— За позволениям, моє паньство... ту ще жадного слова між нами не було, тай нічого не було...
— Но, то не шкодить... то ще буде,— відповів Яричовський.— Я позваляю, а ти мамо?
— Я знаю пана Міхала не від нині і також поблагословлю... А і Клявдзя не буде противна, коли позволила себе поцілувати... О, мої дочки виховані дуже строго і богобоязливо...
— За позволениям, моє паньство! — оборонявся Михась, видячи, що чим раз більше мотається в силце,— не так зараз... я ще не гадаю женитися...
— Як то, панє добродзєю? мій дім так поганити, панє ржонцо? То зі мною справа! таке діло пахне кодексом... знаєте ви? Я такої зневаги не подарую!
— Та як я вам дім споганив? Або то в мене нечиста губа, чи може я кого вкусив?
— То це у вас нічого? — закричала пані сендзіна.— Мій Боже! дочку мою цілувати і обіймати то нічого? Таж то вічний сором...
— На цілий наш шляхотський рід — додав Яричовський.— Рахуйтеся зі мною!
Клявдзя почала плакати, закриваючи очі долонями.
— Та чого паньство від мене хочете? — оборонявся Михась.— Коли я вас обидив, то скажіть, що маю робити?..
— Така зневага прощається лише на шлюбнім кобєрцу, панє добродзєю!
— Еге! захотілисьте! он до чого воно йде! Раз поцілував тай зараз до шлюбу? — говорив уже сердито Михась.— Дайте мені чистий спокій...
— Я бо, панє Міхалє, не позволю собі в кашу дмухати, а ні то кодекс, моспане, тай годі!
— Ет, дайте мені святий спокій! Спасибіг за таку гостину, що мене очевидячки лапаєте...
Михась розсерджений хопив за шапку й вибіг з хати, мов опарений.
— Грубіян! — кричала в слід за ним Яричовська.
— Тихо! — зацитькував її Яричовський — ще не все пропало.. Я ще з ним поговорю по тверезому...
— Не треба було до нього "обцесом" братися — говорила по хвилі Яричевська, докоряючи чоловікові.
— Дай но спокій, Матильдо! Я знаю, що я робив. Я хапав з-за горяча, а шельма шляхтич не дався...
— Було його так лишити. Був би прийшов раз, другий, був би так розлюбився, а так сполошився і втік...
Клявдзі не робили родичі ніяких докорів, що позволила себе шляхтичеві цілувати.
IX.
Михась вибіг з мандаторівки, втікав чим швидше до двора. Зайшов до стайні, осідлав коня і не шукаючи за кожухом, скочив на кульбаку і пігнав вихром до дому. В дворі ще не спали. З економівки чути було веселі коляди. Це офіціялісти забавлялися. Михасеві не було до забави. Він радий був, що його ніхто не побачив, як утікав від Яричовських.
— Якась мана мене вчепилася! — говорив сам про себе.— Якого чорта було мені туди лізти? А вони очевидячки нарошно заставили сильце на мене... Еге! урвався вам горобчик... Не такий я дурний, як ви розумні... Чого я там ліз? тьфу! У дворі був би я забавився як слід, поговорив з людьми, а та мандаторська пика ось що вигадала! На приятеля скидався! Каже, що він шляхтич... Та який ти небоже шляхтич? як я біскуп, ось що? От якийсь двірський валяч понюхав письма, та в мандатора перекинувся, о! Він про легітимацію говорить тай вмовляє в мене, що я її видів... А бодай тобі очі повилазили! Гадав, що як шляхтича упоїть, то зараз візьме його цукрову панну... Пек йому!
Михась вів такий монольог, доки не приїхав до дому. Розбудив наймита і віддав йому коня, а сам пішов у хату. Тут було страх зимно, бо тітка не затопила. Але Михась не дбав про це. Роздягся, ліг у постіль і прикрився зверху старим кожухом. Вже витверезився зовсім.
Він щось говорив за якийсь кодекс... Хіба ж справді є таке право, що як поцілуєш, то вже й женися?
То не може бути! Або я її вкусив, чи що? А може справді таке право є!.. Біда мені... Заснув.
Другої днини не виходив нікуди. Йому страх соромно було, що таку дурницю стрелив. Про це певно вже увесь двір знає! — думав собі Михась.— По що я там йшов? Але варто би розвідати... Може мандатор справді здурів, та розтрубів по селу, що я його велебну панну поцілував? Та нехай! А чого лізла до мене? Або то у мене жаб’яча кров, чи що?
Одягнувся гарно і пішов до двора, ніби то на свята до офіціялістів.
Офіціялісти приняли його радо. Вони вважали собі за честь, що пан ржонца такий для них ласкавий. Питались його, як вчера забавлявся? Михась показував по собі веселого.
Економ Чосниковський зажартував собі, чи мандаторівна не причарувала його. Михась запаленів, але зараз стямився.
— Ей, каже,— говоріть здорові! куди мені до мандаторівни!..
— Не бійтеся, ні! пішла би за вас з вискоком. Тільки там того паньства, що зверха світиться. Має лише то, що видурив у покійного барона, а наш Іцко то би не дав з села рушитися, стільки він йому винен!
Михась собі подумав: І то добре знати!
Офіціялісти почувши, що у Чосниковського Михась в гостях, посходилися. Чосниковський пішов до баронової просити, аби позволила панам піти до нього забавитися. Чосниковський був старий, поважний чоловік, то баронова дозволила. Старий післав у Закуття за музикою. Музика зараз з’явилася.
Двораки розгулялися... Молоді говорили паннам чемності, запанувала веселість.
І Михась розрушався. Вчерашне забув. Та уважав себе безпечним проти напасти Ярйчовського.
З дівчатами прийшла і Міхалінка, улюблениця баронової. Михась не міг від неї очей відвести. Як я міг собі мандаторівною вчера голову зачемерити? По тверезому я би того не зробив...
Михась танцював аж зіпрів. Вихилявся, притупкував ногами, зовсім не журячись тим, чи кому на ногу наступить, або ні. Свою нескладність заступав жвавою охотою.
Між танцями заводили ріжні товариські забави. Майстром до того був Гоздецький. Грали в пташка, звивали букет, ставили міст і на піжмурки не забули. При всіх таких іграшках Михась вибирав Міхалінку, а Міхалінка його. Обоє припали собі до серця.
Прийшла цензура. Михась сів серед кімнати і слухав уважно, що котра особа на него говорила.
— Нехай прийде тая особа, котра казала на мене, що жадна панна не відказалась би вийти за мене...
Серед загальної тишини встала Міхалінка з свойого місця, спаленівши на лиці.
— Браво! панна Міхалінка! браво!
Господар попросив до вечері. Каваліри кинулись подавати руки паннам. Михась зараз полапався і прискочив до Міхалінки, наставляючи її свій лікоть, так як другі робили. При вечері сидів біля неї і заєдно їй щось балакав. Був дуже щасливий, тілько кривився незначно, коли нагадав вчерашне.
По вечері знов музика і іграшки. Колиж другі стали звертати очі на Михася і Міхалінку, то Михась став трохи обережнішим і держався подалеки. Ще мене якій чорт підкусить, як вчера, та буде нова біда... прозвуть мене вітрогоном... Отже вдоволявся тим, що дивився здалека на Міхалінку.
Гульня протягнулась довго в ніч. Господар не жалував нічого, щоби лиш його гості добре забавлялися.
Вже над раном стали гості розходитися до дому. Пішов і Михась. Був на себе злий, бо знову нагадалось вчерашне.
— Я вже пропащий! — говорив сам до себе.— Ті панночки геть мене збаламутять і я не оглянуся, коли стану таким нагайкевичем-двораком, не вартим шляхотського ймення як і другі... Фе, Михасю! скачеш від панни до панни, як мотиль по капусті. Нині цілуєш ту, завтра цілував би другу, як би нагода трапилась... Ганьба! Небіщик дід у гробі повернеться... Нехай їм буде га!.. Гарна шельма, одна з другою, як писана... а котра краща? Ет! жадна не для мене... пек біді!
Зайшовши в хату, ліг спати.
Не тямив, як довго спав. Збудила його тета, кажучи, що є хтось з двора.
— Це я, панє ржонцо,— обзивається з світлиці двірський лісничий.— Я прийшов вас просити сьогодня на вечір до мене. Буде трохи гостей-сусідів та забавимося... Прошу не відмовити...
— Добре, я прийду. Лише вибачте, що я такий спюх... Вчера трохи пізно пішов спати.
— Знаю, вчера була забава у пана Чосниковського... На те воно й свята, щоби забавитись...
— А буде хто з двора?
— О, будуть! я просив. До відзеня!
— До відзеня! Боже провадь!
— Е! що мені з того,— подумав Михась,— коли Міхалінка там не буде...
Полежав ще і встав одягатися. Тепер жалував, що обіцяв прийти. Що я там буду між тими людьми робити?..
Одягтися, став роздумувати, як би то найліпше їхати. Випадало би саньми, як поважні люди їздять, але нема таких саней, а просити ніяково... А по друге, який я там поважний чоловік? Я ще кавалір, то мені на коні краще...
Лісничий Памульский мешкав подальше від села у лісі, під самою бучанською границею при циганській дорозі.
(Продовження на наступній сторінці)