..
—Він хоч і п'є з нами, як рівний з рівним, але все одно він не такий, як ми. Ми люди, а він — цар,— говорили між собою гетайри.— А царі, що боги,— простим смертним непідвладні.
— Пийте і гуляйте,— гримів голос царя.— Жінок у мене багато, а сини народжуються не кожний день!
Лише на четвертий день приліг, але спав недовго, схопився через годину — свіжий і бадьорий.
Плутарх — давньогрецький історик, письменник, філософ-мораліст.
— Ей, люди?!. Коней! Гетайри — за мною! їдемо в Пел-лу вітати сина мого і спадкоємця з появою на світ білий. І будемо з такої нагоди у Пеллі бенкетувати три дні і три ночі!..
Амфідромій, або скриня, повна золотих монет
Коли на дверях грецького будинку з'являвся вінок з оливкових гілок, то перехожі, глянувши на нього, неодмінно скажуть:
— Це житло відвідало щастя, адже тут народився хлопчик. Оливковий вінок — символ грецької хоробрості.
Коли ж у світ приходила дівчинка, на дверях з'являлася лише вовняна пов'язка — вовна символізувала жіночу працьовитість. І про такий дім перехожі вже не казали, що до нього завітало щастя — дівчині не-в кожній сім'ї були раді, особливо в багатодітних чи бідних. Всі хотіли хлопчика — майбутнього продовжувача роду.
І ось на дверях царського палацу з'явився оливковий вінок, і всі в Пеллі тільки й говорили про те щастя, що завітало до їхнього владики,— цариця народила йому сина.
Молодий батько1 спішно примчав з фракійського краю, щоб, як і годиться, здійснити амфідромій — церемонію визнання новонародженого хлопчика своїм рідним сином. Тільки тоді немовля здобувало права спадкоємності і визнавалося в цьому світі повноправним сином такого-то, а не байстрям.
У визначений день придворні, знать Верхньої та Нижньої Македоиій, двірцеві греки й фессалійці, гетайри, полководці та інші знатні мужі заповнили велику і препишну тронну залу македонських царів. На підвищення, де стояв інкрустований слоновою кісткою, золотом та сріблом багатий трон, під звуки музики піднявся цар Філіпп. Всі на мить схилили голови, виявляючи владиці своє пошанування.
— Хайрате! — привітно махнув цар рукою до знаті.— Хайрате!..
— Хайрате, хайрате! — відповіла цареві тронна зала. "Хайрате" — грецьке вітання, що було прийняте і в Македонії, означало "Радійте!". Сьогодні цар і справді радів.
Дзвінко залунали сурми.
У тронну залу увійшов дебелий глашатай і зарокотів могутнім басом, що так і шугнув під високе склепіння:
— Цариця Македонії Олімпіада із спадкоємцем престолу!
Олімпіада зайшла в пурпуровому плащі — висока, струнка, помолоділа після пологів, розквітла, вся в золотих прикрасах, з тонко підведеними бровами. На губах її блукала радісна посмішка, очі блищали, голова гордо піднята, і у всій її поставі — велич.
— Хайрате, царю,— привіталася вона дзвінко, посміхнулася до Філіппа і вся мовби аж засвітилася від щастя.
В руках цариця тримала сповиток. Немовля несла врочисто, як найбільший дарунок македонському цареві, і це так і було.
— Хайрате! — так же молодо і дзвінко відповів цар.— Радий бачити тебе, царице, з найдорогоціннішою ношею в руках.
Олімпіада зупинилася біля підніжжя трону.
— Царю македонський! — дзвінко вигукнула і в ту мить видалась вона Філіппу найпрекраснішою.— Перед усім народом македонським і грецьким, перед світом усім і перед богами заявляю: на руках у мене твій син і спадкоємець. Як і велить звичай, визнай і ти, царю македонський і батьку, мого сина своїм сином перед усім народом, перед світом і перед богами.
Філіпп рвучко звівся з трону, легко збіг з підніжжя в залу і підійшов до Олімпіади.
— Хайрате, царице, хайрате! Ти принесла мені найбільшу радість і втіху — я вдячний тобі за сина, спадкоємця мого трону і влади!
Злегка вклонившись, Олімпіада подала йому сповиток і випросталась — горда і велична. Філіпп обережно взяв на руки сповиток, кивнув немовляті, яке, виглядаючи із сповитка, посміхалося до світу білого безневинно, як посміхаються безневинно всі діти у світі.
(Продовження на наступній сторінці)