Насамперед обійшли господарство. На просторому обійстю, напроти хатних вікон, пишався високий журавель при ново виконаній криниці. Зараз біля неї лежав довгий жолоб для поєння худоби. Напроти хати стояла висока стайня поділена на чотири части: для коней, рогатої худоби, безрог, а дальше сусік на сіно і тік гладко убитий на січкарню і обрік. Прямовісно до стайні стояла велика стодола з трома засіками і двома токами. На ті токи входилося великими брамами на два крила. Ті будинки були городжені здоровою ліщиною і грубо обмащені глиною. Напроти стодоли стояли два великі обороги на грубих дубових оборожинах.
Увійшли в хату через ґанок. Усюди чисто і любо, аж пахне, аж приманює до себе. Обійшли пекарню і всі кімнати.
— Панє Міхалє! все це твоє... за твою щирість для мене, на котру я й на дальше рахую...
Михась ходив як у сні. Очам своїм не довіряв, трудно йому було собі уявити, що всі ті статки, то його неспорима власність... Тепер переконався наглядно, що баронова йому щиро прихильна. Серце його почувало безмежну вдячність для своєї добродійки.
— Ясна пані бароново! — каже цілуючи її в руку,— чи я заслужив на те? Я щиро дбав за ваше добро, то правда, і на те моє шляхотське слово, але щоби з мене бідного шляхтича робити відразу пана, богача, на це я собі не заслужив. Але заслужу!
буду вам, ясна пані, вірніший пса і життя за вас положу, колиб сего було треба...
При тих словах Михась узяв баронову знов за руки і цілуючи її так сильно стиснув у своїх медвежих долонях, що баронова трохи не скрикнула.
— А що, панє Міхалє? Ти боявся, щоб я з шляхтича не зробила дворака... Ну, а це ж хіба зовсім шляхотська хата!
Михась чудувався, звідки баронова знає про ті його побоювання і не міг собі в цій хвилі нагадати, кому він про це говорив.
— Тепер, панє Міхалє, бракує тобі тут лиш одного...
— Тепер мені нічого не бракує! — відповів Михась.
— А гарної жіночки?.. Михась спаленів.
— Е! на це ясна пані буде ще час...
Від'їхали до двора. Михась був дуже зворушений. Баронова це помітила і через цілу дорогу не говорила ні слова. Вона була теж рада з того, що зробила. Їй хотілося, щоби Михась мав до неї необмежене довір’я.
Михась позбувшися першого зворушення, думав над тим, як би на початок уладитись в новій хаті, щоби не стояла пусткою Нагадав собі, що має в Закутті стару тету, вдову. "От матиме, бідна, де голову приклонити!" бо при дочці було їй тісно. Зараз пішов до мами і розказав усе.
Зійшлися сусіди і стали все подрібно розпитувати.
— На неділю зайдемо до тебе, панє брацє, на обзорини і мусиш могорич поставити...
— Заходьте, прошу дуже.
Тетка перенеслася зараз до нової хати Михася. Він приймив ще і наймита. Баронова казала зараз відвести туди Михасеві корови й коні і доставити потрібної пашні.
— Панє Міхалє! Пам’ятай, коли зачнеться робити коло озимини, то оброби й своє панщиною тай візьми збіжжя з мойого шпіхліра... На другий рік віддаси мені насіння.
Михась від тепер став іншим чоловіком. Чув, що його доля виплила на рівну, спокійну воду і не має чого журитися про будуче. Одного йому не доставало, щоб почував себе на своїм становиску певним: — не знав письма. Навчився лише від когось нумера читати та й більш нічого.
Але проворний шляхтич не хотів показувати по собі, що не знає письма. Що суботи прикликував до двірської канцелярії Гоздецького, диктував йому рапорт і пильно дивився в цифри.
— Пиши, панє Гоздецький... женців стільки, кіп стільки...
Гоздецький хотів його підійти — написав раз фальшиву цифру.
— Що пишеш? Говорю 95, а ти написав 59? Зараз поправ! — Гоздецький заметушився. "А може він направду знає писати?"
Але таке видання себе не письменного, було Михасеві дуже важке, томляче. За порадою Філіпка Городиського звернувся він з тим до дяка. Дяк звався Паком і мешкав в другому кінці рустикальної громади. Пак радо пристав і згодився за три кірці пшениці, корець бобу і ячменю, вивчити Михася читати й писати, так, що й сам крайскомісар не потрафить краще. Найблищого четверга купив дяк за Михасеві гроші книжку, паперу й чорнила і розпочалась наука. Тепер осінною порою, саме добре було вчитися. Михась як лиш упорався з роботою, сідав на коня і замість їхати до дому, їхав до Пака. Тут заводив коня в дякову комірчину, а сам сідав до книжки при свічці, що привозив з собою. Та вечірня наука мала бути тайною перед всіми.
Михась піймив читати швидко. Писання йшло тяжче задля його грубих, незвичних рук... Коли вже привчився читати й писати, вправлявся вечорами в дома сам. Читав голосно і писав богато. За два місяці пробував написати рапорт для баронової, але ще не йшло. Поки що, обмежився на тім, що пильно читав рапорти, брав їх до дому і переписував собі для вправи, наслідуючи всі писарські викрутаси і вихиляси.
"Тепер я пан і ніхто мене не здурить!" — повторяв собі Михась, лягаючи спати.
VIII.
Від того недільного обіду в мандаторівці Михась виминав Яричовських, як чорта. Коли лиш був трохи порядніше одягнений, був би не перейшов коло мандаторівки, нізащо в світі. Хіба тоді, як їхав в поле в своїх відстрашаючих полотняних ногавицях, не боявся нічого, нікого не виминав, паннам і пані сендзіні клянявся і казав: дзінь-добрий, усміхаючись люб’язно. "Чеши дітька з рідка — оправдував себе,— але не зловите ви мене!"
— Щось наш кавалір згордів, чи налякався чого,— говорила було сендзіна чоловікові.
— Не бійся! ще прийде... моя в тім голова! Ще на колінах буде просити о руку нашої Клявдзі.
Сендзівна вірила в проворність свого мужа, він також покладав багато сили в свою дипльоматію, і обоє заспокоїлись.
Надійшли Різдвяні свята. За той час Яричовський, хоч стрічався частенько з Михасем, ніколи йому не докоряв, чому не показується. Це навіть чудувало Михася. "Що той лис собі думає?.."
На тиждень перед польським Різдвом, в якесь свято, Яричовський прибравшись на чорно, зайшов до Михася в хату.
— Щасть Боже, панє Міхалє, на новій вашій "обитації"! Ви ніколи не ласкаві зайти до мене, так я до вас приходжу...— Михась попросив його сідати.
— Як же вам живеться?
— Добре, хвала Богу.
— Я до вас за ділом. Зближаються свята Різдвяні. Прадідний звичай наказує сідати до "вілії" в парі, а тут, як на злість, мій синочок випросився на свята до моєї сестри, цебто до своєї тети. Не годиться, кажуть, при столі без пари. Тож я прийшов просити пана ржонцу, щоби були ласкаві до нас на вілію... Але, панє Міхалє, не годиться відмовити... гріх! Будьте ласкаві!
Михась не знав, що сказати. Відмовитися було ніяково, бож всі знали, що у його мами аж українські свята святкують... Ще дикуном його назвуть. І що мамі станеться, як піду? таж мене не з'їдять...
— Добре,— каже,— прийду!
Яричовський побалакав ще трохи, розпрощався і пішов.
Нагадав собі на мене — говорив сам до себе Михась по відході мандатора,— ет! Може мені лише так привиділись ті свати? Де би вона за мене вийшла? тай щоби така питльована панночка робила з таким разовим шляхтичем, як я?
Заспокоївшись так, взявся до своєї вечірної роботи — до писання. Хотів конечно на Новий рік віддати бароновій власноручно написаний рапорт.
У Михася ґаздувала його стара тітка, доглядаючи всего. В стайні були дві корови, двоє телят і пара добрих коней. Цего року Михась справив своє поле двірським гноєм і засіяв п’ять моргів пшеницею, а других п’ять житом. Насіння дала баронова під тим позором, що позичає...
Шляхта з Закуття частенько навідувалася до Михася, з чого він був дуже радий. Через це удержувались добрі відносини між двором а шляхтою. Від часу, коли Михась настав в пишневецькім дворі не було припадку, щоби хто на двірських ланах зробив шкоду худобою. Так і шкоди, коли перед тим траплялися, походили зі злости, аби докучити баронові, але ніколи для того, щоби через те збогатитися, пасучи худобу, чужим добром. Така вже шляхетська вдача.
Прийшла "вілія". Михась одягся гарно, пішов до баронової з повіншованням веселих свят. Баронова приняла його дуже радо.
— Дякую тобі, панє Міхалє, що не забув за мене! Добре, що приходиш, я тебе запрошую до двора "на оплаток". Це наш прадідний звичай, що того дня всі офіціялісти вечеряють при однім столі зі мною.
Михась стояв ні в сих, ні в тих.
— Ясна пані дарують мені, що не можу послухати ласкавого приказу, але я не можу прийти, бо мене запросив вже пан Яричовський і я дав йому слово, що прийду...
— Яричовський? Як же він міг це? Хіба він гадав, що я тебе не запрошу, чи що? Добре, панє Міхалє, увільняю тебе, коли дав слово і хочеш подержати... Але, на оплаток прийди і зараз собі підеш.
Михась, що з перших слів баронової гадав, що вона сердиться, тепер дуже зрадів.
— Вибачте мені, ясна пані, що я так не гарно поступаю, що запрошення моєї добродійки не приймаю, але коби не те слово, що я дав... Пропало! На другий раз буду обережніщий.
— На тебе не маю причини гніватися, овшім мене тішить, що ти в кожній справі так твердо своє слово здержуєш...
Михась попрощався і вийшов. На Яричовського був дуже лютий...
(Продовження на наступній сторінці)