Сотник дав знак війську, щоби задержалося, а сам під'їхав з Петром аж під шатра.
— Чого ви, люди, сюди прийшли?
Зараз вийшов з юрби високий широкоплечий чоловік з дрючком у руці, яким підпирали шатра.
— Я питаю тебе, якого рогатого диявола сюди забрели? — гримнув сотник сердито.— Чому не відповідаєш? Зараз забирайтеся до бісового батька, а то ми вас проженемо нагайками.
На те вийшло з-під шатра двох москалів і приблизилися до сотника.
— Чого ви нам на нашу землю тих обірванців привели? Це наша споконвічна земля, і на те у нас королівські і царські грамоти.
— Па указу свєтлейшого губернатора Малой Расеі бером ету землю на посєлєніє...— каже один з них.
— Щоб тебе на петлю заселили! — крикнув сотник.— Забирайся геть — ми землі не дамо!..
— Ти дурак, хахол! — крикнув в свою чергу москаль.— Я тебя в Сибір... беріте єво! — кричить до сербів, що тимчасом біля сотника та Петра гуртувалися.
Зараз прискочив один чоловік і хотів піймати сотникового коня за поводи, та сотник в саму пору спарив його нагайкою по пиці, аж кров виступила. Серб заскавулів і хопив себе рукою за лице.
Та це було гаслом до наступу. З шатер повиходили чоловіки з дрючками та рушницями. Той високий, до котрого заговорив сотник спершу, підніс дрючину вгору і замірився сотникові прямо в голову. Та в цю мить блиснула Петрова шабля, відбила дрючок, поховзлася по нім і відрубала сербові пальці. Сотник добув шаблю і відбивався теж. Та серби наступали, мов подразнені оси,— кричали та заохочували себе взаїмно: — Ударі гаї ударі гаї
Бачить Петро, що не жарти,— встромив пальці в рот і засвистав пронизливо. Сам став заступати сотника шаблею. Хтось вдарив сотникового коня дрючком по шиї і кінь станув на дибки. Сотник відбивався щосили, куди потяг шаблею — лилася кров. Та це не тривало довго. Сотня, почувши тривожний свист, рушила вперед скоком... Козаки бачили, що сотник в небезпеці,— наперли коней, що гнали, мов на крилах.
Мов яструби на добичу, кинулися козаки з воєнним окликом на сербів. Розбили їх вмент — і серби стали втікати поміж свої шатра. Звідси стали відстрілюватися, а це ще більше розізлило козаків. Вони увігналися поміж шатра і кололи сербів довгими списами. Не тривало двох отченашів, як серби втікали і були за межами козацьких земель. В шатрах остали налякані жінки та діти. Сотник припинив дальшу погоню:
— Впряжіть коней та волів в їхні вози, поскидайте на вози їхнє лахміття, жінок та дітей, і вивезіть за нашу межу. А шатра попаліть...
Два московські урядовці поховалися під шатрами поміж скринями. їх витягли козаки і привели, дрижачих, перед сотника. Вони думали, що козаки певно зарубають їх шаблями...
— Йдіть собі кацапи, звідки прийшли, та кажіть тим, що вас післали, що ми, запорожці, не дозволимо нікому поселитися на нашій землі, хто не буде мати на те дозволу січового Коша.
Москалі, як побачили, що їх пускають живими, не втерпіли, щоби не виявити гордощів царських людей та погорди до "хахлів":
— Ето бунт, ви будете должні дать атвєт пред светлейшим губернатором. Вас всех лєбо павєсять, лєбо в Сибір пашлють...
— Мовчи, ти... Як відповідаєш пану сотникові? — крикнув один козак і штовхнув його під ребро.— Як ми тебе повісимо, то й світлійший тобі не поможе.
— Лиши його,— каже сотник,— нехай собі йде.
Тимчасом вернулися козаки, що палили сербський обоз.
— Ми вже чисто позамітали по гостях,— каже десятник.
— Ну, тепер, хлоп'ята, пообідаємо та трішки спочинемо.
Козаки пустили коней пасти і взялися за свої клунки. Сотник поклався на траві горілиць, насунув шапку на очі проти сонця і задрімав. Петро поклався теж, та, хоч не спав усю ніч, не міг якось заснути. За цю одну добу пережив багато. Недоля Запорожжя не сходила йому з ума. З ним станеться те саме, що з Гетьманщиною. Пропаде козацька воля, Москва загорне всіх під свою владу, а козаків поверне у своїх підданців-кріпаків. Знівечиться козацька слава. Вертаючи додому з турецького полону, думав про те, коли застане Степаниду незамужньою, то одружиться з нею і заживе щасливо родинним тихим життям на батьківському хуторі і буде служити товариству, як і його батьки служили... А воно що виходить? Його сьогоднішній похід не затаїться перед царським урядом. Ні він, ні його майбутній тесть не сховаються перед помстою. Москва зажадає, щоб їх обох видати царським людям, або покарати козацьким судом. Та йому це байдуже. Сам, хоч би йому і в Туреччину прийшлося втікати, то дасть собі раду. Та що станеться з Степанидою? Він знав, що москалі карають за провини одиниць їх рід, що достанеться як не йому і сотникові, то, певно, сотничисі, Степаниді і його батькові. Так думаючи, Петро і не зчувся, як стала налягати на нього дрімота. Чув, як козаки говорили між собою стиха, як коні хрупали траву та тупотіли ногами, відганяючи влізливу муху, як бриніли мухи, наче десь далеко грала бандура. Нарешті всі ті голоси стали зливатися в одне усипляюче, і Петро заснув твердим, олив'яним сном...
* * *
І сотникові козаки дрімали теж, не спав лише вірний сотенний осаул, Андрій Дутко. Він навіть не хотів сідати, щоби часом не заснув. Курив люльку і походжав поміж козаками. Чував за всіх з своїм вірним псом Босим. Пес лежав коло сотника і дрімав теж. Часом лише клацнув зубами, піймавши яку влізливу муху.
Нараз Босий підвів голову, насторожив вуха і став нюшити у цей бік, звідки прогнали сербів. Потім стиха загарчав, зірвався і полетів у цей бік. Побачив це Дутко і збудив десятника Покотила:
— Сідай, голубе, на коня та скачи за Босим — він щось пронюшив.
— Добре.
Покотило зараз пігнав за собакою, прикликуючи її свистом. Переїхав так межу Слов'яно-Сербії, розглядаючи пильно околицю. Нарешті помітив велику куряву, котра посувалася в сторону, де спочивали козаки. Серед куряви блиснула деколи зброя.
— Вертаймо, Босий, до наших — то, певно, московські драгуни.
Поскакав щосили до обозу, де вже чекав на нього Дутко.
— Це, батьку, певно, драгуни.
— Нуте, хлоп'ята, до коней! — кликнув Дутко,— а я зараз сотника розбуджу.
Та сотник вже прокинувся, протер очі і засунув шапку на голову.
— Драгуни, кажеш,— а звідкіля це знаєш? Надбіг зараз Покотило:
— Я їх бачив на власні очі. Велику куряву зняли, та інколи зброя блиснула.
— Багато їх буде? Може, то наші козаки звідкіль вертаються?
— Козаки не йдуть такою широкою лавою, хіба як наступають,— а вони не мають на кого наступати...
— Краще нам було, пане сотнику, не спочивати тут, а відійти трохи далі.
— Ні, не краще. Коли вже пустилися йти на нас, то пішли б далі за нами й дійшли б аж до мого хутора і по дорозі наробили б нам в паланці бешкету. А так, то ми на них тут підождемо і тут з ними розправимося.
— А все ж воно якби так далі на запорозьких землях ми з ними стрінулися, то значило би, що вони нас зачепили, а ми оборонялися.
— Тут також запорозька земля. Та москаль хоч би і в твою хату вліз і ти його за це побив, то все буде казати, що ти його зачепив, бо він прийшов напитися води.
Сотник дивився на сонце. Воно вже зійшло геть з полудня і стояло на заході.
— От ми дістали ще одного важного союзника, що нам поможе побити москаля. Дивіться: сонце світить нам в спину, а москалеві в очі. Сідайте, хлопці, на коні та добре огляньте сідла, чи в порядку, і налаштуйте рушниці.
Козацтво заворушилося. Приказ сотника був виконаний як слід.
— Ставайте журавлиним ключем. Я з Петром стаю на чолі клина. Коли я стрілю перший, тоді й ви паліть з мушкетів. По вистрілі — шабля в руки, і всі за мною скоком. Коли розірвемо їхній ланцюг, тоді розділіться на дві частини і напирайте на обі половини збоку. їх сонце засліпить, що нічого не будуть бачити.
Козаки вмить упорядкувалися і станули клином. Сотник об'їхав одне і друге крило. Частину козаків поставив в середину тих вилів про запас. Він був у веселім настрою і звертаючися до Андрія:
— Пам'ятаєш, Андрію?
— Пам'ятаю, сотнику: таким клином ми розбили невеликою силою цілий полк турецьких спагів *.
• Легка турецька кіннота.
Тепер сотник дивився пильно проти себе. Драгуни йшли довгою лавою. Збивали велику куряву, з-поміж якої чути було тупіт кінських ніг та брязкіт зброї. А далі — то вже серед туману і їздців можна було помітити. Напереді їхав на баскому коні їхній старшина з шаблею наголо. Драгуни їхали у дві лаві широким фронтом, щоби козаків могли окружити. Заходяче сонце світило їм прямо в очі. Та козаків таки побачили. Тільки не могли поміркувати, скільки їх буде, бо у клині не могли всіх дочислитися. Сотник припустив їх на віддаль стрілу і вистрілив перший з мушкету. Московський старшина, що їхав напереді, поцілений в голову, розвів руки і повалився з коня. За тим стрілом випалили всі з мушкетів. Сотник завинув шаблею понад головою — і всі скочили на москалів у саму середину лави. Який десяток драгунів впав з коней, козаки розбили лаву і тоді розділилися на дві половини. Налякані коні ставали на дибки, завертали і втікали в степ.
(Продовження на наступній сторінці)