Придивилися ви коли, як розколюють колоду? Зарубують сокирою проріз, вбивають клина і так довго б'ють довбнею, поки колода не зачне тріщати. Тоді вбивають далі другого, а там третього клина, поки колода не розірветься на дві частини. Так було й тепер. Козацькі мушкети зробили проріз і туди вбив сотник козацький клин в московську колоду. Вона затріщала — і тепер козацькі вили наперли на два фронти, обернені до себе плічми. Напирали на драгунів з крила — значиться, що на одного драгуна йшло кілька козаків. Не дали їм розвинутися в лаву, бо все діялося блискавкою. І поки справді драгуни змогли уставитись у лаву фронтом до козаків, то їх вже й половини не було. Бій не тривав довго. Драгуни вміли повертатися лише на команду, і тепер, коли командир поляг перший, втратили голову, бо не було кому порядкувати. Коні завертали і стали втікати, а козаки гнали за ними та кололи списами. Майже уся драгунська старшина полягла. Взяли який десяток полонених. Сотник приказав сурмити збір, щоби припинити погоню. Тепер стали збирати в одно місце полеглих і важко ранених. Полеглих було небагато, зате ранених було доволі, і тим зараз поперев'язували рани. Сотник став перепитувати бранців. То були українці з Гетьманщини, котрих забрали силою в драгуни. Від них довідалися, що до їх станиці пригнали на спінених конях два москалі з жалобою, що якісь розбишаки напали на сербських поселенців, пограбили їх, прогнали і багато з них побили та помордували, що завдавали їм при тім великі муки, малих дітей настромлювали на списи і перекидали ними, мов м'ячами, жінок насилували, а їх самих, царських людей, зневажили. Команда мала приказ присмирювати всякий хлопський бунт, тому вона зараз вислала сюди один дивізіон драгунів, бо ті урядовці говорили, що розбишак буде більше, як п'ять сотень. Московський дивізіон має п'ять сотень, а командував майор Сепягов.
— А бачите, хлопці,— каже сотник весело до своїх козаків,— як москаль здорово бреше... Яку-то ми дитину на спис настромлювали? І те запам'ятайте собі, що москаль не такий дуже страшний, коли ми в півтори сотні розбили їх п'ять сотень.
— Хотів я порадити, сотнику, щоб ми з тими москалями, царськими людьми, не дуже-то панькалися, і треба було їх усіх перебити, а не пускати їх на волю. Був би й собака за ними не загавкав. А ти їх пустив, вони оціліли — і ось що на нас набрехали. Було б того всього не було.
На те сотник йно рукою махнув:
— Нічого жалувати того, що сталося,— нехай наші козаки знають, що думати про москалів.
Поховали козаки поляглих товаришів, по козацькому звичаю випалили з мушкетів і висипали над ними високу могилу, та на горі поставили малий хрестик, зложений зі зломаного спису, бо іншого дерева в степу не було. Потім сотник відчитав уголос молитву за усопших.
Ранених забрали на носилки — поміж двох коней на полотно. Впорядкувалися і рушили додому... Сонце вже зайшло, і похолодніло від денної спеки. Додому не близько було. Залунала козацька пісня. Сотник з Петром їхали позаду.
— Це, що ми тепер зробили,— то не те, що рано сербів прогнали. Ми билися з царським військом. Як довідається про це світліший собака, то певно схоче помститися на нас,— каже Петро.
— Ей! Коли б справді він пішов на нас, то ми і його побили б, а піймавши, закопали б живого в землю за це, що, як товариш Грицько Нечоса, зрадив товариство. Але він, певно, на нас не полізе і ми його не піймаємо, бо йому найбезпечніше у цариці під периною. Та коли б у нас була єдність та колишнє козацьке завзяття, ми доконали би не одного — розбили б Москву і прогнали її не лише з нашого Запорожжя, але з усієї України. Та в нас тепер немає ні єдності, ні завзяття. Ти полічи тих милостивих гостей, що були вчора у твого батька,— чи багато із них схоче наражувати себе на небезпеку, ставити на карту свою вигоду і тепле гніздечко для загального добра? Таке саме й на нашій Січі. Ті всі бездомні сіроманці пішли би — старшина не схоче. Старшини, хоч сидять у Січі буцімто рівні зі всіма товаришами, то поза Січчю у них — багаті хутори, млини та пасіки, великі стада усякої худоби. Як же ж такі багатства жертвувати для загального добра? Для тих дряних сіроманців, що крім душі нічого більше не мають? У нас, брате, на Січі завелися дуки, не бідніші від гетьманців... одним словом: панство. І вони, дивлячися на гетьманців, знають, що покорою здобудуть ласку цариці і далі будуть панувати. На Січі вже давно немає старого запорозького звичаю. Куди! У нас вибирали щороку старшину наново. Тепер Калниш кошовує вже від р. 1765. Так хотіла цариця і світліший Потьомкін. Цариця роздає старшинам цілими мішками ласку, ордери й гроші. Господи! — чи чував хто коли таке на Запорожжю! Та чи Калниш заслуговує собі на те, щоби стільки літ отаманував безперервно? Баба, та й годі, а багатий, мов чорт. Лякає народ тим, що якби не послухали указу цариці і переводили нові вибори, то цариця погнівиться і зруйнує Січ. І в такій кормизі має жити вольне Запорожжя? Катерина і без того зруйнує Січ, а про козацтво-лицарство, про нашу вольну минувшину, то хіба степовий вітер рознесе славу, та заспіває сліпий бандурист, та чорний ворон на могилі закрякає...
Сотник говорив ті слова зворушливим голосом, наче б перед кимсь жалувався. Петро поглянув на нього і помітив, як з його очей канула одна-друга сльоза.
— Так, на твою думку, батьку, наше славне колишнє вже не вернеться?
— Як тобі на це відповісти? Народ — то так, як людина, переживає свій вік: постаріється, занепаде на силах, втратить свій вогонь і помирає. А особливо тратить людина свій вогонь і завзяття тоді, як у нього серце обросте салом. Тоді: все бери, а мене лиши в спокою. Таке має бути і з козацтвом. Були у нас славні лицарі. Ходили у походи на Татарщину, Туреччину та Польщу, і вороги перед нами дрижали. Ми визволяли християнських бранців з важкої неволі. Воювали ми з магнатами-короленятами і з Польщею за нашу святу віру. У тих боротьбах козацтво гартувалося, мов криця в огні. Тепер ні з ким нам воювати. Татарина та турка приборкали нашими руками, Польщі так як би не було. Ти знаєш, як старі запорожці дивилися на багатство і розкоші; тепер наші чолові старшини живуть розкішно і приймають від цариці позолочувані бляшки з візерунками, і не соромляться сонця носити ті бляшки на своїх грудях.
— Котрий же то такий падлюка?
— Не знаєш того? Перший — наш кошовий, отаман Калниш. В добавок того, подарував йому світліший Грицько Нечоса, товариш кущинського куріня, дорогоцінну табакерку. А такі бляшки з візерунками подіставали й другі старшини. Скажи мені, голубе, чи можливо таких мостивих бляшкованих панів спонукати воювати проти государині?
Петро тою мовою сотника дуже зворушився:
— Тими вістями, батьку, ти страшно зранив мені серце. Краще мені було полягти від кулі, як почути таке страхіття.
— А хіба ти знаєш, що краще? Видно, що тебе ще на світі нащось треба, коли тебе куля не ткнула. Хто зна, що ще з того вийде... Може, нашій черні увірветься терпець — і перейде понад головами панських старшин, вибере собі інших, а з ними порахується по заслузі. Може, справді Запорожжя получиться з донцями, з тим якимсь Пугачовим. Ріжно може статися. Ти, може, того не знаєш, що, кілька літ тому назад, на козацькій раді на Січі так притиснули Калниша за його політику, що він передягнений за ченця мусив з Січі втікати, а то були б його запорожці пустили під лід воду пити *.
* Нелюбих, провинивших старшин топили запорожці в Дніпрі.
Цю розмову сотника з Петром перебив якийсь рух напереді війська. Козаки з кимось перекликалися. Дутко з кимось голосно говорив. Вже вечоріло і нічого не було видно, бо насідала густа мряка.
— Поїдь, Петре, та роздивися, бо я тут мушу ос-тати.
За хвилю почулися радісні оклики. Петро вернувся в товаристві полковника Кандиби:
— Здоров будь, пане свату,— я не міг заспокоїтися та всидіти на місці: гадав, що треба буде помогти, і тому на стрічу виїхав. Гарячо було?
— Було гарячо, та не всім. Москалі нас припекли, та вони самі згоріли.
Сотник розказав полковникові усю пригоду.
— Потьомкін не вибачить нам того і буде помсту-вати на нас.
— Певно, що не вибачить. Ми розбили цілий дивізіон, п'ятсот драгунів, перебили усіх офіцерів. Та ти тим не турбуйся. Я сказав, що беру все на себе, і це посвідчать усі твої гості, а в першу чергу твій любенький панотчик, що тепер, певно, списує на мене всенижайший донос губернатору. Якщо до чого прийде, то Скидайте всю вину на мене. Я і так мушу втікати, бо мені тут не жити. Ти, Петре, вінчайся з Степанидою якнайшвидше. Тобі я передам усе моє майно. Про тебе ніхто не знає, що ти ходив зі мною. Зрештою, тебе батько викупить, бо у москалів за гроші, то й маму купить. Я зараз по весіллі їду на Січ — може, мене там царські кігті не досягнуть.
— Чого ж тобі, брате, так зараз втікати, як тобі ще ніщо не грозить?
— Тому, що пізніше мені не можна буде втекти. Між моєю сотнею я безпечний, але наставлені гончі можуть мене де-небудь на боці схопити, а мене не свербить спина наставляти її під московський кнут.
А тим часом лунала козацька пісня по розлогому запорозькому степу.
Чудовий вечір вдався. Білолиций місяць щораз вище виходив на небо, зірки ледве було видно серед місячного сяйва...
Вернулися у хутір Жука вже пізно вночі, де їх нетерпеливо вижидала сотничиха з дочкою. Полковника задержали ночувати.
V. ПОМСТА
(Продовження на наступній сторінці)