Збуджена гарячковитість охопила царицю. Діяти, діяти і діяти! В славетній перемозі царських коней в Олімпії цариця вбачала глибокий символ, адже її ім'я походить від назви міста Олімпія. Ось чому її чоловік переміг і славу здобув на тамтешніх Іграх. Це знак неба... "Олімпіада... Олімпія..." — аж виспівувала у ті дні цариця. Олімпіошків, як вона чула, рідні міста зустрічають врочисто — для міста то велика честь. Отож треба підняти на ноги Пеллу і підготувати Філіппу належну зустріч. І та зустріч має відбутися на найвищому державному рівні. І проведе її вона, цариця. І так все влаштує, що не тільки про Філіппа заговорить столиця, а й про неї.
На час відсутності Філіппа його намісником у Пеллі (як і у всій Македонії) залишався полководець Антіпатр. Отже, гадала Олімпіада, йому і треба доручити організацію зустрічі. Ухваливши так, відрядила гінця до Антіпатра, велівши йому негайно прибути в її палац. А сама в очікуванні Антіпатра вже подумки складала різні плани, як врочистіше і розкішніше зустріти олімпіоніка. Та, на її превеликий подив і гнів, Антіпатр не схотів приїхати до неї, цариці. Через гінця відповів, що він надто зайнятий і за браком часу відвідати Олімпіаду не може.
Олімпіада пополотніла.
Голосом, що враз став хриплим, вигукувала:
— Ви чули?.. Я веліла йому прибути. Веліла! А він відповів, що не може... Він що — несповна розуму? Чи Антіпатр забув, що цариця в Македонії я! Я, а не його жінка!
І веліла Кліту негайно привести до неї Антіпатра. Кліт скинув густі брови на лоба.
— Цариця, очевидно, сама гаразд не уявляє, як це я, сотник, та зможу привести того, хто на час відсутності царя є намісником і правителем Македонії?
— Ах!.. І ти...ти з ним заодно?—задихаючись від гніву, вигукувала Олімпіада.— Він намісник, а цариця я! Чи в тебе з пам'яттю не все гаразд?
— Ні, на пам'ять не скаржуся,— спокійно відповів Кліт.
— Так іди і негайно приведи до мене Антіпатра! Скажи: цариця веліла. Ти розумієш мене?
— Все розумію, що ж тут невтямки? — як їй здалося, Кліт дивився на неї насмішкувато.— Привести намісника я не зможу, а передати йому твоє прохання, царице, ризикну.
Олімпіада ледве голос не зірвала:
— Це не прохання! Повеління! Я тут цариця!
— Ти,— охоче погодився Кліт.— Але Антіпатр — намісник царства. А я обіцяв Філіппу слухати тільки його на час відсутності царя.
— Йди геть!
Кліт, знизавши плечима, вийшов. Олімпіаді вчулося, що він пробурмотів: "От сварлива баба!.. І причепиться!.."
І тоді цариця погукала писаря і, лютуючи в душі (всі проти неї! Навіть якийсь там Антіпатр не хоче її слухати!), продиктувала йому лист (власне, прокричала) до непокірного Антіпатра:
— Чи відомо Антіпатру, що наш цар став олімпіоніком? Чи відомо, що його коні на іподромі в Олімпії прийшли першими? Царю-олімпіоніку треба організувати належну зустріч. Як славетному герою! І неодмінно з такої нагоди випустить монету, присвячену великій перемозі нашого царя на Олімпійських іграх. Що робиться в Пеллі для вшанування героя? Олімпіада, цариця Македонії.
Антіпатр відповів (пергамент, коли вона читала, аж лопотів у її руках): "Нам теж відомо, що коні царя Філіппа зайняли перше місце, а їхній власник став олімпіоніком,— так відповідав їй Антіпатр, жодним словом не виявляючи до неї шани, не звертаючись до неї як до цариці.— Випуск монет — це справа тільки царя. Належну зустріч новому олімпіоніку готуємо. Антіпатр".
І все. Не жіночого це, мовляв, розуму діло. Не лізь, Олімпіадо, не в свої справи, сиди в гінекеї й не рипайся. Антіпатр навіть не визнав Олімпіаду царицею. Та хто він такий? Один з полководців її мужа-царя? Вояка! А по суті — ніхто! Проклятий македонець!
Зганяла злість на безневинній Ланіці. Нагримала на неї. Несправедливо. Потім плакала і навіть просила — чого раніше з нею ніколи не траплялося — вибачення в подруги. Ланіка теж плакала і клялася, що на царицю не ображається. Вона, Ланіка, все розуміє. А тут ще й вагітність, що так тяжко дається цариці...
Олімпіада і справді нелегко переносила вагітність. Бліда, з синцями під запалими і від того згаслими очима, вона стала не в міру дратівливою. В гінекеї її всі боялися. І свої, епіріоти, і македонці. Вередувала. Постійно. Ночами майже не спала. Все їй було не так, все гнівило. Перебирала в їжі, що не подавали, все відкидала: не те, не те, не те!.. А що те — спробуй розібратися. Била посуд, влаштовувала негарні сцени. А стомившись від гніву та примх, плакала. І сама собі здавалась жалюгідною, нещасною. Вірна Ланіка як могла догоджала. Але й вона іноді не витримувала і зі сльозами на очах утікала від господині-по-други. Щодня Олімпіада нетерпляче питала, чи не повернувся в Пеллу Філіпп? Чому він бариться?.. Хто із простих смертних міг їй сказати чому? Вона ж знала тільки своє: навіщо він поїхав у Грецію, в ту Олімпію? Хіба йому не досить, що він цар? їй так тяжко, а його поруч немає. Здавалось... Приїдь він, пригорни її, скажи ласкаве слово — і вона наче заново на світ народиться. Але Філіпп не з'являвся. Від нього ні слуху ні духу. А її гнітила самотність. О, якою вона була наївною! Гадала: стане царицею — відразу ж підніметься на Олімп щастя. І ось стала вона царицею, а нещасливішої жінки од неї немає. Все має, одного лише бракує: щастя. І не якогось там, а звичайного жіночого щастя. Та ще аби з дитиною все було гаразд, аби його благополучно виносити і благополучно народити. Молила богів, щоб послали хлопчика. Спадкоємця престолу. Та ще благала богів, аби пошвидше повернувся Філіпп. Тільки він один її зрозуміє, захистить від різних Антіпатрів. Він один у світі єдиний і любий... Обігріє її своїм коханням, розвіє смуток і печаль, зніме з душі самотність. Вірила: повернеться Філіпп — і все буде добре. Вона знову стане щасливою. І всі її шануватимуть, ба навіть слухатимуть, бо вона, тільки вона — цариця Македонії!.. Але все ж таки цікаво: чи є у світі Олімп щастя? Чи хоча б маленька гірка щастя? Чи хоча б просто крихта щастя?..
Коли закінчувалися змагання в Олімпії, наставала найврочистіша мить — новим олімпіонікам роздавали нагороди.
Сурмили труби, закликаючи до загальної тиші, огласник на все своє могутнє горло вигукував імена переможців з усіх видів змагань, імена їхніх батьків, а також міста, з яких вони прибули. О, то була щаслива мить, і заради неї будь-який грек життя б віддав, аби хоч один раз його згадали.
отак
І ось герої в яскравому вбранні, оточені юрмами, йдуть до храму Зевса. Там елланодіки, зодягнені з такої нагоди в пурпурове вбрання, врочисто клали на голови переможців вінки, обвиті білими вовняними стрічками, з листя тієї оливи, що, за переказами, посаджена самим Гераклом, сином Зевса. В руки олімпіоніки брали вінки з пальмових гілок і, так їх несучи, простували за суддями до вівтаря дванадцяти олімпійських богів. Процесія пишна і врочиста, тож ніхто з глядачів не хотів її проґавити — буде що потім розказувати вдома не один рік. Йдучи, співали гімни в честь засновника Олімпійських ігор Геракла. І лише в кінці процесії йшли коні-переможці, прикрашені гірляндами живих квітів. Перед вели гніді македонського царя Філіппа.
Біля вівтаря під звуки флейт, оточені жерцями, послами грецьких міст та почесними гостями, олімпіоніки здійснювали подячні жертвоприношення. А нові, ще пишніші зустрічі чекали кожного олімпіоніка вдома, у рідному місті.
Настав час, і македонська столиця вийшла за міську браму зустрічати свого олімпіоніка, царя Філіппа. Першими на баских конях мчали гетайри і вигукували:
— Слава, слава царю Філіппу, першому македонському олімпіоніку!
— Немає у світі кращих коней, ніж коні Філіппа Македонського!
За гетайрами, високо закидаючи голови, неслась четвірка коней-переможців у дорогій, оздобленій золотом та сріблом колісниці. Кіньми, прикрашеними живими квітами, правував сам олімпіонік. Був він у білому хітоні, поверх якого накинуто пурпуровий плащ. На голові царя — золота стрічка і вінок з олив. Яким молодим, вродливим і щасливим видавався Філіпп у тій колісниці! Ним милувались, йому кричали "слава", його засипали квітами.
За колісницею рухались гетайри на конях і теж криками вітали царя. До міської брами і по всій вулиці, аж до площі перед царським палацом, люд славив свого царя, і Філіппу здавалося, що не в колісниці він їде, а летить на власних крилах.
За звичаєм, олімпіоніка в рідному місті зустрічають тільки найвищі правителі. В честь його перемоги карбують монети. Все життя олімпіонік користувався великим пошануванням, йому відводили найкращі місця в театрі й на святах, його звільняли від загальних повинностей та податків, іноді держава призначала йому пожиттєву пенсію. Оскільки ж в Македонії олімпіоніком став сам цар, то його від імені народу вітав намісник Антіпатр. На площі він виголосив блискучу промову в честь Філіппа, котрий своєю перемогою в Олімпії прославив Македонію на віки вічні. Від імені держави Антіпатр оголосив триденне свято в столиці і під схвальні вигуки сказав, що всі витрати на святкові бенкети держава бере на себе. Коли він назвав кількість биків, яких буде забито і засмажено для народу, скільки десятків амфор з вином буде винесено народу для пригощання,— всі захопленими криками вітали це повідомлення.
Сам переможець відбув у храм Зевса, щоб посвятити батькові богів та людей свій вінок, а на площу тим часом виносили дрова, вели биків, несли амфори з вином. І невдовзі, як спалахнули просто неба численні багаття і бики були вже оббіловані, місто виповнилось запахом смаженого м'яса.
(Продовження на наступній сторінці)