— З тобою Філіпп живе, а до мене за пестощами та втіхами прибігає,— не слухала її фессалійка.— Очевидно, я чогось таки варта. І моя пристрасть, і моє кохання. Отож затям: хоч я і царська коханка, як ти кажеш, але спадкоємцем трону стане мій син, бо він у Філіппа старший.
— Хоч Філіпп до нас, жінок, і липне,— не промовила, а процідила крізь зуби Олімпіада,— і все може статися, тут я не заперечую. Але того, що ти хочеш,— не буде. Доки я житиму на цьому світі — не буде! І син твій спадкоємцем ніколи не стане! Це я тобі обіцяю. І взагалі, ти ще пошкодуєш!
Олімпіада різко повернулась і вийшла, задихаючись од гніву, що душив її люто. Філіна сміялась.
Сміялись і її гарні, блискучі очі, повні глузливих іскринок.
Філіна була безпечна, і та безпечність невдовзі коштуватиме їй життя.
В Олімпі?, на Пелопонессі
Кожні чотири роки в Олімпію — прадавнє місто в Еліді, що на Пелопонессі,— з'їжджалися мешканці майже всіх міст і країв Греції. Та й не тільки Греції, а й узбережжя Малої Азії, Сицилії, Італії, Африки — звідусіль, де стояли грецькі міста-колонії. Олімпійські ігри — свято із свят, яке проґавити ніхто з еллінів не хотів. І ледве нарочиті вісники повідомляли про дату проведення Олімпійських ігор, як по всій Греції на п'ять днів, доки триватимуть Ігри, проголошувався "священний мир". Війни негайно припинялися, а ворогуючі мусили укласти перемир'я, порушення якого каралися великим штрафом і неславою.
Цього разу на іподромі Олімпійських ігор забажав виставити своїх коней у змаганнях на колісницях македонський цар Філіпп. Згідно зі статутом, у змаганнях мала брати участь лише повноправні, вільнонароджені громадяни грецьких міст. І хоч цар Філіпп не був мешканцем грецького міста, але вважав себе греком і родовід свій вів від славетного Геракла — про це було відомо всім. Греки пам'ятали, що попередник Філіппа, македонський цар Александр І Філелін, довівши, що він теж еллін, брав участь у тодішніх Олімпійських іграх, і, отже, він, Філіпп, теж має право на участь в Іграх.
Слава переможця, тріумф завжди приносили Філіппу втіху і лоскотали його честолюбство всюди бути першим: на війні, на атлетичних змаганнях, в любові, в житті, за бенкетним столом. Першим і тільки першим, інакше для чого тоді й жити? Але не тільки це манило славолюбного македонця в Олімпію на Ігри. Вступала в дію політика — треба було будь-що завоювати популярність у грецьких полісах, привчити греків до думки, що він хоч і македонський цар, але такий же повноправний грек, як і вони. Здобути перемогу на Іграх непросто, адже в Олімпію прибували найкращі атлети Греції. Але й славу така перемога приносила на всю Грецію. А цього й багнув — в інтересах македонської політики — Філіпп. Та й особисто він був не проти піднятися над усіма. Але, коли вніс себе у списки тих, хто бажає взяти участь в Іграх, елланодіки, котрі відали укладанням списків претендентів і одночасно вибиралися суддями на Іграх, спершу завагалися: а чи не порушать вони статуту Ігор, зокрема того пункту, де сказано, що особа, котра заплямувала себе злочинством, не може з'явитися на змаганнях, якими б атлетичними даними вона не володіла. А цар Філіпп воює з греками і навіть захопив грецькі міста Амфіполь та Пінду... Втрутились Афіни, котрим Філіпп пообіцяв (вкотре!) віддати Амфіполь для зміцнення їхнього впливу на узбережжі. Афіни тоді ще вірили македонцю, тож заявили: цар Філіпп; будучи за походженням греком, воює за справу греків, а тому його війни слід вважати добром, а не злом. Сперечатися з Афінами і тим більше не погоджуватися з ними — ніхто не смів. Сказали Афіни, що Філіпп — захисник греків, так воно і має бути. І судді дали згоду.
Всі, хто прибував на Ігри в Олімпію, розташовувалися за традицією на березі ріки Алфею. Заможні ставили шкіряні намети, простіші — очеретяні курені, а бідні, підклавши під голову торбину, ночували просто неба — у дні, коли відбувалися Ігри, після 22 червня, в Олімпії завжди стояла велика спека, що не спадала і вночі. Разом з прочанами в Олімпію приїздили з різних міст торгівці, і в гаміоно-му, велелюдному таборі на березі Алфею можна було купити найрізноманітніші товари чи й укласти торгові угоди.
Філіпп прибув з чималим почтом — особистим секретарем, лікарем, кухарем, конюхами та слугами. Останніх було багато, бо під виглядом слуг з царем прибули і його охоронці гетайри та ефеби. У місці, відведеному для македонського царя, виросли десятки просторих шкіряних наметів. Тримався Філіпп з усіма як рівний з рівними, нічим намагаючись не виділятися і нічим не підкреслюючи свій монарший сан — на Іграх пихатих чи сановитих хвальків не люблять і не шанують. Зодягнений цар у звичайний білий хітон, взутий у звичайні сандалії — нарочито вбрався під простого грека, свого серед своїх. І почту своєму велів триматися скромно і серед люду нічим не вирізнятися. Молодий, стрункий, засмаглий, повний сил, здоров'я і снаги, вже знаменитий, маючи стільки нових планів і задумок,— таким він прибув в Олімпію. І прибув не як цар, а як приватна особа. Голова коротко стрижена, русява борідка ледь кучерявиться, сіро-голубі очі випромінюють завзяття, на губах привітна усмішка — таким звичайним греком всі бачили могутнього македонського царя. Ну, може, щасливішим од інших, але й тільки. Одне слово, не жорстоким і не пихатим варваром-завойовником, як про Філіппа розповсюджували чутки його недоброзичливці та заздрісники. І секретар його Євмен, до речі, не македонець, син бідного херсонеського візника. Але завдяки великому розуму, кмітливості й непересічним здібностям став найближчим помічником царя, бо для Філіппа важливо не знатне походження, а світла голова та здібності. Євмен трохи молодший за царя, ставний, гарний і тримається з ним як рівня, як молодший товариш із старшим. Це теж подобалось грекам, і вони вже іншими очима дивилися на Філіппа — зовсім він не варвар, як про нього плещуть злі язики. Про те, що він ще й був незрівнянним актором і вмів майстерно грати будь-яку роль, вони й не здогадувалися. В цьому теж полягає великий талант Філіппа І його вміння бути таким, яким і потрібно бути в тій чи тій ситуації.
Поодинці й натовпами прибували прочани в Олімпію, все чоловіки, чоловіки, чоловіки. Юні, молоді, літні, старі і зовсім уже діди. Бідні і знатні, можні й славетні, знані й незнані — всі вони на час Ігор ставали просто греками. Але жодної жінки ніде не було видно. Статут Олімпійських ігор під загрозою смертної кари забороняв жінкам не лише брати участь у змаганнях, а й просто з'являтися на Іграх.
Діставшись хто як міг до Олімпії, всі квапились на берег Алфею, щоб зайняти місце для ночівлі (можна було просто ткнути в землю паличку зі своїм ім'ям). А харчувалися хто де міг і як міг. Одні прибували в священне місце із запасами харчів і своїми кухарями, інші —таких переважна більшість — обходилися жменькою оливок, куснем черствого хліба, гронцем винограду чи купляли собі кухлик дешевого вина. Всі оголошувалися "гостями Зевса" і перебували під його захистом. Олімпія з давніх-давен вважалася однією з найбільших святинь Греції, місцем, де Зевс переміг свого жорстокого батька Крона, котрий, боячись, що сини віднімуть у нього владу над світом, пожирав своїх дітей, як тільки вони народжувалися. І лише маленького Зевса пощастило врятувати його матері, богині Реї. Вирісши, Зевс переміг Крона і захопив владу в свої руки. На ознаменування цієї перемоги і були засновані священні, загальногрецькі змагання в Олімпії — Олімпійські ігри, які, за переказом, заснував грецький герой і син Зевса — Геракл. Тож протягом п'яти днів, поки тривали змагання, в Олімпії неодмінно здійснювались врочисті жертвоприношення та священні процесії в честь батька богів та людей. А на головному вівтарі приносились жертви, що ними еллінські міста вшановували Зевса. Кожне жертвоприношення супроводжувалося співами гімнів та розкішними процесіями.
До початку змагань "гості Зевса" знайомилися з найбільшими святинями Олімпії — те місце називалося Альті-сом, і його оточувала кам'яна огорожа з п'ятьма входами.
Храм здіймався і велично, і якось аж суворо, і та суворість підкреслювала всемогутність батька богів та людей — тридцять чотири мармурові колони, до високого підніжжя, на якому стояв храм, вели мармурові сходинки, на даху мармурова черепиця — все так і сяяло в промінні сонця. Підлога теж була викладена плитками мармуру, що пом'якшував сяйво золота на статуї Зевса. Людина, піднімаючись східцями, відчувала себе маленькою і мізерною перед осяйною величчю Зевса. На якусь мить відчув себе маленьким і Філіпп. І злякався: а раптом він і справді... мізерний? А великі лише боги... "Ні-ні,— бурхливо запротестувала його честолюбива душа,— я покликаний у цей світ богами, тому я рівний богові". Заспокоював себе, що він живий бог на землі, а зовні залишався простим, смиренним прочанином. Цар вже давно мріяв відвідати храм Зевса, і зокрема подивитися на знамениту статую верховного бога, про яку стільки наслухався. Статуя і справді захопила Філіппа, вразила величчю, красою і досконалістю — ті, хто про неї розказував, нічого не перебільшували. Цар набожно дивився на неї, слухаючи пояснення свого секретаря Євмена.
(Продовження на наступній сторінці)