Хіба ж той кований лис не знав, які тут звичаї в дворі? Чого ж мене так підійшов? Міг запросити на Різдво на другий день. А то саме на "вілію"! І я бароновій, тій добрій, "задній" бароновій, що тільки для мене доброго зробила, мусів відмовити! І задля кого? Задля такого Яричовського... Ех! чорти би тобі...
Михась вернувся до дому злий. Не говорив до тети ні слова. Вона знаючи його вдачу, не тягла його на слово. Подала обід, але Михась сказав, що не буде їсти. Пішов до алькира і поклався на ліжко.
Роздумував над тим, щоби то бароновій сказати про оплатку. "Треба конечно щось сказати, бо прецінь я найстарший з цілої двірні, отже я повинен за всіх говорити..." І Михась став укладати собі в пам’яті орацію, повтoряючи кожне речення, щоб ліпше памятати. За Яричовського цілком забув.
В тім часі найкоротша днина. Михась полежав трохи, тай вже смеркалося. Час збіратися.
Відсунув комоду і став витягати найкраще що мав. Виймив святочну сиву капоту, шапку смушкову на завісах, суконні сподні, камізельку, виймив чисту сороку і хустку під шию. Усе те розкладав в порядку, переглядав і вичісував щіткою. Відтак взявся чистити чоботи, нові так на глянц. Спалив над мисчинкою віхоть дрібного сіна, вляв до того кілька ложок молока, примішав несоленого смальцю і вимішав усе те разом. З того зробилося чорнило на чоботи. Відтак засукав рукави взяв щітку і став ластити чоботи, то один то другій ставляючи при теплій печі. Потім узяв в другу руку тверду щітку, засадив чобіт по лікоть, на ліву руку і став щіткою терти, що сили. Наймит не міг би тому дати ради... куди там хлопові до пасових чоботів! Михась зіпрів добре і руки йому добре помліли, заки чоботи дали глянц як треба. Оглянув їх ще раз до світла і був вдоволений з своєї роботи, бо усміхнувся сам до себе. Став голитися. Виймив з комоди стару бритву, потягнув вістрям кілька разів по ремени, попробував на долоні, відтак розробив квачем мило, намилив лице і бороду і сів при маленькім зеркалі та став шкребати по лиці і по бороді. При тім кривив лице на всі боки, куди було треба, щоб напружити шкіру під бритву. Розуміється, що чорненьких вусиків беріг старанно, аби часом одного волоска не відрубати. І так їх мало! Тепер подала йому тета у велику миску теплої води і кусник мила. Михась здіймив зі себе сорочку, натер голову, лице, ціле тіло миляною піною, аж білий став, і почав митися, форкаючи і пхикаючи, як морський тюлень. Очі розуміється, мав замкнені, аби милиння туди не дісталося бо то дуже пече. Вимившись як слід, витер тіло сухим полотном і став надягати сорочку. Зачесав свою мягку чуприну як міг найкраще і одягся.
Тета не могла налюбуватися виглядом свого гарного сестрінка. Він справді виглядав як мальований. Справдішній тип молодого ходачкового шляхтича! Нова капота лежала на нім дуже складно. Смушкова шапка, поставлена трохи на бік, надавала Михасеві чепурний, лицарський вигляд.
За той час наймит осідлав коня і привів перед ґанок. Михась надяг ще поверх капоти баранячий кожух критий сукном, попрощався з тетою і скочив на коня.
Тета ще довго стояла на ґанку, усміхаючись дивилася на свого любимця, поки не закрили його хлопські хати з перед її очий.
— А то щасливий хлопець! — говорила вона до себе,— жадна панна не устояла би супроти нього...
Михась причвалав до двора, віддав форналеві коня, здіймив з себе кожух, полишаючи його в канцелярії, обтріпав з себе волоски кожухові, що попричіпалися до капоти, поправив хустку під шиєю, волосся, підкрутив гарного вусика і пішов до двора.
Войцєх попросив пана ржонцу до їдальні. Тут були вже зібрані всі офіціялісти. Стояли купками і розмовляли стиха. На середині їдальні стояв великий стіл прикритий скатертю з якимись блідо-червоними узорами, на нім порозставлювані тарілки, ножі, вилки і всяка потріб. З одного кінця лежала срібна тарілка, а на ній оплаток в двоє зложений, зліплений медом. З-під скатерті визирали стеблинки сіна, що лежало на столі настелене. Під столом теж було сіно. В кутику на кріслі стояв вівсяний сніп.
Михась увійшовши сюди, звитався з кожним, подаючи руку. Всі усміхалися солоденько до Михася, бо він тепер важна тут особа.
З їдальні одні двері вели до креденсу, другі до дальших двірських покоїв. Двері від креденсу були відчинені — там зібрався увесь жіночий світ пишневецького двора.
За хвилю отворив Войцєх другі двері і вийшла баронова одягнена по святочному. В їдальні зашепотіли: баронова! — і все втихло. Тепер висипалося з креденсової кімнати жіноцтво. Були тут жінки офіціялістів — тих не було багато — і дівчата, панни на респекті. Між ними визначалися три гарненькі вихованниці баронової, сироти по однім старім офіціялісті— Міхалі Бурачинськім, котрими заопікувалася бездітна баронова, як своїми власними. Дівчата були гарні, білявенькі, стрункі, з синіми мов небо очима, гарно повбирані по панськи. Двораки страх літали за ними очима, але баронова, знаючи всі двірські штуки, пильнувала їх мов ока в голові. Найстарша Міхаліна визначалася вродою і ростом понад всіх. Двораки говорили про неї: чудо-дівчина!
Баронова, кивнувши ввічливо головою на привітання, взяла срібну тарілку з оплатком і станула посеред їдальні.
— Йдіть, панє ржонцо! — шептали офіціялісти.
Михасеві забилося серце і в тій хвилі зовсім забув свою орацію, котру так старанно складав цілий день. Але підступив до баронової і промовив:
— Ясно-вельможна пані бароново, наша ласкава добродзійко! В цей день я, ваш вірний слуга, складаю ясній пані бароновій за себе і за всіх таке повіншання: Най Бог дасть здоровля, аби ясна пані довгі літа прожили в здоровлю і гаразді, а по смерті дістали коруну небесну... Віват пані наша добродзійка!
Офіціялісти крикнули "віват"!
Михась аж зіпрів з такої напруги. Руки у нього дріжали мов в пропасниці, коли сягнув і вщипнув кавалочок оплатка. Поцілував баронову в руку.
— Дякую тобі, панє Міхалє, і вам усім! Я переконана о вашій щирості, а особливо о твоїй, панє Міхалє. Всім вам жичу, щоби ви в здоровлю і в гаразді довгий вік прожили з своїми рідними.
Михась поцілував ще раз руку баронової і уступив місця другим. Для кожного мала пані баронова привітне слово. Жінок і дівчат цілувала у голову.
Михась, позбувшись такої важкої праці, мав тепер нагоду розглянутись Йому зараз впала в око Міхалінка. До тепер він її в дворі не помітив. Вона стояла біля баронової, усміхаючись. Ех! то то дівчина! — погадав Михась.— Як би така у нас в Закутті, зараз бим як стій сватав!..
— Сідайте, мої любі! — сказала баронова, показуючи на стіл, де служба начерпувала великими кохлями шарий борщик.
Михась не знав, що з собою робити. Мав йти нав "вілію" до мандатора, а тут так би йому було любо... придивився б тій синьоокій Міхалінці... Може би лишитися?.. Покуса була велика.
— А тебе, панє Міхалє, я не задержую, коли ти дав слово...
Михась скривився, начеб квасницю вкусив, попрoщався з бароновою, пожелав веселих свят, вклонився всім, глипнув ще раз на Міхалінку і вийшов. Ех! — подумав — то дівчина! шкода, що не з Закуття.
— Веселої забави! — кликнула у слід за ним баронова.
— Куди він так? — запитав один офіціяліст свого сусіда.
— Мандатор заманив його до себе на "вілію".
— Еге! Хитрий той Яричовський. Він його для своєї Клявдзі "штифтує"... Шкода його!
Михась, не задягаючи кожуха, пішов на мандаторівку таки в капоті — не було далеко.
Яричовські ладились на приняття Михася, як на приняття королевича. Все, що лише було в хаті з срібної посудини, вийшло на стіл. Яричовська повишукувала всі старі календарі, перечитала всі записки з баби-прабаби, аби зладити вечерю так, щоби і королівському ротові було в смак. Від часу до часу відбувала вона конференції з Клявдзею, що до одягу на нинішній вечір. В тій квестії засягли жінки також опінії старого Яричовського, що з нагоди такого дня і строгого посту не знимав зі себе шляфрока, покурював люльку на довгім цибуху і попивав горілку, закусуючи задля посту горіхами. Яричовській так порадив:
— Криноліни не брати! На криноліну жаден шляхтич не зловиться, а радше втече. Одягтись гладко, причесатися гладко, на пальці понакладати перстені, на шию гранатки... і всьо буде гаразд...
По полудні мандатор при помочі двох гайдуків і наймички прятав у покоях. На вимитім чисто помості постелено пів фіри сіна, внесено до кута великий вівсяний сніп, на столі розстелено сіно тонкою верствою і понатикано зубчиків часнику. На те прийшла взориста велика скатерть — тай робота його була покінчена. Проче належало до жінок, бо як же давати неповторимому гайдукові порцелянову тарілку в руки? Вони розкладали при тарілках ножі і вилки в срібній оправі. Винесли також срібний збанок на мід, поставили фляшку з горілкою.
Жінки пішли одягатися. Яричовський також.
Вже добре смерклося, а Михася не було.
— Може не прийде? — завважала Яричовська.
— Прийде, бо слово дав... а тоді він наш, не устоїться покусі... Наша Клявдзя виглядає нині знаменито...
І справді панна Клявдзя могла нині і найвибагливішого очарувати своєю красою. Надягла шовкову сукню, зеленої краски з широкими по лікті розпореними рукавами, котрі звисали в низ, відслонюючи білу ручку, прикрашену золотими бранзолєтками і перстенями. Своє гарне чорне волосся причесала гладко на спосіб закутнянських шляхтянок: На шиї у неї блистіли гарні червоні гранатки і велика золота брошка, зображаюча звиту гадюку з брилянтовими очима і розтвореним грізно ротом. Друга дочка, була одягнена звичайно в широку криноліну.
(Продовження на наступній сторінці)