— Так ось ти який, царевичу македонський? Чекав тебе, чекав. Радий, що ти нарешті прийшов у цей світ і порадував Македонію.
Із сповитком в руках рушив у кінець зали, де на обкладеному камінням домашньому вогнищі курився голубий димок. Як і велить звичай, щасливий батько п'ять разів обійшов вогнище з немовлям на руках, представляючи нового члена своєї сім'ї богині домашнього вогнища Гестії. Одночасно цим актом він залучав немовля до культу домашніх богів.
— Гестіє! І ви, боги, охоронці дому мого! — врочисто вигукнув цар, здіймаючи над собою сповиток.— Клянусь
вам, боги дому мого, що тримаю в руках сина свого і спадкоємця. Прошу вас, боги дому мого, теж визнати мого сина, і прийняти його в мою сім'ю, і захищати його віднині і завжди. А назву я сина свого Александром. Залунали сурми і стихли.
— Визнаю Александра за сина свого! — повторив цар, і на цьому церемонія амфідромію завершилась. Двірські навперебій почали вітати царя з народженням сина, лунала музика, чулися вигуки:
— Слава, слава нашому цареві і його цариці та їхньому спадкоємцю Александру, сину Філіппа, слава!
— Живи і радуйся, Александре, сину Філіппа! Філіпп віддав сповиток матері, та передала його Ланіці,
яка підбігла до цариці, взяла сповиток і швидко вийшла. Цар ляснув у долоні.
Слуги занесли до тронної зали велику і важку скриню, оковану по краях металом, розкішно розмальовану і прикрашену золотом.
Слуги нечутно вийшли, наче тіні розтанули, коли сонце зникло.
Філіпп сам підняв віко.
— Тобі, царице і матір сина мого,— і величним жестом показав на скриню.— Мій скромний дарунок!
Посміхаючись, цариця підійшла до, скрині, заглянула в неї і відсахнулась, як усім здалося, злякано. Скриня була повна золотих монет, новеньких, сліпучо-жовтих. То були щойно викарбуванГ золоті гроші царя Філіппа — філіппіки.
— Невже це багатство... мені?
— Тобі, царице, тобі,— посміхався Філіпп.
— Такого дарунка, царю, жодний чоловік у світі не дарував своїй жоні. Ця скриня мені здається щасливим, але неймовірним сном.
Посміхаючись, Олімпіада взяла одну монету — на однім боці зображена голова Аполлона з лавровим вінком, а на звороті — колісниця з двома кіньми. Тими царськими кіньми, що перемогли на Олімпійських іграх.
— Ти надто щедрий, царю.
— Ти теж щедра, царице, подарувала мені такого сина! А мій дарунок — всього лише скриня золотих монет. Що він важить у порівнянні з твоїм? Ти подарувала мені сина, і всі скарби світу я ладен покласти до твоїх ніг, царице!
Олімпіада раптом занурила руки в скриню, набрала повні жмені монет і, сміючись, підкинула їх високо вгору. Сяйнувши золотом, монети злетіли над нею і з дзвоном ПО-110 падали на мозаїчну підлогу, котилися, підстрибували, дзвеніли... А Олімпіада ще й ще занурювала руки у скриню, набирала монет, підкидала їх, сміялась і щось вигукувала, а що — й сама не могла збагнути. Бо щасливішої жінки в ту мить не було у всьому світі білому. І раділа вона не золотим монетам. Вона була щаслива від того, що Філіпп її любить і шанує, і вона — тільки вона! — його улюблена жона і мати спадкоємця македонського престолу. А всі непорозуміння, що не так давно виникали між ними, лишилися в минулому, як тяжкі й погані сни, яким ніколи-ніко-ли не буде вороття.
Адже ніхто не знає, який кінець його чекає
Щастя й цього разу виявилося оманливим, миттєвим. І вкотре Олімпіада мусила розчаровуватись: примару, звану щастям, неможливо спіймати. А тим більше втримати біля себе. Сьогодні здається, що воно нарешті прийшло до тебе, прийшло надійно і назавжди, ти веселишся і радієш, а завтра... Завтра од нього, щастя твого, вже й слід охолов... А може, тому, що його, щастя, взагалі немає? А є велика і вічна мрія людей, їхні нездійсненні прагнення і стремління будь-що стати щасливими. їхня безнадійна, зарані приречена на поразку погоня за рожевим міфом, легендою чи сонячною казкою людей всіх часів і народів, тих, що жили колись у світі білому, тих, хто зараз живе, і тих, хто ще житиме у ньому.
Кілька радісних днів і ночей, як Філіпп заскочив з Фракії в Пеллу,— і знову самотність. А без нього, без зрадливого і коханого Філіппа, вона вже не уявляла свого щастя. Та чоловік вдома бував не господарем, а лише гостем. І то — не частим. І від того — бажаним і жаданим. Олімпіада пам'ятала лише ті дні, коли цар бував у Пеллі. Та і як не пам'ятати, якщо тих днів стільки назбиралося за рік, що й на пальцях порахувати можна. А ті дні, коли царя з військом носило фракійськими та грецькими світами, зливалися для неї у довгі-предовгі місяці самотності. Життя проходило іншими дорогами, десь поза її гінекеєм, поза чужою їй Пеллою, і ті дороги напевне ж вели до щастя. А втім, хіба воно є у світі білому, щастя? Омана все то, віра у те, що ніколи не збувається. Філіпп постійно відсутній, і вона вже відчувала себе не так заміжньою жінкою, як удовою, у якої чоловік мовби і є, і водночас його немає. Казна-що таке! Думи гіркі серце точать, світ білий не радує. І не кануло в минуле непорозуміння, що звелося між нею та Філіппом, не залишило їх назавжди, як гадалося. Вона не любить Філіппа... О боги, невже це так? Іноді їй аж лячно стає від таких думок і таких почуттів... Не любить його, не любить, не лю... Ні, ні, вона ще любила Філіппа, але її велике почуття до нього, напевне ж, доживає останні дні. А що прийде в душу навзамін? Чи залишиться у ній пустка? Чи порожню душу захопить зневіра і змією вжалить її?..
Спершу думала: народить Філіппу сина і все зміниться. Народила. А що змінилося? Філіпп визнав сина за свого — спасибі й на тім! — і хутко зник. Ніби вона йому і не дружина, і не цариця його царства. Ніби і дому в нього немає, сім'ї. Чи збайдужів до неї? Не доведи, Боже... Знала, що в нього є жінки. А немає, так знайде. Чи й не клопіт для Філіппа. То нащо вона йому? Кляла себе і в'язницю свою, гінекей. Не склалися у неї стосунки і з двірцевою знаттю, надто гордою була, аби першою йти на поклін. А тутешні вельможні в свою чергу славилися гординею. До всього ж вважали, що македонською царицею мусить бути лише македонка, а не чужачка. Так і опинилась Олімпіада в самотині. Всюди люди, багато людей, а вона як на безлюдному острові...
І з Ланікою, найвірнішою своєю подругою, бачилась рідко. Подруга і царська ключниця — хто б міг це завбачити? — негадано завагітніла. Від кого? Коли? З любові чи так? Мовби ж невідлучно при цариці — і вдень і вночі, а бач... Ніби й чоловіками не цікавилась, до ероса наче зовсім байдужа, а бач... На шостому місяці. А втім, Олімпіада ні до чого не доскіпувалась, бо досить лише глянути на Ланіку, як та відразу ж заливається слізьми. Олімпіада й рукою махнула — Бог їй судія. Самотня вона, ні сім'ї, ні чоловіка, ні дитини. А жінка, звісно, свого потребує. Тож хтось з метких македонців і скористався цим... Жеребці прокляті! Бугаї! Розжиріли на дармових царських харчах, нащо їх тільки Філіпп тримає при дворі. Але хто — не випитувала, бо Ланіка відразу ж починає клястися богами, що вона тільки Олімпіаду і любить, і їй, подрузі своїй і цариці, вирішила присвятити своє життя. А те, що сталося... Вперше і востаннє — боги тому свідки! Не хотіла, а так воно лучилося... Але вона і далі вірно-вірно служитиме цариці й прохає її не гнати од себе.
— Заспокойся, тебе ніхто й не виганяє! — відмахнулась Олімпіада.— Сама затіяла, сама й викручуйся. А дитина, яку ти народиш, нікому не завадить у царському палаці. В гінекеї для вас завжди місце знайдеться. І доки я тут цариця, тебе ніхто й пальцем не зачепить.
І веліла Ланіку відправити в дальні покої гінекею — яка з неї тепер помічниця, живіт он руками підтримує. Хай там, поки не народить, і живе. Дала їй рабинь, веліла їм вірно Ланіці служити.
І знову Олімпіада самотня. І ні перед ким їй душу вилити, слово утіхи чи поради ні від кого почути в чужій столиці, у чужого люду. Перед нею всі кланялись, як перед царицею, і тільки. І була самотньою і нещасливою. То де та добра душа, котра б бодай поспівчувала їй? Згадала про свого вчителя, мудрого грека Менехма, з яким і в Македонію приїхала. І як це вона про нього забула? Ось хто дасть їй пораду, душу заспокоїть і неодмінно знайде відповіді на ті запитання, на які сама відповіді знайти не може... Погукала Леоніда, веліла йому знайти Менехма і спішно привести до неї.
— Я не можу привести Менехма,— відповів Леонід.— Він лаштується у свою останню дорогу в цьому світі. Коли вже не помер.
— Та чого ж ти раніше...— Олімпіаді забракло слів.— Він же мій учитель. Негайно веди до нього.
Довго блукали якимись переходами, то піднімалися вгору, то спускалися вниз, аж доки в тісному закапелку царського палацу, де мешкала найбідніша челядь впереміжку з рабами, не наткнулися на вчителя. На витертому кожусі лежало щось маленьке, висохле, заросле бородою — лиця не видно. Руки, як жовті сухі палиці, стирчали з-під кожуха. А на зарослому лиці, вже, здається, мертвому, тільки очі двома жаринками й горіли.
— Від тебе відвернулося щастя, царице? — не відповідаючи на її привітання, раптом запитав Менехм, і голос у нього був такий тихий та слабкий, що довелося підійти ближче, аби почути.— Коли цариця рік не приходила до свого вчителя, то, значить, вона була щасливою. Бо щасливим учителі непотрібні.
— Була...— зітхнула Олімпіада.— Тому й забула про тебе, мій навчателю. Не гнівайся на мене.
(Продовження на наступній сторінці)