— Спасибі, братци. Я справді дуже голоден був, бо цілу добу нічого не мав в роті, вже ледве переводив дух. Це, що я вам з вікна гукнув, таки свята правда. Ви знайдете у нас, на Донщині, підмогу у вашій визвольній боротьбі, але й ви нам поможіть тепер у скрутній для нас годині. І нам надоїло панування Катерини з її любасами, і нас хоче Москва закріпостити. От Бог нам послав свого Йозуа. Це Петро третій, правесний московський цар, котрого Катерина приказала замордувати, та він спасся чудом і тепер з Катериною воює і народові руському свободу проголошує.
— Якого там Петра видумали,— каже о. Созоній,— це ж самозванець Єміліян Пугачов, простий донський козак,— кого тут підтримувати?
Донець подивився на нього бісом і показав свої білі зуби, наче вовк, що хоче кинутися на вівцю:
— Ей, батюшка, краще б мовчав, бо це не твоє діло. Цар — не цар, але лицар. Скільки він московських фортець здобув, скільки народу з тюрми освободив! До нього з усіх усюдів горнеться закріпощений народ, мов бджоли до матки. Коли він побідить, то не буде в Росії ні панів, ні кріпаків,— усі будуть вольними козаками, чи він донець, чи українець. Приставайте до нас, брати запорожці, а ми разом доконаємо великого діла. Роздавимо царську Росію і заживемо по-братньому.
— Господи,— сказав о. Созоній, підносячи руки, мов до молитви,— од повітря, глада, огня і войни, од братовбивчого кровопролиття, сохрани нас, Господи!
— І від цих московських підлизнів, царських прихвоснів, хорони нас, Господи,— сказав Жук і сплюнув з досади.
Усі зрозуміли, що піп відізвався не в пору і що заслужив собі на таку різку заувагу Жука.
Багато тут було таких старшин, котрим спокійне та тихе життя було до вподоби. Домашнє затишне щастя цінували над усе. Вони боялися усякого риску, особливо війни. З Москвою зачинати небезпечно. Не повезе — то пропаде усе добро, і їм прийдеться ски-татися по світу, коли встигнуть втекти від Сибіру, шибениці або катівського топора. Жук наче відгадав їхні думки:
— Знаю, що багато є між нами таких, що їм жаль покидати тепленький кутик за запічком, масненький харч та смачненький медок або винце, гарних жінок та діток любеньких. Жаль їм воликів круторогих, корів та овечок, табунчиків гарних коней, ну, та ще й талярів-дукатів... Не турбуйтеся — ваші статки і без того москаль забере, добереться до вашого стада і до ваших непустих льохів, а ви як не до пікінерів (підете) , то будете у панів-генералів пасти свої — несвої стада. Усе зробиться помаленьку, потихеньку, а наші нащадки, котрих хочемо зберегти нашою невольничою покірливістю, будуть колись проклинати нашу пам'ять...
Ті слова говорив Жук наче сам до себе. Із них віяв болючий сум, наче скаржився перед кимось невидимим.
Петро слухав з великим захопленням цієї мови свого будучого тестя. Кожне слово западало йому глибоко в душу. І ним заволодів смуток. Припав до руки сотника і її поцілував з великим зворушенням. Жук від того наче прокинувся зі сну. Хитнув головою і потер долонею високе розумне чоло, наче хотів одігнати сумні, чорні думки, що налітали йому хмарою у голову.
Всі мовчали і з того скористав Петро:
— Вибачте мені, достойні гості, що я, молодик, між вами смію сказати своє слово, між старшими, досвідними людьми. Усе, що тут говорив пан сотник Жук,— свята правда. Коли б я почув це тоді, як у Київській Академії вчився, я був би не повірив цьому. Там вчили нас і казали вірити, що московський православний цар освободив український народ з-під панування Польщі і польських магнатів, а нашу благочестиву церкву — від гніту та унії. Нам казали молитися за царя — спасителя і добродія нашого, і ми молилися за тих наших спасителів, ми молилися за божого помазанника. Не захитали цієї нашої віри слова нашого одного вчителя, старенького монаха,— вибачте, що не назву його імені, бо, може, він ще живий і я не хочу, щоби москалі його брали на муки. Він говорив нам, українцям, так: Москва — то наш небезпечний ворог, а цар — то кат нашого народу. І не раз переповідав нам нашу історію не так, як нас вчили. Та я тому не йняв віри. Потім з тою самою вірою в царя вийшов я зі школи, вернувся додому і на приказ батька пішов на Січ навчитися розуму. І там я не стрічався з москалями і віри цієї ще не втратив. Аж пішли ми на царицин приказ у похід на турка під Очаків. Січове військо, хоч мало своїх старшин і полководців, попало зараз під командування московських генералів. Аж тепер відкрилися мені очі. Москалі помітували нами, мов помелом, поводилися з нами, мов з собаками, глумилися над нами і називали нас не інакше, як "хахлами", а нашу святу Україну —"хахландією". Нами затикали всі діри. Де найбільша була небезпека, посилали нас. Світліший посилав нас на приступи в найнебезпечніші позиції. Козацький народ гинув, мов скошена трава. А скільки нашого благородного лицарства погинуло від голодової смерті! Бо пани москалі тримали харчові припаси для свого війська, а нас заставляли живитися з добичництва. А що ти візьмеш у голодного турка або татарина, котрий задовольняється куском сирої конятини? Кажу вам, панове, що турецька неволя, в яку я попався, не була така важка, як ця московська служба. Ті наруги, знущання, зневаги — що й на турецькій галері не такі муки. Я бачив не раз, як московські офіцери били по пиці наших поважних старшин. З окривавленим серцем я дивився і не було на це ради, бо за нами стояли московські наганячі з гарматами та мушкетами. Усе йшло на те, щоби нас, українців, якнайбільше вимордувати,— коли не турецькою кулею, то злиднями і голодом. Я сердечно Богові дякував, коли попався в турецький полон. Ні, панове,— москаль не буде нам ніколи щирий. А коли б знову коли до такого прийшло, що яка-там Лисавета сяде на царському столі і полюбить якого українського парубка, то наша доля з того не поправиться, бо знову дасть на гетьмана якого панича, що буде бенкетувати, як цей граф Розумовський, а його поплечники будуть правити Україною і лупити з нас шкуру, поки нам відберуть усі вольності, на котрі вже не раз нам клялися царі, а вольне колись і славне запорозьке козацтво-лицарство повернуть в наймитів та чабанів. Скільки-то вже земель наших роздав Петро між своїх поплечників по полтавськім розгромі! Цариця роздасть решту як не своїм коханцям, то між зайдів. Тому-то не можна нам, панове, нехтувати слів пана сотника і того, що тут сказав висланник донських козаків. Хоч були між нами і донцями суперечки і драчі за межі, але я шию за це дам, що це була московська робота, щоби нас з ними поріжнити, бо коли ми злучимо разом наші сили, то може Москві прийти трудніше нас побороти. Не раз ми разом воювали плече об плече проти бісурменів, попробуймо тепер піти враз проти нашого спільного ворога, москаля. Нам байдуже, які будуть потім порядки в Московщині — чи там буде царити який Петро, чи хтось інший,— річ у тому, щоби з нашої землі прогнати усяку наволоч і освободитися з-під московського ярма.
У козаків не було звичаю, щоби серед поважних старшин молодики забирали слово і говорили. Та тепер сталося інакше. Говорив з молодечим жаром молодик. У нього горіли очі вогнем, дрижав голос від схвилювання. Навіть батько, господар дому, не поважився перебивати синові та заставити його мовчати. Навпаки, він дивився в сина з великим захопленням і слухав його розумної мови. Мав велику охоту обняти та поцілувати сина при всіх, та якось не випадало це робити при стільки людях. Але батьківська гордість аж розпирала його.
Його виручив майбутній сват, сотник Жук. Він устав з осяйним лицем, обняв Петра, поцілував кріпко і шепнув в ухо:
— Щасливий я, що моя Степанида тобі достанеться, любий козаче.
А повертаючися до гостей:
— Бодай такі на камені родилися, тоді б не пропала наша мати Січ.
Гості забавлялися до вечора. Але веселий настрій у гостей вже минувся. Усіх опанувала турбота, що воно буде далі, коли не зарадиться лихові.
Тимчасом на майдані перед хатою молодь забавлялася по-свому. Прийшли музики і молоді стали танцювати. Пішов туди й Петро. Гадав, що тут стріне Степаниду, бо усе жіноцтво, почувши музику, вийшло надвір. Та даремно розглядався за дівчиною, її тут не було. Та він знав добре, де її знайти, і пішов у садок, до добре їм обом відомої калини. Те місце він дуже любив, бо воно нагадувало не одне любе та гарне минуле. Тут він сідав з любою дівчиною на розмову, скільки разів Степанида приїздила з батьком до полковника в гості. Така сама калина росла в садку сотника Жука на його хуторі, куди знову полковник приїздив з Петром.
Але тамта калина не в'язала стільки любих споминів, що ця. Тут він почув у свойому серці першу любов, тут перший раз виявив її своїй любій дівчині і тут почув від неї перший раз солодке словечко: "люблю". Тут перший раз пригорнув її до своїх грудей, тут перший раз обмінялися щирим молодечим поцілуєм. Такі спомини не забуваються ніколи...
Петро був певний, що під калиною застане Степаниду. Вийшов з гуртка тих, що танцювали, поза обрій світла, від ясних смолоскипів, у сутінок і побіг, на крилах полетів у садок. Перескакував кущі малинника та веприни, поки не станув під калиною. А там, під калиною, лавка. На ній сідав він з книжкою, приїхавши з Києва до батька на ферії. До нього підходив інколи батько і казав читати собі вголос. Та це були дрібниці, які не придавали важності ні кущеві калини, ні тій лавці, коли б Степанида не оставила тут інших сердечних споминів. Згодом лавка постарілася та перегнила, але полковник, відколи Петро пропав у поході, казав поставити тут іншу, нову, сідав на неї частенько і, згадуючи колишнє, сумував важко за сином, а то й заплакав гірко.
(Продовження на наступній сторінці)