Перше своє завдання — врятування Македонії після розгрому Пердікки НІ і зміцнення її кордонів — Філіпп успішно виконав. На часі постало друге — об'єднання македонців і греків в одній державі. А про це Філіпп не переставав думати ніколи. Македонці вже були в його руках, тепер треба взяти в свої руки і греків. Філіпп вважав себе за походженням Гераклідом, себто потомком Геракла, тож був певний, що влада у всій Греції мусить належати тільки йому. Але, перш ніж братися за це, треба спершу укріпитися на узбережжі, забрати деякі міста в еллінів і будь-що зупинити еллінське проникнення на північ. А вже тоді, на другому етапі, розпочати об'єднання македонців з греками. Про це греки навіть не підозрюють і, звичайно ж, будуть незгодні, але їх ніхто й не питатиме. Хай ще пограються в свою демократію, а там незчуються, як опиняться в одній державі з македонцями під орудою Філіппа. Всі Аргеади розуміли, яке велике значення для Македонії може мати її зближення з Грецією, і тому діяли в цьому напрямку вперто і цілеспрямовано. Та поки що Греція стримувала ріст Македонії, тож македонські царі були вороже налаштовані до еллінів. І потай готувалися до
З В. Чемсрк
66
боротьби з ними, але на заваді ставало то те, то інше. І тільки Філіпп впритул зайнявся майбутньою війною з греками. Тієї зими цар і готував війська та облогову техніку для походу в Елладу.
Відразу ж після свят Анфестерій цар знову зібрався з військом у гори — на вправи. Олімпіада раптом забагла й собі поїхати. Філіпп цьому навіть зрадів, по-простецько-му (а в царя це виходило так природно і щиро, як то виходить у подібних випадках і у сільських дядьків) ляснув царицю нижче спини.
— А чому б і ні? Гайнемо, провітримось, військо розімнеться і ми з тобою теж.
Сказано — зроблено, Філіпп від слів до діла переходив швидко. Антіпатр, як завжди, коли Філіпп кудись збирався, залишався в Пеллі за старшого, а цар з Парменіоном і військом вирушив на навчання. Взимку, як то було заведено ще дідами, війни зупинялися. Взимку взагалі ніхто не воював — чекали весни. Цим і вирішив скористатися Філіпп, адже був переконаний, що добре підготовлене і навчене військо мусить і повинне воювати і взимку, коли противник до війни не готовий. В горах за Пеллою вибрали місце для вправ — залісену, забиту снігами долину з крутими, обледенілими схилами гір, урвищами, бескидами, нелегкими і влітку підйомами на перевалах та спусками і, звичайно ж, бездоріжжям. Там із здою впертістю, обдираючи руки об гостре каміння, обморожуючись, провалюючись у снігах, тренувалися кінні та піші війська, і ніхто їх не щадив — ні полководці, ні цар. Хто скаржився на важкі умови, того карали і гнали на обледенілі скелі. В заметілі й морози царські воїни спали у звичайних похідних наметах, а то й просто неба. Валили вікову сосну, розгрібали сніг, сосну підпалювали так, щоб вона рівномірно горіла до ранку, а біля неї, на ялиновому гіллі, вояки вкладалися спати. Філіпп та полководці спали в наметах, іноді ж — щоб подати приклад — теж просто неба, біля жевріючого стовбура сосни. Це теж було в традиціях македонських царів — скрізь і всюди подавати приклад і вести перед. Якщо сам цар терпить незгоди та дошкульний холод, то хто ж тоді посміє скаржитись на тяжкі умови? І лише після весілля та свят Анфестерій, коли з царем зголосилася поїхати в гори цариця, в долині біля бескиду спішно збудували простору хижу, в якій і зупинилися Філіпп з Олімпіадою. Житло, зведене з товстелезних соснових колод, з вузькими отворами замість вікон, що були затягнені бичачими міхурами, Олімпіаді сподобалось. В хижі виклади з дикого каменю кабицю, для спання Філіпп велів наносити
побільше пахучого ялинового гілля, а зверху настелити кожухів. Це теж цариці сподобалось.
— Ах, ах! — тільки й вигукувала Олімпіада.— Ми з тобою як пастух з пастушкою!
— Цар і е пастух свого народу,— одказував Філіпп.
І знову в них були спільні дні і ночі. Полководці на чолі з Парменіоном тренували війська, робили з ними великі переходи в горах, долаючи круті підйоми та спуски, грузли в снігах, мерзли на вітрах, спали біля багать просто неба, а цар з царицею і найближчими друзями тим часом бенкетували в хижці. Всі підступи в долину і сама хижка пре-пильно охоронялися гіпархією ефебів, вони ж носили до хатини сухе паліччя, хмиз. Із Пелли безперебійно доставлялися бурдюки з вином. На огнищі посеред хижі цар іноді власноручно смажив м'ясо гірських кіз чи вепрів і пригощав ними застільних своїх братів, що було великою честю для них.
На зимові царські полювання в горах збиралася вся знать — можні над усе любили такі лови, що неодмінно закінчувалися щедрими гульками, де можна було і душу відвести, і час скоротати, і по службі просунутись чи бодай поближче до царського двору присусідитись. Тож на зимові царські гони знать збиралася з усієї Македонії — з Нижньої покірна, котра вже визнавала Філіппа за свого верховного правителя і владику, а з Верхньої, гірської,— горда і непокірна. Ця спить і бачить себе незалежною, готова всадити ніж у спину Філіппу, але... Руки короткі. Та й цар хитрий і передбачливий, його на слизьке не загониш. Забрав він синів знаті Верхньої Македонії і тримає їх при своєму дворі — буцімто навчає, до державного керівництва їх готує. Так воно й було, Філіпп навчав синів можних, але одночасно ті сини перебували у нього як заложники. Хай тільки спробує знать Верхньої Македонії виступити проти нього — своїми ж синами й розплатиться. Тож непокірні з Верхньої Македонії і думати забули про якісь там виступи проти царя, корилися, служили вірно, потроху звикали, смирніли, ставали вірними слугами Філіппа, а воля нуртувала тільки в розповідях їхніх дідів та в переказах. А полювання можні з Верхньої Македонії любили над усе й охоче сунули до Філіппа з кіньми, собаками, слугами, з возами, повними всякого добра — їстівного й питного. Та й мужність на ловах виязляли неабияку — таких цар потім на бенкетах садив поруч себе. А для самолюбивих горців цього тільки й треба, в родах їхніх про таких відважних полювальників з віку в вік легенди передають.
З*
67
Кого тільки не полювали на царських ловах — вепрів, вовків, ведмедів, рисів, гірських кіз, вони дерлися на неприступні скелі, на шпичаки над урвищем, спробуй їх звідти стрілою дістати! Вполювати ж снігового барса —то вже велика честь і розкіш для знаті. Про такий здобуток всі дружно мріяли і вважали себе щасливими на все подальше життя, якщо вдавалося заполювати снігову кішку. Барс — горець, якого ще треба пошукати, без гір та стрімких урвищ він і жити не може. Світло-сірий, з темними плямами, з довгим пухнастим хвостом і жовтим блиском в очах, він гарно "зодягнений" — хутро розкішне, м'яке, шовковисте. А що вже коштовне! Малахай з барса для по-лювальника — то найвища ознака його доблесті. Серед білих шапок піднебесних гір, на сильному крижаному вітрі, що крутить, мете, виє, закутуючи білий світ у непроникливу пелену, барс серед скель невидимий, він одним махом перестрибує через щілини, разів у п'ять — вісім ширші за довжину його тіла, легко долає високі й неприступні перепони, лазить по найвищих деревах, часто ночує навіть у гніздах орлів, з яких царським поглядом оглядає гори та урвища, ходить нечутно по вузьких карнизах над прірвою, стрибає з висоти на здобич свою — гірських кіз, баранів, косуль чи зайців, а живе у таких печерах, до яких людині нізащо не дістатися, якщо вона тільки не божевільна. Ось чому вполювати гірську кішку — то превелика честь навіть для самого царя, не кажучи вже за його підданих. А Філіпп був таким затятим полювальником, що й барсів здобував — хвастав потім, щоправда, неймовірно, але й було від чого. На все життя запам'ятала Олімпіада, як Філіпп у рожевому плащі, поли якого маяли у нього за спиною на крижаному вітрі, стояв розпашілий, молодий і дужий та неймовірно гордий і щасливий, стояв із червоним од крові кинджалом в руці, а на білому снігу біля його ніг лежав, конаючи, цар гір та снігів піднебесних, красень-барс, і знать — навіть з Верхньої, гордої Македонії,— вигукувала на його честь здравиці. А згодом мандрівний грецький аед складе пісню, як македонський цар стрілою зняв з карниза гірську кішку і в двобої з пораненим і від того скажено-лютим барсом, добив його ударом кинджала — справді неймовірна хоробрість і безумство, на яке тільки Філіпп був здатний. І шкода було Олімпіаді поверженого хазяїна гір, що конав на снігу, і сніг навколо нього спалахував рубінами в промінні сонця, але й радість за чоловіка розпирала груди — незабутні дні! Як такого царя не любити!
(Продовження на наступній сторінці)