Петро, наближаючися до калини, почув легенький шелест. Ще один момент — і вже молодята були в сердешних обіймах.
— Петрусю, соколе мій сизий, як важко я скучала за тобою, скільки сліз виплакала! Про це нехай свідкує калина в садку у мого батенька та моя самітна кімнатка на хуторі.
— І у мене не сходила ти, моя ясочко, з ума. Серед кривавих боїв, серед граду куль стояв мені твій образ перед очима. Мені здається, що він заслонював мене перед ворожими кулями і завдяки йому я вийшов із тої халепи живий та здоровий.
Посідали на лавці обнявшися. В тій хвилі викотився на синє небо білолиций місяць і залив своїм мертвецьким сяйвом увесь садок.
— Ти, Петрусю, багато зазнав горя в турецькій неволі... З того, що я від старих козаків наслухалась про турецьку неволю, я уявляла собі, що тебе бісурмани мордували на якійсь галері.
— Цього не було. То вже не ті часи і не ті турки, що колись були. Вони поводилися з нами як з російськими полоненими. Я зараз признався, що я українець, і турки добре знають, як москалі з нами поводяться. Росію вважають за найбільшого свого ворога, котрий хоче забрати їм усі землі над Чорним морем. Вони знають, що Росія зазіхає на Царгород і увесь Балкан, та що Росія бунтує їхніх підданців на Балкані. Тому-то Туреччина хотіла б приєднати козаків до себе. Знову цариця дає турецьким втікачам нашу землю, щоби собі приєднати балканські народи.
Нас повезли кораблями зразу до Хаджібея, потім у Варну, а на останку у Царгород, по-їхньому — у Стамбул. Там пускали нас, козаків, ходити на волі і чимало ми стрінули там земляків, які живуть ще з того часу, як козаки з Мазепою та Орликом повтікали у Туреччину. Я там стрінув старого запорожця Тимоша Селезіня. Він дуже мною зрадів; говорив, що знав добре ще мого покійного діда Андрія Кандибу. Але він не знав, що мій дід стояв по боці царя. Забрав мене до себе на житло і я помагав йому вести крамницю. Він там крамарює в християнській частині Цар-города і добре йому ведеться. Він вихлопотав у турецької влади, що мені було дозволено жити окремо від полонених. Якби не те, що я заскучав за вами усіма, то я остав би там на все. Там краще жити, як тут, під православним царем.
— А не силували тебе покинути християнську віру і збісурманитися?
— І цього вже там немає. Хто хоче по добрій волі потурчитися, то й добре, але не силують. Кажу тобі, що турки вже тепер не ті, вони видять у нас, козаках, своїх союзників проти спільного ворога — москаля. Ще не знати, що з того всього вийде. Коли нас взяли під Очаковом в полон і привели перед турецького пашу, він переглянув нас усіх — а в мене вдивлявся довго, хоч не було на що дивитися, бо я завдяки світлішому обдерся, мов гиря,— і заговорив до нас таки нашою мовою: "Ей! ви, козаки, великі лицарі, та коли б у ваших головах — трохи більше розуму, то краще би вам жилося, а попри вас і нам була б з того користь... Чого ви верталися з-під нас до царя? Ви наслухалися ласкавих царських словечок. Що вам з того, що він православний? У нас теж живуть православні і ніхто тепер не чіпається їхньої віри. Ви й не оглянетеся, як цариця зруйнує вашу Січ, забере вашу землю і обдарує нею своїх панів або й тих козацьких підлизнів, що рідну маму продають за ордери та почесті. Тоді ви знову прийдете під нашу руку, якщо цариця вас пустить, бо їй треба чимбільше кріпаків..."
— Та звідкіля турки так усе те добре знають? — те саме говорять і тато, і ти те саме говорив старшині...
— А ти слухала?
— Як же би не слухала? Як почула твій любий голос, то таки не втерпіла і вийшла під двері, та чула Кожне словечко. Зразу боялася, щоби пан полковник не нагримав на тебе, що ти між старшими мішаєшся до розмови, та цього не було. Усі тебе слухали уважно, а я аж горіла, чуючи, який мій Петрусь розумний. Знаєш, Петрусю, що мої тато й мама люблять тебе, мов рідного сина, і мені здається, що наше життя буде дуже щасливе.
Петро зітхнув важко:
— Ти, дівчино моя єдина, моя зіронько... Не слід нам в таку щасливу хвилину про лихе майбутнє пророчити, та нам прийдеться переживати важкі часи — гірші татарського лихоліття... Ти не прочуваєш, не бачиш цього, які важкі чорні хмари збираються над нашими головами. Чи можна козакові веселим бути та щасливим почувати себе, коли Україна в кайданах, в неволі? Треба бути хіба перевертнем, щоби веселитися серед такого загального горя...
— Не говори так, мій соколе. Як би воно не було, а нас ніхто — одна смерть розлучить, а коли будемо жити в любові і разом, то й горе наше не буде нам таке страшне.
— Аж любо слухати, як ти так говориш... Так усе роби — а не одну гірку годину ти мені осолодиш та мене розважиш...
В садку почувся легенький шелест по листю, що декуди з дерев поспадало. Хтось підходив до калини тихою ходою, а далі почувся голос Марти:
— Вам би, дітоньки, пора піти до гурту між молодь та погуляти враз з іншими — задовго тут засиділися.
Перед ними станула Марта:
— Не дивуюся вам, бо довго тривала ваша розлука; було вам про що розмовляти, та відложіть це на другий раз, щоби вас люди не взяли на язики...
Устали зараз і вийшли із сутіні на стежку, осіяну сяйвом місяця. Тета Марта йшла за ними вслід. Степанида поглянула на небо і помітила зірку, як спадала... Петро тримав її за стан і відчув, як вона здригнулася усім тілом.
— Ти чого налякалась?
— От зоря злетіла із неба на землю — і чиясь душа з тілом розсталася.
— Та хто би в таке вірив! На світі стільки людей в один момент вмирає, то вже всі зірки із неба поспадали би.
— Так це неправда, що люди говорять?
— Певно, що ні. Таке собі люди вигадали, не знаючи, від чого то зірки падуть...
Йшли стежкою поміж дерева садку, тінями котрих сяйво місяця виписувало на траві дивовижні узори. Слідом за ними йшла тета Марта, любуючися видом такої гарної, дібраної пари. З подвір'я доходив сюди голос музики. Скиглила скрипка, дзвонила бандура, бряжчало решето. Чути було вигуки тих, що танцювали. Молодь танцювала з вогнем. З хати повиходили гості старші і придивлялися. У декого задрижали жижки — нагадав свої молоді літа — і коли вже не підтупцював музиці до такту, то бодай плескав в долоні. Тепер з'явилася нова пара: Петро і Степанида. Перед ними всі розступилися, і вони пішли у танець...
А тимчасом сотник Жук узяв під руку донця і повів його в Петрову кімнату, де могли оба з собою поговорити безпечно і без свідків.
— Скажи мені правду, пане-товаришу, хто тебе до нас прислав і за чим?
— А вже ж, що з власної волі я сюди, між вас, не їхав. Мене післав наш главный отаман.
— Та скажи мені по щирості, як водиться між добрими товаришами, чи ви, донці, справді вважаєте вашого отамана за царя Петра?
— По щирості тобі скажу, що ми вважаємо його за того, чим він справді є: за лицаря. А чи він Петро III, чи Омелян Пугачов, то це для нас, козацьких старшин, не важне. Коли б він признався народові, що він лише Пугачов, звичайний донський товариш, то народ до нього не пристав би, а до Петра-царя збігається народ з усієї Донщини. Нехай же він буде Петро.
— Що ж він загадує зробити?
— В першу чергу розбити Росію, цю тюрму народів, повісити Катерину і її любасів міністрів та панів і освободити темний люд з неволі.
— Думка дуже гарна і приманлива, та не знати, чи вдасться, бо люди були і є задурманені. До цариці всі моляться, як до ідола, а особливо московські холопи.
— Та ні ми, донські, ні ви, запорозькі козаки, ніколи холопами не були і панщини нікому не робили. Ми народ лицарський і не хочемо бути невольниками. Сполучім разом наші сили, а певно побідимо. Коли б тепер ваше козацтво виступило і цариці вдарило в бік, коли наш отаман Оренбург облягає, то Катерина пропала б певно. А не будь Катерини, то пропаде зненавиджена Росія...
— Не моя сила та воля, брате, хоч я душею за вашою думкою. У нас своя старшина. Тобі, брате, поїхати би на Січ, там з старшиною побалакати на розум.
— Я поїхав би туди, та, бач, вибрав іншу дорогу. Ми знаємо, що ваш кошовий Калниш у цариці і Потьомкіна в ласках. Ордером його нагородили. Він не схоче втратити цієї ласки. Тому я тепер товчуся по козацьких паланках та оселях, та їх до нашого діла з'єдную. Аж потім піду на Січ. Там і мої земляки є в донському куріні. Та боюся, що мене винюхають та піймають московські шпиги, а козацька старшина, щоби придобритися Москві, відішле мене туди в кайданах на муки. Ти, товаришу, здається мені, щирий козак. Міркую з того, як ти говориш. Ти нам спочуваєш. Отож підготовляй у найближчім твоїм окруженні нашу думку, так як ти зробив це сьогодні. Лише поспішай, брате, бо проґавите цю добру нагоду. Тепер, як я вже казав, наш отаман облягає Оренбург, не знать, на якого диявола, а цариця тим часом велике військо збирає і на нас піде. А поконавши нас, добереться і до вашої шкури.
— Добре, я вам спочуваю і буду підготовляти наше козацтво до зриву. Потім і на Січ поїду. І там моє слово дещо заважить. А тепер будьмо тихо, та й ходімо...
Пішли до товариства. Полковник Кандиба сіпнув Жука за рукав контуша і показав йому на Петра з Степанидою:
— Гарна буде наша пара, пане свату... Щоб їм Господь благословив...
— Гарна, нічого казати, та чи дадуть їй лихі люди у щастю прожити? Бачиш, скільки лиха сунеться на нашу голову.
— Якось ми і це переживемо, і світ заспокоїться...
(Продовження на наступній сторінці)