— З тебе, клятий попе, не Дух святий промовляє, а сам Люципер. Не скидай вини нашого нещастя на волю божу, бо це лиш воля цариці і її любаса Потьомкіна. Це, що ти базікаєш, то брехня. Ти так говориш, бо тобі за це платять з царської казни і чинами наділюють, а наприкінці, може, і Сибіром заплатять. Ти — царський шпиг...
— А нуте, панове старшино, кажіть, кому даєте провід у цьому малому поході. Я радо піду під його руку.
Сотник оглядався по гостях, та всі мовчали — ніхто й пари з уст. Очевидно, нікому не хотілося наставляти своєї спини.
— Так, коли не маєте нікого охочого між собою, то я піду сам і-заберу з собою охочих козаків, і сам радо покладу мою голову за громаду. От собачі царі! За нашу вірну службу, за нашу кров, пролиту за тих самих царів, така нам московська заплата, що останню землю нам відбирають. Коли царі справді такі милостиві для балканських народів, то чому не поселюють їх над Волгою, де стільки пустої, незаселеної землі? Та ні! їм хочеться поселити нашу землю таким народом, якого наша козацька доля ні холодить, ні гріє. Вам, панове старшино, жаль покидати теплий затишний закуток, покидати ваші багатства... Ваші серця обросли салом, а відомо, що й залізо зм'якне, коли салом його обложити.
— Таке діло повинен той полковник робити, у чиїй паланці це сталося,— каже полковник Сич.— Виходило б, що це діло пана-товариша Кандиби, бо це його паланка.
— Виходить на пословицю: "Моя хата з краю". Гарно! Робіть так, а вийде на те, що кожний полковник за свою паланку має з москалями вести війну окремо. Тоді Москва буде брати вас по одному, мов шуліка курчата. Забуваєте, що в єдності сила. Це споконвічне право не лише між людьми, але і між твариною. Коли в селі в одному місці заскомлить вдарена собака, то збігаються собаки з усього села на оборону. На тебе, пане полковнику, в першу чергу приходить обов'язок постояти за нашу землю. Та я твій приятель — тебе виручу. Запевняю вас усіх, що завтра не буде вже на нашій землі одної сербської лаби. Прощавайте, панове старшино; жийте спокійно та весело, збивайте багатства, поки не прийде і на вас черга...
Сотник Жук с клонився всім і хотів вже вийти, як йому Петро заступив дорогу:
— Візьми й мене з собою, пане сотнику, я хочу старого батька заступити під твоєю рукою.
Сотник поглянув любо на Петра, і обидва зараз вийшли.
О. Созоній в приявності Жука не посмів відповідати на його слова. Аж тепер, як сотник вийшов, він зробився відважним і премудрим:
— Брати мої, православні козаки! — кричав, завертаючи очима.— Ви чули хулу того окаянного чоловіка! Він мене, слугу божого, назвав слугою Люципера. Це страшний і великий гріх. Не пошанував духовного стану і моєї посвяченої ряси, підняв бунт проти законної влади, проти божої помазанниці, милостивішої государині Катерини. За те вас усіх Господь важко скарає — за те, що ви такого богохульника не зарубали шаблями зараз на місці, як він собі заслужив. Заклинаю вас Богом Святим: біжіть і здержіть того божевільного, щоб не робив бешкету, бо цариця, наша добродійка, не вибачить того вам і строго вас покарає.
Один з старшин, якому надоїло слухати тих теревенів, каже:
— Та побіжіть ви самі, отче, та піймаєте Жука за ногу — він саме тепер на коня сідає, може, його здержите...
О. Созоній закусив зуби з досади, бо всі зачали сміятися. Але він був дуже з того радий, що довідався, як сотник називається. Так не випадало питатися, бо до того часу звали його лише сотником.
— Я бачу, що нічого мені між вами робити. Де немає послуху волі божій, там мені не можна бути...
Він старався вийти із-за стола.
Полковник Кандиба узяв це за обиду своєї особи і своїх гостей. Він аж скипів. У ту мить настала у ньому велика переміна, відколи його син показався таким відважним однодумцем сотника.
— Отче Созоній, ви не рахуєтеся з тим, з кого ви живете. Ми вас шануємо і годуємо нашим хлібом, а ви за нашими ворогами руку тягнете та ще нас обиджаєте. А що буде, як ми вам за службу подякуємо та проженемо з оселі?
Полковник говорив так грізно, що о. Созонія аж заморозило. Чого доброго, а цей богобійний полковник, що так щедрою рукою обдаровував церкви і його самого, скаже лиш одне слово, а люди проженуть його, мов паршиву шкапу у степ. Тепер пожалував того, що так висказався, обидив полковника, але вже годі було завертатися. Вийшов, не попрощавшися ні з ким.
— Гей, гей! — каже один старий козак.— Вже перевелися ті наші духовники, що з нами, козаками, поруч ставали та проти ворогів виступали...
— Бо тоді ще не було ні царів, ні царських грошей. Тоді ще царі не мали таких довгих рук, щоб аж сягти на Запорожжя. Але, що не кажіть, але того клятого дня, як Богдан у Переяславі складав цареві присягу, чимало до того причинилися попи. Вони-то підбурювали юрбу, що наперегони дерлася: "Хочемо під православного восточного царя!" І тепер цариця у нас ними вислуговується...
Гості прощалися з господарем і роз'їздилися до своїх хуторів, дехто з важким серцем про непевне завтра...
IV. В ОБОРОНІ БАТЬКІВСЬКОЇ ЗЕМЛІ
Сотник Жук не попрощався навіть з жінкою та дочкою, так йому було спішно. Коли вже сидів на коні, приступив до нього донець:
— Візьми і мене з собою, товаришу. Сотник подумав хвилину:
— Ні, у тебе інша робота. Ти їдь за своїм ділом і не показуйся москалям. Тебе зараз по мові й одежі пізнають, що ти не наш, а донець. Вони пізнають, що ти приїхав сюди, щоби запорожців бунтувати проти цариці, і тебе можуть піймати царицині гончі. Лишися поки що тут, у полковника. Ти тут будеш безпечний, а коли відпічнеш, так мандруй дальше по Запорожжю. Ми без одної шаблі обійдемося.
Жук рушив скоком з своїми козаками. Кількох добровольців прилучилося до нього. Вже було доволі пізно. Місяць добігав до кінця своєї мандрівки, зорі одна по одній погасали, на сході сонця стало небо рожевіти. Сотник мовчав, побіч нього їхав мовчки Петро. їхали до сотникового хутора найближчою дорогою. Як в'їздили до села, вже дніло. По козацьких хатах піяли вже півні. На усім сідала перлиста роса, що сіяла сріблом. В хуторі ворота замкнені. На подвір'ї, поза частоколом, ходив вартовий козак і голосно зівав. Собаки перші почули і підбігли під ворота та стали гавкати. Вартовий протирав очі і дивився через частокіл у сіру далечінь.
— Пугу, пугу! — крикнув козак і наставив мушкет до стрілу.
Сотник під'їхав ближче і відгукнувся:
— Козак з Лугу!
Отворилися ворота на обі половини. Насамперед повибігали собаки і стали до сотника ласитися, аж на коня скакали.
Сотник в'їхав з своєю четою на подвір'я.
— Здоров, Панасе! Що нового чувати?
— Здорові будьте, батьку, усе гаразд.
— Розбуди сурмача, та зараз!
Козак побіг у курінь. За хвилю вийшов заспаний сурмач, протираючи очі.
— Сурми, голубе, на тривогу.
Вийшов сурмач за ворота і сурмив на всі сторони села.
На голос сурми обізвалися в першу чергу собаки, та стали гавкати й вити. Люди виходили з хат. Ніхто не знав, що сталося. Козаки сідлали коні, брали зброю і виїздили на майдан. Жіноцтво виносило козакам клуночки з харчами.
Сотник пішов з Петром в хату. Промивши лице, вони зараз передяглися в буденну одежу, забрали зброю та перехрестилися до образів. Чури підвели їм свіжі коні. За ними їхав козак, котрий привіз тривожну вістку до Самари.
На майдані стояло зібране та впорядковане військо. Сходило вже сонце. Від його ярких променів блистіла роса, мов перлини.
— Старшини, до мене! — кликнув Жук.— Дійшла до нас вість, що якась голота обірванців знову прилізла і забирає землю з нашої самарської па-ланки. Ви вже знаєте, що нам треба робити.
— Знаємо, батьку: прогнати зайдів.
— Еге ж! Приказую вам оминати проливу крові, скільки лише буде можна. Може, вистане до того сама нагайка, а зброї вжити аж тоді, коли ставили би нам збройний опір. Тепер з Богом,— а ти, козаче, показуй нам найкоротшу дорогу.
Рушили з місця ходою, щоби не мучити коней. Передом їхав козак і оглядався поза себе, щоби не дуже відстати.
їхали так до полудня. Сонце добре припікало, і коні і люди пріли. Мушва насідала хмарою, що годі було обігнатися. Сотник усе мовчав та думав. Козаки розмовляли між собою стиха:
— Вже би і пополуднувати пора, чого ми так поспішаємо?
— Розв'яжи свій вузлик та поживися...
— А не знаєш, звідкіля узявся цей козак, що нам дорогу показує?
— Чому би не знати... Він ще вчора надвечером прибув та за сотником питався, а відтак пігнав у Самару. Казав, що знову забирають під сербів нашу землю...
— Хто такий?
— А хто ж би. Царські люди... Неудовзі, якщо ми за собою не постоїмо, то проженуть нас усіх. Такий, кажуть, прийшов указ від цариці...
— А бодай її заморило... А хто ж буде турка та татарина бити, як нас, козаків, не буде?
— Навкучилося так мовчки їхати,— казав один козак,— коли б так пісню заспівати...
— Либонь, не можна, сотник гриматиме,— бачиш, як мовчить завзято. Та то вже недалеко, бо йно-що вже видно кордону Слов'яно-Сербії...
І справді вже було недалеко. З того боку доходив гамір у розрідженому нагрітому повітрі, а далі показалися серед степу білі шатра, а між ними увихалося люду, мов мурашок. Були тут чоловіки й молодиці та малі діти. У чоловіків на голові турецькі чалми, жінки у широчезних штанах.
(Продовження на наступній сторінці)