На дворі почувся скрипіт замерзлого снігу під чобітьми. Жінки метнулись до другої кімнати, оставляючи Яричовського самого. Михась шурав у сінях чобітьми, обтріпуючи сніг. Яричовський усміхнувся: "Здуріє хлопчисько, як побачить таку кралю..." Михась застукав до дверей і на слово "прошу" увійшов до покою.
— А! слуга унижений пана ржонци! Чекали-сьмо, чекали-сьмо... вже нам здавалося, що погордите, не прийдете,— лепетав Яричовський підбігаюти проти Михася.
— Добрий вечір! помагай Біг з Святим вечером! Дав слово! як же би не прийти?
— Го-го! шляхотське слово... то панє добродзєю стільки, що присвята, і для того я був певний і заложився би, що пан Міхал прийде...
— Я трохи забавився в дворі на оплатку...
— Ага правда, то прадідній звичай у нашої ласкавої дідички. Знаю, знаю. Може ви й недобрі на мене, що я вас перебіг моїми запросинами, але видите так: Я гадав, що любіше вам буде між нами, своїми людьми, в кружку родиннім, як між двораками, котрі би вас в ложці води втопили... Знаю я їх, знаю! го-го! То хитрий народ і дуже лукавий... Видите, як я вас шаную і люблю...
— Мені це байдуже, як там вони про мене думають... Я моїй пані служу вірно, пані баронова з мене контентна, то чого мені більше треба?
— Свята правда! Але все ж воно "гуси, мовляв, вола перевернуть"... і вам би панє Міхалє, оглянутися за сильною для себе опорою, хто би за вами в пригоді постояв... Вони всі заставляють на вас силце, не тяжко засилитися... Я вам кажу: такі вибрехані двораки то не що-будь, можуть ногу підставити!
— Не зроблять мені нічого! — відповів Михась махнувши рукою.
— Але ж я не кажу, аби вам що зробили, але все добре би мати за собою когось, хто би потрафив за вас відгризтися та від'їстися... Вам би, панє Міхалє, оглянутися за подругою життя, котра би мала сильні стосунки, а тоді кожний з вами буде рахуватися.
— Е! шляхтянок є Богу дякувати досить, але ще час вибірати!
— Еге! таку річ вибирати то ніколи за вчасно, то треба добре подумати, бо то, панє добродзєю, важна річ. Прецінь годі вам брати яку будь шляхтянку. Ви ж уже злучені з двором не на місяць. Всіляко може трапитись. Прийдеться деколи і великого пана приняти. Яку ж би собі раду могла дати така бідна шляхтянка з Закуття, хоч би вона й найліпша й найкраща?..
Михась відмовляв заєдно: "Ще час. я ще не розжився, не розглянувся. Бог знає, як воно ще буде..."
— Та ми тут розбалакались,— каже мандатор,— а до вечері час... Гей пані! чи все готове?
— Готове! — обізвався жіночий голосок з їдальні.— Прошу просити!
Мандатор взяв шляхтича попід руку і повів до їдальні. Тут вже всі зібралися, уся родина Яричовських. Михась витався зі всіми, цілуючи жінок по руках. Клявдзя відбивала від всіх своїм убором і красою. Подобалася Михасеві, бо він усміхнувся, підкрутив вусика і сказав:
— Панна Клявдзя гарна, як найкраща шляхтянка...
— Вона бо й є шляхтянка! — підхопив батько.— Прошу, наш рід не аби якій. Я ж вам показував мою шляхетську легітимацію.
Михасеві приходило на язик сказати, що тої легітимації ще не видів.
— Прошу, мамо! зачинаймо! — каже мандатор до жінки.
Яричовський взяв зі столу тарілку з оплатком і приступив до Михася.
— Що вам віншувати, панє ржонцо? Дай Боже здоровля і гаразду. Я ще жичу аби пан Міхал від нині за рік, уже в свої хаті з гарною, доброю жіночкою гостий приймав... що дай Боже, амінь.
— Я паньству віншую доброго здоровля, та й що собі самі бажаєте!
Яричовський вицілував Михася "з дубельтівки". Яричовська вже хотіла класти тарілку на стіл.
— За "позволениям"! — каже Яричовський,— а ще паньство молоді... Клявдзю! ти ще, дитино, з паном Міхалом не ломилася... нуж!
Клявдзя, рум’яна мов вишня, взяла тарілку і підступила до Михася, підводячи на нього несмілі очі.
— Чого вам віншувати, панє Тарасович?
— Аби-сьмо здорові були,— каже Михась, щипаючи оплаток, а відтак поцілував Клявдзю в руку.
Він був справді очарований такою гарною дівчиною.
Ех! — подумав — вицілував би я тебе, вицілував, аж бись ся просила...
Яричовський помітив, яке вражіння зробила Клявдзя на Михася. Моргнув на жінку і незамітно шепнув:
— Вже наш!., шляхтич топніє, мов віск. Мандатор взяв пляшку з горілкою, наляв чарку.
— За ваше здоровля, панє Міхалє! абисте лиха не знали!
— Пийте на здоровля, панє сендзьо!
Відтак взяв Михась чарку в руку. Горілка була запікана на меді, та ще тепла.
— За здоровля панства! — приговорив Михась, кланяючись на всі сторони.
Випив. Горячий дух запіканки затягнув його в горлі. Шляхтич сказав: "бр-р-р" і перемігся, хоч йому дух захоплювало.
— Прошу сідати!
Михася посадили на першім місці. Біля нього сіла гарна чорнобривка Клявдзя, з другого боку Яричовський. Саме так, як то колись при обіді. Подали страви.
— Після нашого шляхетського звичаю — промовив мандатор — повинно бути на вілію дев’ять страв. Рахуймо панє Міхалє, аби нас кобіти не скривдили, хе-хе-хе! Ось тепер борщ з "ушками", то на першій нумер. Я буду карбувати, хе-хе-хе! і урвавши кусник стебла поклав на столі, між своєю тарілкою а Михасевою.
— А ви панє Міхалє — обізвалася дзвінким голоском Клявдзя — пильнуйте, аби нас тато не скривдив і не допоминався десятої страви, коли всіх має бути лиш дев’ять.
— Добре, панно Клявдзю, буду пильнувати, мов ока в голові.
Михась розвеселився. Запіканка пішла по жилах вогнем, а той погляд панни при оплатку, розтопив шляхтича на віск. Михась усміхаючись споглядав на Клявдзю, вона усміхалася до нього! Ех брава дівчина! подумав уже Михась по десятий раз. Був веселий, говіркий, садився на гарні слова. Яричовські зміркували в нім велику переміну, що до його оглади. Молодим ніхто не перебивав. Старий втрутив деколи слово, аби розмову піддержати.
По борщику подали картопляні вареники з грибовою підливою.
— Прошу брати! — припрошує Клявдзя Михася.
— Не возьму, хіба мені ваші прекрасні рученьки накладуть у тарілку,— сказав Михась, цілуючи панну в руку десь уже близько ліктя.
— Браво! Пан Міхал знає компліменти паннам говорити, а я того не знав. От кавалір! от шляхтич!
Налляв у склянку меду:
— На ваше здоровля, панє Міхалє! Торкнулись склянками. Михась випив до дна.
— То ви так нашої справи пильнуєте? — обзивається до Михася Клявдзя.— Ми вже з'їли другу страву, а тато ще знаку не положив...
— Правда... О, панє сендзьо, так не йде!
— Но видете, видете, а я був би забув! — і по тих словах положив друге стебло на столі.
Михась поводився як зі своїми. Давна несміливість пропала. Сипав дотепами, приказками, надскакував панні Клявдзі. Старий Яричовський підморгував на жінку, а в душі говорив собі: "То шельма дівка, тота Клявдзя, добре грає свою ролю і засилала шляхтича на всі чотири ноги... браво!"
Страви йшли своєю чергою. По варениках прийшла риба, відтак голубці, потому знову риба, знов щось такого, що Михась не знав тому імення. Кожну страву підливали добрим медом. Михась чув, що в голові йому робиться якось не так, але можна ще витримати... Так дійшло аж до пшениці, котрою кидали до стелі: скільки роїв буде, хоч ні в Михася ні у Яричовського пасіки не було...
Вже геть пізно повставали від вечері. Стали колядувати. Михась заревів Бог Предвічний, так голосно, що аж вікна задзвеніли. Яричовський підтягав баском, як з бочки, панни тягли дишкантами. Михась не оглядався на нікого, лише співав, як знав. За тою колядою пішли коляди польські, яких Михась знав доволі. Всі були дуже веселі.
Серед такого настрою Яричовський моргнув на жінку. Вона забравши дітий вийшла. Яричовський пішов буцім то колядників почастувати, що відколядувавши під мандаторським вікном говорили повіншування. Михась не помітив, коли остався сам на сам з Клявдзею. Тепер вона видавалась йому ще кращою. У нього світились очі, мов у вовка. Ех! — думав собі — бігме не видержу!
Клявдзя крутилася біля нього, сміялася, договорювала, показуючи білі зубки, підносила руки до волосся, аби гарненькими своїми рученятами замиготіти перед Михасевими очима. Ех, дівчина! — сказав собі Михась — таки бігме не видержу! вхопивши її за гнучкий стан, поцілував з усеї сили.
Клявдзя не боронилася. Вона вп’ялила свої палкі очі в саму душу Михася, обняла його руками за шию і теж поцілувала гарного шляхтича.
Яричовський, видко, йно чекав тої хвилі, стоячи в другій кімнаті при-відхилених дверях.
— Браво! браво! Так, то люблю! Пощо то довгого м’явкання, залицяння? Раз-два тай годі! Лише сир відкладаний добрий... Мамо! мамо! а ходи но сюди, подивися.
Яричовська показалася в дверях, але вже не було на що дивитися.
Михась, почувши перші слова Яричовського, відскочив від Клявдзі, начеб його бджола вжалила. Клявдзя сіла на канапі і закрила очі долонями.
Завстидалася.
— Коли ви вже по слові, мої діточки,— промовив урочисто Яричовський — то нічого вам соромитися родичів... Цілуйтеся, скільки вам завгодно... маєте на це право; це ж найкращі хвилі вашого життя... Правда, мамо?
Тепер Михась зміркував, що попав в силце, як горобець, як той горобець став рватися на волю. В одну мить протверезився й каже:
(Продовження на наступній сторінці)