— Ей, то не за холєри було,— обізвався Михась, що до тепер мовчав — то ще за джуми. Мій прадід оповідав про це. Воно так мало бути: Воли мали бути одної масти, а погонич і плугатор мали бути близнюки, і то такі, що ніколи з собою не сварилися. Знайшли таких волів і таких близнюків та й орють. Аж тут на бучаньскій границі той, що був плугатором, як не крикне на брата погонича: "Куда ти, чортів сину, волів ведеш? бери цебе!" Ну, тай з того вся робота пішла в нівець...
Всі стали сміятися з Михасевого оповідання. Деякі посторонні дами стали розпитувати, що то за шляхтич такий гарний і так гладко говорить.
По вечері взялися знов до забави і танців. Забава протяглася геть поза північ. Гості стали роз'їздитися.
Михась попращався, надягнув кожух і пішов до стайні за конем. Виїхав перший з обійстя Памульско-го. Місяць вже зайшов давно, та лише від снігу було троха видно.
Коли Михась зблизився до границі, завважив, що його кінь стриже вухами, форкає і непокоїться. Михась зараз нагадав собі страха. їхав обережно, оглядаючись на всі боки. Перехрестився.
Під хрестом щось ворухнулося, повернулося, з рота заіскрився вогонь. Кінь наполошився і так напруго скочив в бік, що Михась аж заколихався на кульбаці. Кінь форкав, поступався в зад і спинався дибки.
— Всякий дух Пана Бога хвали! — кликнув Михась.
У відповідь на те страх вивернув козла і знов обернув свою світлячу пику до Михася.
— Га, годі коня всилувати,— каже Михась,— підемо пішки...— Зліз з коня і прив’язав його до придоріжної верби, а сам виломив здорову запруту і з нею пустився йти прямо до страха. Страх вивернув ще раз козла, блиснув вогнем і став Михасеві грозити кулаком. Відтак положився горілиць і взявся фиркати ногами й руками, як обернений на спину хрущ. Михась, ще під впливом доброго меду, розлютився — страх навіть не стямився, як Михась прискочив через рів під хрест і впарив його запрутою.
— Єзас Маріє! — закричав страх і схопився на рівні ноги.
— То ти такий страх, що Ісуса взиваєш? Почекай, небоже! тепер я тебе настрашу! — і став страха так пражити, що той кричав не своїми голосами.
Пискливий голос лунав по полях відбиваючися стократним відгомоном по лісі. Гості, що верталися від Памульского, почули крик. Жінки налякалися і намагали на чоловіків, аби верталися. Але чоловіки були теж під охотою і поспішали чим швидше на місце, звідки розходився голос. Михасів кінь заіржав весело, почувши других коней.
Гості не могли зміркувати, що робиться. До верби прив’язаний Михасів кінь, далі під хрестом хтось махається, а хтось кричить в’ючись по землі.
Перший над'їхав мандатор Яричовський.
— Голя, панє добродзєю! що тут робиться?
— Страха б’ю, пане сендзьо!
— А, то пан Міхал, наш ржонца коханий... Добре йому так! Тепер шельму зв’язати... Я його візьму з собою... то моє теріторіюм.
Над'їхали другі, скочили під хрест і за хвильку страх був зв’язаний мов баран. Прив’язали його з заду до мандаторських саней, хоч Яричовська і Клявдзя дуже протестували.
— Зух з пана, панє Міхалє! — сказав Яричовський.— Тепер вже страхів на границі не буде...
Показалося, що страхом був Німчик з Гохбергу, котрий такі штуки показував, запалену губку в зубах держав, людям коней полошив, а коли хлопські вози виверталися до рова, він забігав і крав, що попало — чи кобелю, чи гуску, чи таки коралі здирав бабам із шиї.
Михась пішов до свойого коня, скочив на кульбаку і полетів з вітром на перегони до села.
X.
Михась вернувся від Памульских дуже вдоволений. Найбільше радів з того що Яричовський заспокоївся і перестав страшити його якимсь там кодексом. Поклався безжурно спати, бо й так ще першого дня по святах не буде в дворі роботи такої, щоби аж сам потребував там бути.
Вже було з полудня, коли тета розбудила його, кажучи, що в ізбі чекає на нього Яричовський.
Михася начеб зимною водою полив. А може він мене хоче випитати, що до вчерашнього страха... Певно, що лиш для того прийшов. Чого ж мені боятися? Схопився з постелі і одягнувся в стару кожушину, котрою був прикритий. Чоботи затягнув на босу ногу і так вийшов до ізби.
— Дзінь-добрий, панє Міхалє!
— Дзінь-добрий! — каже Михась протираючи заспані очі.
— Як же там спалося по вчерашньому? Не снився припадком страх?
— Він мені ні, але я йому то либонь так довго буду снитися, поки не загоїться спина...
— Хе-хе-хе! ей добре ви йому дали почесне, буде пам’ятати! Я панє добродзєю спишу з ним протокол і відставлю до Самбора до криміналу, най собі з ним роблять, як заслужив...
— Ей! може би ліпше пустити його на чотири вітри, він вже певно більше нікого страшити не буде...
Михась був дуже рад, що то задля того страха зайшов до нього Яричовський.
— Хіба ви, панє ржонцо, за ним просити будете, бо так, то я би його не пустив нізащо. За таке, панє добродзєю, то кримінал... є на те. виразний припис кодексу...
— Ну, то я прошу за ним,— каже Михась.
— Станеться! зараз кажу його випустити... Чого ж би я для вас, мій панє Міхалє, не зробив, для мого будучого, як ся називає, зятя...
Яричовський, лукаво усміхаючись, дивився Михасеві в очі.
Михася заморозило.
— Вільні жарти, панє сендзьо, але з такого діла жартувати не годиться...
— Я ж не жартую, лише говорю на серіо. J саме нині прийшов вас запитати, коли покінчимо діло...
Михасеві набігли лиця кров’ю:
— Ніколи!
— Ов! Мене таким словом не позбудетесь, панє Міхалє,— говорив поважно Яричовський.— Ви мою дочку розлюбили, вона за вами пропадає... топитися хоче. А хто ж за нею упімнеться, коли не я, її отець? Ви ж її в моїм домі поцілували... а то вже, панє добродзєю, завдаток на заручини...
— От не смішіть себе і своєї дочки! — каже Михась.— Який там завдаток? Або то я лишив який знак від поцілунку? Врешті чого до мене пхалася...
— Прошу дуже, ви мене обиджаєте, панє Міхалє! Мої діти виховані побожно... То панє добродзєю, не перша ліпша шляхтянка, щоби кавалірові на шию вішалася...
— А я знов прошу вас, не обиджати наших шляхотських дівчат... То в моїй хаті панє сендзьо.
— Я не обиджаю нікого, лише встоюю за моєю обидженою і покривдженою дитиною. То так не йде! Ви мусите женитися, бо я маю право того жадати!
— Я би хотів видіти то право, що як поцілуєш то зараз же і женися...
— Прошу тут маю кодекс! — і Яричовський виймив з кишені книжку, подаючи її Михасеві. При тім дивився на Михася так, як би хотів сказати: Або ти дурню нешкрептаний умієш книжку у руки взяти?
Але Михась знав уже з книжкою поводитися. Взяв книжку в руки, підступив від вікно і став поволи читати: "Instrukcja día mandataryuszów wzgledem pod-danych traktovania..."
Отак!
Яричовський не хотів сам собі вірити, що бачив і чув... З зачудовання отворив рота і станув зовсім збентежений.
— Покажіть же мені — обзивається Михась — де тут написано, що як поцілуєш, то і женися зараз?
Мандатор отямився.
— Ей бо, я не тоту книжку взяв... я помилився. Але є таке право... тільки що я вам аж в суді його покажу, якщо не поладнаєте добровільно.
А в душі гадав собі Яричовський: Де той брус навчився читати?
— Ви панє Міхалє,— почав дальше в голос — певно журитесь її приданим? Не журіться! Зараз по шлюбі виплачу вам на руку триста дукатів, а то вже сума... Я панє добродзєю дбаю за свої діти... І натурально дам цілу виправу... Вона господиня добра, богобоязлива — я на теє з жінкою дуже уважаю, бо то ґрунт цілого щастя — побожність., а як же! Яка вона господиня, переконалися самі, які то вареники варить моспане...
— Дайте мені вже раз спокій! — відрубав Михась — не хочу ні дукатів, ні виправи, ні вареників. Вам здається, що можна так шляхтича на аркані до шлюбу вести? Не хочу нічого. Відчепіться!
— Не хочете? А я вам покажу, що схочете! Судово вас присилую, бо не позволю мого дому обиджати...
Михась показував по собі, що має велику охоту викинути Яричовського за двері.
— До відзеня панє ржонцо! — каже Яричовський виходячи з хати,— надумайтеся ліпше, бо буде зле!
— А ви надумайтеся і не лазьте мені з таким ділом, щоби я коли не згрішив! — відповів сердитий Михась.
По відході Яричовського Михась важко задумався. Чорти мене підкусили йти туди на вілію... що тепер мені робити? Вже би біді і заплатив, аби лиш відчепився. На що мені по судах волочитися? Хороба їх знає... може на правду є таке право? Але ж бо я їй ані слова не говорив, що буду женитися абощо... Конець світа хіба, чи що? А ту з ніким порадитися. Шляхта певно такого права не буде знати, тай встид признаватися...
Не їв обіду, у ночі спати не міг, так важко зажурився. Напасть тай годі! Буде мене чіпатися то хіба з Пишновець втікай...
Яричовський не втратив ще надії на добрий успіх. Уложив собі плян: ще кілька разів шляхтича пострашити судом, бароновою і так його укоськати. А по шлюбі, то вже Клявдзя дасть собі з тим дикуном раду, бо жінки дуже хитрі бувають.
По довгих нарадах з самим собою, по не доспаних ночах Михась рішився відкрити цілу правду бароновій і схоронитись під її опіку, нагода наближалася, бо йшов Новий рік. Михась прилагодив власноручно написаний рапорт і ждав Нового року нетерпеливо.
(Продовження на наступній сторінці)